Українські народні казки

Про панну і сина лісника

Українська народна казка Закарпаття

З давніх-давен було це так, що риба — то не рак, а багач — не бідняк. І проблеми різні в них. Коли багач плаче, то бідняк скаче і навпаки. Бідняк журиться за те, що сонце сильно пече, дощик земельку не кропить. А багачеві це все байдуже. Він про марципани різні мріє та наряди все нові. Бідняк журиться, де здобути якийсь гріш, щоб земельку ту придбати, а багач, — де гроші ті дати до витрати. Бідняк щиро сміється, часто гарно співає і своїм співом собі в роботі помагає. А багач нудиться, плаче, з жиру казиться, а життя в його з цього коротиться. Жили б собі в мирі і злагоді лише тоді, коли б рак свиснув на горі. А поки що живуть так. В одній такій багатій сім’ї народилася дочка, гарненькою була. Росла собі як з води, не знаючи біди. Любили її пані й пан, бо тихою була. Слухалася їх, мала веселу вдачу і голос гарний на придачу. Бог усім обдарував. Любила звірят і ліс, до людей була добра і ласкава. Жаліла всіх — дорослих і малих. Своєю добротою приворожила всіх. Люди тішилися нею, дарували то це, то те, а вона раділа і сміялась. Роки йшли, і дочка ця виросла собі із безтурботної дитини до панночки. Увагу всі на неї звертали за чудо-косу, як праник, що гордо панна та несла на голові.

Не довго жила безтурботно вона, бо померла пані. Старий занудьгував. Ради з дочкою собі не міг дати. Бо не умів дочку в руті-м’яті купати, чудо-косу щодня розчесати. І став думати-гадати, як цьому раду дати. Одного разу звернув увагу на те, що до них стала зачащати сусідка, яка одна жила. То панні косу зачеше, то в хаті підмете і почне говорити про се, про те. Сама така чепурна, скромна, тиха, а робота горить у її руках. Коли вона до них прийде, то ніби світліше у хаті стає. Так велося не довго, бо стала панна батька умовляти, щоб женився він на сусідці. Втрьох буде веселіше. Батько довго не хотів, усе думав про пані, але такі безпорадні були удвох, що погодився на те, щоб одружитися на ній. Сяк-так відгуляли весілля. Нова господиня ходила в хаті пишна, як косиця. Всьому давала лад. Так ішли дні за днями. Пан і паню вже забув, але дочка все очі сумні мала, на мачуху скоса поглядала, бо та перемінилася вся, відколи пан женився. Косу панночки занедбала, в руті-м’яті не купала, розчесати не хотіла.

Панна ходила сумна, тільки ті були радісні хвилини, коли з батьком на самоті могли побути кілька хвилин одні. Пан цей уже зрозумів, що на старість він здурів. Женився на лукавій і згубив дочку, єдину втіху і радість свою. Так він журився і думав, як поправити біду свою, а накінець і занедужав. Відчуваючи лихо, хотів загладити свою вину і тайно пішов до нотаря і все своє майно на дочку переписав, а документ той у нотаря залишив один, а другий відправив своєму другові. Ніби легше стало на душі. Так ще кілька днів пан пожив, та потім навіки спочив. Настали в панни чорні дні, і дні голодні і холодні. Забула про багатство, бо мачуха впрягла її у рабство. Зранку все зробила як слід: обійшла квочок, їх синів і дочок та весь пташиний двір. Милувалася любимим півнем, що шпори мав, та гарно горлав. Здружилася із котом і псом. З Мурчиком та Рябком спала у хліві клубком. Довго терпіла муки ті, та урвався в ній терпець. Та раз журячись собі, побачила, що Рябко побіг і повернув за ріг. Вона за ним. І бігла майже цілий день. Забула про все, і Рябко десь зник з очей. Опинилася під дубом у лісі, зморилась і заспала. Прокинулася з добром і зустрілася з лісником. У нього була дружина та син-одинак, який любив гульки і дівчат. Хоч душею він був добрий, але лінивий і гордий. Батьків не шанував, у бійки всякі устрявав. Цілими днями спав, а ввечері добирався з лісу в шинок і цілу ніч у карти грав.

Лісник, як побачив панну ту, аж задивився. В очах у неї доброта, а сама як пишна гарна квітка. Зажурився він на мить, згадав свою сумну дружину, яка мріяла про дочку. А як глянув на красу-косу, то все забув на світі. Ласкавим словом мовив він до неї:

— Люба дівчино, ти звідки? Де твої батьки?

І довірилася панна лісникові. Розповіла все йому. Він повів її в свою оселю, дружина рада їй. А панна не ледащиця, лагідна, слухняна. Доглядає і гусята, і телята, й поросята. А ті раді їй. А як ще й заспіває, то своїм співом усіх втішає. Живе як у раю. Але інколи й заплаче, як згадає батька й неньку і себе маленьку. А раненько до роботи, коли виконає її, іде до стогу чи стіжка на подвір’ї лісника і співає тихо, щиро.

Одного разу син лісника прокинувся на цей спів. Його душу облягла тяжка печаль. Задумався над співом і про ту, хто співав. І чомусь стало жаль її. Вийшов тихенько на подвір’я і своїм очам не повірив. Стоїть біля стіжка дівчина-краса. Очі сині, коса, як праник, сама струнка, хоч дуже ще молода. Дивився довго, а вона і собі з нього очей не зводить. У голові у сина лісника вже свої плани, а те дівча йому говорить:

— Не сором Вам так довго удень спати, а вночі гуляти. Слід вже розум мати, батькам допомагати. Бо хто рано встає, тому й бог дає.

Це повчання не міг стерпіти гордий син. І щоб чимось допекти, сказав:

— Що квокчеш ти, курча? Не тобі мене навчати. Краще на себе глянь. Стоїш боса, простоволоса, ні стрічок, ні чобіток. Біжи мерщій до потічка, умийся, зачешися, уберися, припарадися. І так у розмову зі мною встрявай. А вчити себе не дозволю.

Вона дзвінко і щиро розсміялась. Не встиг стямитися він. Зникла, як якась хмара. Витер очі і думає, чи снилось це, чи ні. Став питати у слуг, хто вона і звідки. Сказали йому, що десь тиждень тому до них прийшла. Весела, щира, добра, роботяща, гарна, часто співає зрання. Допомагає лісникові. Люблять усі її таку.

Син став до неї придивлятись, хотів із розуму звести. А вона була волею міцна. Подобався він їй, ночами мріяла про нього. Але щоб дійти до такого? Ні! Почала потроху його добру навчати, честь батькам віддавати, помагати по хазяйству, природу любити і впізнавати. Робила це так, як стара баба чи мати. Спочатку сміявся в душі син лісника, а щоб не налякати це “курча”, то став їй потурати. Тиждень так було чи два. Всі думали, що ця дружба не доведе до добра. Але мовчали. Син лісника став більше дома бувати, батькам у роботі допомагати. Чудувалися батько й мати. А потім стали плани свої будувати, хлопцеві-одинаку пару шукати. І найшли дівчину багачку. Хоч старша була за сина, але з великим приданим. Було в її батьків худоби багато, хата і в хаті. Вже почали мріяти про те, коли невістка все це до їх хати принесе. Жили такими мріями вони і не помічали, як молоде те дівча і їхній син-одинак один одного щиро покохали. Отямились лише тоді, коли син із просьбою до них з’явився, щоб дозволили йому женитися. Як вони те вчули, то дуже зраділи і невістку привести веліли. Син зразу зник, а потім зирк — аж він сміючись за руки тримає це приблудне дівча, що гарно співає. У них аж мову відняло, а потім ніби буря знялася, почорніли обоє і мокрим рядном на них. Такий підняли в хаті крик, що всіх перелякали і згаряча дівча прогнали. Синові заборонили доганяти її і стали переконливо дур з голови виганяти. Очорнили приблуду цю всяко і старалися всіляко переконати його:

— Вона тобі не пара, а Божа кара. Послухайся батьків своїх і будеш жити-поживати, горя не знати, багатство без труда мати. Невістку ми вже тобі найшли багату, пишну, як у саду вишню. Будеш ґаздувати без жури і муки.

Довго вони говорили, поки його підкорили. Він у розпачі слово батькам дав, що жениться не на тій, кого покохав.

А нещасне молоде дівча бігло лісом довго. Пташки її доганяли, весело щебетали, горе ніби переносити допомагали. Ліс скінчився і зупинилася вона. Оглянулася кругом і побачила велике село. Сяк-так привела себе в порядок і попрямувала туди, де густий дим курився з труби. Хата велика, простора, а перед нею висока огорожа. Стала біля капурки тоді, коли хазяїн прийшов додому. Завів її у двір, посадив на лавку, запропонував і чарку, але відмовилася вона. Сама сидить у напрузі, як струна, і чекає, що далі хазяїн від неї запитає. А він не спішив питати, дав їй час відпочивати. А потім уже і спитав, як дісталася сюди, з добра чи з біди. Їй нічого було таїти і все чисто розповіла йому. Нотар справедливий чоловік був весь свій вік. А з розповіді зрозумів, що давно батько дівчини цієї в нього був і почав перебирати папери свої. І скоро він знайшов документ той, що батько дівчини лишив. Дівча нотар заспокоїв, і всі її діла довів до кінця. Купив хату, слуг найняв і став її навчати, як треба розумно ґаздувати. А її цікавить все, встигає всюди. Ніби все у неї є, а серце ниє, як згадає сина лісника. А він собі думає лише про те, що з тим дівчам сталося. І так живуть вони в журі день за днем.

Стала ще кращою наша панна. Не один думає про неї. Залицяльникам усім відмовляє вона. Хоч багата, весела, але часто так жалібно заспіває, що все затихне кругом, обгорнеться сумом.

Пройшло років два чи три, коли селом цим лісник із дружиною і сином проходили, бо до нотаря спішили. Нотаря знайшли легко і говорять йому про те, що мають біду. Від них невістка пішла, ще й просить часть від них за те, що дівоцтво з сином їхнім загубила своє. Жити вони разом не можуть і не хочуть.

Аж тут всі почули сумний гарний спів. Син лісника аж посинів. Потім мерщій підвівся і кудись побіг. Вулицю він перебіг і став під хатою з розмальованою брамою. Браму ту мерщій відкрив і у двір той поспішив. Очам не вірить своїм. Сидить кохана люба, така гарна, розодіта, і сумно співає. Дивилися один на одного мить, а потім в обіймах злилися. І тут же поклялися любитись цілий вік. Жити в злагоді, в добрі, людей любити всіх, робити добро і шанувати їх. Батьки їх благословили, і стали вони жити, поживати та добро наживати.

Походження та примітки

Про панну і сина лісника. Записав І. В. Хланта у 1992 р. в селі Округла Тячівського району Закарпатської області від Марії Василівни Янчик, 1947 року народження.

Подано за виданням: Трапила коса на камінь: Українські народні соціально-побутові казки. — Ужгород: Виробничо-видавничий комбінат “Патент”, 1993. — 230 с. — С. 52 — 55.