Українські народні казки

Про панського сина і його вірного товариша

Українська народна казка Покуття

Жили собі пан і пані. І був у них маленький хлопчик, що недавно вродився. Заслабла його мама й померла. Через два роки тато його оженився, бо дитина маленька. Та й виростає хлопчик при мачусі. Потому, як він виріс великий, питає свого тата:

— Тату, хто то в нас такий файний на портреті?

Тато зразу не хотів казати, а потому признався, сказав:

— Це твоя мама.

— А чого ви мені, тату, казали, що то моя мама? Се він про мачуху говорить. А тато каже:

— Я не хотів тобі признаватися. Се не мама твоя, а мачуха. Та й думає вже хлопець женитися, сказав татови. А тато йому:

— Бери женися. А він каже:

— Як найду таку файну дівчину, як моя мама, то оженюся, їздив він світом більше, як рік. Приїхав додому та й каже татови:

— Я багато їздив, багато видів дівчат, а такої файної, як моя мама, не здибав. То й женитися не буду.

Пан задумався над тим. Де найти таку дівчину, аби син сподобав її і оженився?

А в той час була велика посуха, скрізь бракувало води. А в сего пана була велика керниця, що в ній було багато води. Пан подумав: «Я розішлю скрізь афіші, що можуть приїздити до мене люди по воду».

І розіслав він такі афіші. Люди зачали їхати з усіх сторін до тої керниці брати води. А пан дав там такого чоловіка, аби він передивлявся, де є файна дівчина. І щоб питав. Хто прийде води брати, а він питає:

— Де є така файна дівчина, аби оженився син сего пана.

Ніхто не чув, ніхто не знає. Нарешті приходить брати води один чоловік в середнім віці. А той чоловік його питає:

— Може, ви чули про дуже файну дівчину? А він каже:

— Чув я, що в одного царя є золота дівчина, але се дуже далеко. Він бере того чоловіка, приводить до пана та й каже:

— Осей чоловік чув про золоту дівчину, цареву доньку, але той цар дуже далеко жиє.

А пан каже:

— Слухай, чоловіче, поїдь з моїм сином до того царя, а я тобі дам, що схочеш.

Чоловік йому:

— Поїду.

Пан дав синови й тому чоловікови щонайсильніші коні, дав на дорогу багато грошей, і вони поїхали. Їхали дуже-дуже довго, заїхали в ліс та й дуже помучилися. Треба десь відпочити. Найшли в лісі маленьку хату. Заходять до тої хати, а там коло маленького столика сидить старий дід. Вони поздоровкалися, а дід до них не відозвався.

Вони кажуть:

— Діду, прийміть нас на ніч.

А дід мовчить і мішає карти. Цілий час карти мішає. А се вже ніч. Куди йти? Каже той старший лановому сину:

— Мусимо тут ночувати, бо куди вночі йти?

Щось вони там мали з собою в торбині, повечеряли і дають їсти дідови. А дід їсти не хоче і не обзивається. Мовчить і карти мішає. Каже сей чоловік до хлопця:

— Ти лягай під кухню спати, а я буду на порозі.

Молодий ляг під кухню та й заснув, бо змучений був, а той чоловік приклонився на поріг, але не спить, боїться спати. Бо не знає, що може бути вночі.

Чує той чоловік уночі, якийсь дзвінок задзвонив. Дід вийшов і утворив двері. До хати залітають три голуби. Сіли вони на стіл коло діда і говорять:

— Діду, хто се у нас ночує? Дід їм:

— Я не знаю хто.

Тоді каже одна голубка:

— Я чула, що в царя є золота дівчина. Там і там вона, далеко. І до неї їде один хлопець, панський син, женитися.

А друга голубка каже:

— До неї вже багато приїздило цісарів. І котрий лиш подивиться їй у очі, так стає каменем.

А третя голубка каже:

— А я чула, що хто до неї їде, то би їхав прямою дорогою. Аби не звертав убік, на другу дорогу. А як приїде до неї, вона буде давати вино. Аби він то вино не пив, лиш кушав.

Тоді три голубки перемінюються на дівчата і лягають спати. А рано, лиш розвиднилося, сей чоловік будить хлопця, і виходять вони надвір. Посідали на коні та й поїхали до того цісаря.

Їхали вони, їхали, дивляться, а там дві дорозі — направо і наліво. Каже сей чоловік:

— Будем їхати дорогою направо. Але сідаймо поснідати. Сіли вони снідати, а чоловік каже хлопцеви:

— Ти чув, що говорили тоти голубки? А хлопець йому:

— Та де чув, як я спав? І чоловік розказав:

— То тепер слухай мене, що я скажу. Не виконаєш, то смерть буде нам. Як приїдеш до тої дівчини і зайдеш до покою, аби-с на ню не дивився. Лиш на ноги до колін можеш дивитися. Бо як подивишся в очі, на лице, то станеш каменем. Вона буде давати тобі пити вино. Аби-с його лиш кушав, а решту назад себе висипав. І за першим келішком не дивися на ню, за другим келішком не дивися. Аж за третім, як покушаєш його, подивися на ню, але не в очі. Іди, а я тут лишаюся. Найду собі десь хату та й буду тут ночувати. А як ти се виконаєш, то приїдеш до мене.

Але то все було розділено на три дни. Три рази мав він до неї йти. Пішов хлопець першої днини. Там йому показали, у котрий покій заходити. Він іде і думає, що таки вже хотів би видіти, чи вона така файна, як його мама. Але стримує себе, боїться, слухає того, що йому товариш сказав. Увійшов до того Покою, а дівчина сидить на троні і до него не говорить, лиш дає йому пити вина третину келішка. Він трошки покушав, а то висипав назад себе. І у двері, і пішов. Дівчини не видів, лиш ноги. Прийшов він до тої хати, де його товариш ночував, а товариш питає:

— Ну як, що там? А він каже:

— Я видів лиш ноги.

— А вино пив?

— Покушав та й решту висипав. Але, — каже, — як я виходив з покою, то перед покоєм такого каміння було, що я ледве обійшов його.

А товариш каже:

— То з тих женихів, котрі до неї приходили, стало каміння. Стережи себе, аби і з тебе не був камінь.

Та й полягали спати.

На другий день рано встали, поснідали. Та й пішов він знов до неї. Ввійшов до покою і подивився на ню до пояса. Далі не дивиться. Вона йому наливає половину келішка вина і дає пити. Він трошки покушав, решту висипав назад себе. І в двері, і пішов.

Прийшов він до товариша, а той питає:

— Ну, як там було? А він каже:

— Уже-м видів до пояса. А вина не пив, лиш покушав. На третій день іде він до неї знов. Каже товариш:

— Тепер покушаєш вина і подивишся на неї в зріст. Чи сподобається вона тобі.

Зайшов він до покою, дівчина насипала йому повен келішок вина та й подала. Він половину того вина випив і подивився в її обличчя. І дуже собі її сподобав. А вона подивилася на него і також собі сподобала його. Та й тоді каже:

— Ну, будеш мій чоловік, бо лиш ти утримався передо мною. Тоді сказала дівчина свому татови:

— Тату, я вже найшла собі жениха.

Тато зрадів, бо кілько було женихів, і ніхто ще перед нею не утримався, аж сей утримався. Зробили вони весілля, а сей його товариш був йому за дружбу. Тоді пише він додому, до свого тата: «Я оженився. Приготуйтеся там, бо приїду з жінкою».

А та мачуха дуже його не любила ще з малої дитини. І завидувала йому, що він оженився. Та й подумала собі: «Як він приїде з жінкою, то мене можуть відци вигнати». Пішла до знахарки і зачала се розказувати. Та й каже:

— Що робити, аби вони не приїхали додому? А знахарка каже:

— Як будуть уже їхати додому, то дадуть вам знати. А ви аби пририхтували келішок отруї. Вийдете проти них і ту отрую аби-сте подали молодій. Скажете, аби випила вина за молодих щастя. А чоловік ваш аби усідлав дурного коня, котрий ще не був надворі: аби син сів на того коня, то він занесе його в саме море.

І мачуха сказала чоловікови:

— Я нап’юся вина до молодої, а ти би всідлав того коня молодого, аби він сів на него і їхав проти тебе.

Як довідалися вони, що діти вже зближаються, під’їжджають додому, пан сказав, щоб насідало багато хлопців на коні і їхали напроти молодих. І того коня всідлали: пан веде його, а пані йде з вином. Вони їдуть обидвоє у бричці і той товариш з ними. Пані підходить до брички, поздоровляє їх і подає келішок з вином, а товариш потихеньку сказав їй:

— Не пий, висип.

Тато підходить з конем і каже:

— Сину, сідай на коня. Я хочу, щоби ти їхав на подвір’я на кони. А товариш тихо сказав:

— Не сідай на коня.

Мачуха подає вино, вона не п’є, виливає його. А син на коня не сідає. Каже:

— Тату, я слабий, не можу. Іншим разом сяду та й поїду. Тоді тато сказав іншому хлопцеви, рядовому:

— Сядь на коня і заведи його до стайні.

А той як на коня сів, то кінь так з ним полетів, що ніхто й не чув жодної відомости про него.

Молоді заїхали на подвір’я, і пан робить дома баль, що син оженився й приїхав. Його товариш залишився жити в них, та й собі прекрасно жиють.

А мачуха далі щось шукає. Увечір лягають молоді спати. Та й чоловік лягає, а жінка каже, що вона щось слаба. А його товариш каже:

— Я хочу посидіти сю ніч у тім покої, де молода пані буде спати. Він знає, що то щось небезпечне має бути з нею. А молодий сказав:

— Пересидиш, але я все одно дав під двері два сторожі.

— Най буде, — каже товариш.

Та й лягла пані спати. А він поклав собі крісло в покої та й сидить. А два сторожі в коридорі пильнують, аби ніхто не зайшов туди. Світло в покою горить, він не гасив. Дивиться він, а то в мурі діра велика, і лізе з тої діри сильна гадюка. Залазить до покою, і не лізе д’нему, але лізе туди, д’молодій жінці. А там був на клинку меч її чоловіка. Він хапає той меч і зарубує гадюку. Утворив вікно, і викинув через вікно. В покою зробився гуркіт. Кров з гадюки побризкала пані лице. Він пішов і язиком ту кров злизав, бо то була така кров, що спалювала шкіру. Полиже й плюне, полиже й плюне. А сторожі, що пантрували під дверима, витягли з дірочки ключ і дивилися, що там твориться. І чого там гуркіт такий? А він сказав тим сторожам, аби утворили двері. І пішов собі, і десь там доночовував надворі.

Рано всі повставали. Встав молодий пан, та й молода пані встала. І сей зачинає розказувати. Показав молодому гадюку порубану, подивилися, що кров скрізь побризкана.

А сторожі, що під дверима були, нічого не казали йому, але сказали мачусі:

— Ми виділи, як він пані цілував.

Але нічого. Живуть вони собі далі добре, в згоді. А почерез рік у сих молодих людей народжується дитина. Молодий пан хоче хрестини справляти. А мачуха пішла до тої знахарки та й розповіла їй:

— Вона привела собі якогось другого, цілується з ним, а сей дурний хоче ще хрестини справляти.

Наговорила їй всякого, а та знахарка каже:

— Я дам тобі отруї, а ти всип йому, тому чоловікови, до їди, і він стане мертвим муром.

Та вже завтра мають бути хрестини, а мачуха давала тому чоловікови обідати і капнула до їди тої отруї. Чоловік з’їв той обід, відійшов пару кроків від тої кімнати і перемінився на кам’яну стіну.

А молодий як се вздрів, зачав дуже плакати перед тою стіною. Та й каже:

— Товаришу, що ти зробив, що ся стало? Та ж я тебе мав за кума брати!

Плаче він і плаче. І чує він, з муру щось говорить до него.

— Завтра, як прийдуть гості і прийде ксьондз хрестити дитину, ти би дитину украв з колиски і поклав під сю стіну.

На другий день заїжджаються гості. Пан привіз ксьондза. Усі лагодяться там до хрестин. Жінка лишила дитину в колисці та й пішла помагати лагодити. А він забіг до покою, ухопив дитину з колиски і поклав під стіну. Дитина зачала плакати, а він узяв пальцем сльозу з лиця і помастив стіну.

Жінка вбігає до покою, а дитини нема. Зачала кричати і плакати:

— Де дитина поділася?!

А з тої стіни зробився його друг — такий, як був, узяв дитину на руки і заніс до хати. Дав тій пані в руки і сказав:

— Я ваш кум.

Мачуху прогнали, щоб її там більше не було. І зачали тоді всі балювати: їсти, пити, гуляти. Так закінчилися хрестини. А разом з хрестинами закінчилася байка.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
7 вересня 1987 року
Оповідач: Гринюк Євдокія Михайлівна (1917 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.