☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про парубка Николу і хитру царівну
Українська народна казка Покуття

Жив бідний чоловік, мав три сини. Був він лісником і пантрував лісу. Постарівся та й заслаб. І вже загадує вмирати. Закликав усі свої три сини та й розказує їм, як вони мають робити у лісі. Він ту роботу на них лишає. Та й наказує:

— Там би-сте садили ліс, туди би-сте йшли. А в оден бік, — каже, — би-сте не йшли. Я вік звікував і туди не йшов. Хто в той ліс піде, звідти не виходить. Не йдіть туди.

Розказав він їм це та й помер.

Поховали хлопці тата, пожурилися трохи та й ідуть до роботи, до лісу. Ходили вони там, садили, рубали. А наймолодший син називався Никола. Каже той Никола:

— Казав тато не йти в той ліс, а ми таки ходім подивимся. А ті два кажуть:

— Не можна. Тато заперечив, щоб туди йти. А він:

— Що то значить «не можна»? Ходім.

І пішов він, а ті два за ним. Пішли в той ліс, де не можна було йти. Ходять, ходять і не можуть вийти з того лісу на дорогу. Ходять кілька день та ніч, як ніч, так день. І нема краю, і не можуть на дорогу вийти. Ночують вони всі три в лісі. Два сплять, а третій на варті. Сидить він, сидить, а вже дванадцята година. Тут летить птах. Чорний і такий великий, що все небо заступив. Каже він хлопцеви, що сидить і вартує:

— Уступися мені з дороги, бо ті з’їм. А хлопець каже:

— Нім ти мене з’їш, то я тебе вб’ю.

Та й живо хапає зброю. Птах видить, що з ним нема жартів, та й каже йому так:

— Не вбивай мене і поступися з дороги. Я дам тобі подарунок, і будеш мене згадувати, поки твого життя.

Каже йому хлопець:

— Давай свій подарунок.

І птах дав йому сопілку, дудочку таку.

— Раз подуєш — вийде полк війська. Ще раз подуєш — і другий полк вийде. Кілко разів подуєш, тілко полків війська вийде.

Вступився хлопець з дороги, і птах полетів. А ті два сплять. Ту дудочку він сховав і нікому про неї не каже — ні одному братови, ні другому.

Другої днини вони знов ходили цілий день, а ввечір ночують. Уже другий на варті. Дванадцята година — летить птах.

— Вступися мені з дороги, — каже, — бо ті з’їм. Він взяв рушницю й каже:

— Доки ти мене з’їш, я тебе вб’ю. Каже птах:

— Не вбивай мене, я дам тобі подарунок, але вступися з дороги.

— Давай подарунок, — каже хлопець.

І кинув йому птах шапку — кримку-невидимку. Як він озме ту шапку на голову, його ніхто видіти не буде, бо та шапка чародійна. Може зайти навіть до цісаря до покоїв і його видіти ніхто не буде. Він шапку взяв, уступився, і птах полетів.

І ходили вони знов цілий день, а ніч знов у лісі ночують. Уже наймолодший, Никола, на варті. І не знає Никола про ту шапку, бо той заховав її і нікому не показує. Та й не спить Никола. Дванадцята година, летить птах. І таке саме каже, як тим двом казав:

— Уступися з дороги, бо ті з’їм.

А той лапнувся за зброю та й каже:

— Нім ти мене з’їш, я тебе вб’ю. Птах каже:

— Не вбивай мене, я тобі дам подарунок. І вступися з дороги.

— Давай подарунок, — каже Никола.

І птах йому в подарунок кинув течку, повну грошей.

— Відци, — каже, — гроші ніколи не будуть вичерпуватися. Ти будеш брати, і все буде повна сумка. Вступися з дороги.

А хлопець каже:

— Я з дороги не вступаюся.

Подарунок узяв, а з дороги птахови не вступається. Птах питається:

— Ну чому ти не хочеш вступитися з дороги? Каже Никола:

— Бо я хочу, щоби ти мені показав дорогу з цего лісу. Бо ми, — каже, — не можемо з него вийти.

Тоді птах каже йому так:

— Іди за мною. Я буду надрубувати дерево. Аби дивився, з котрого боку. І в той бік будете йти, і вийдете всі три на дорогу.

Птах значив дерева, а він дивився. Тоді уступився з дороги, і птах полетів.

Вже доночовують вони, же розвиднилося. Ті два хлопці повставали. Наймолодший каже:

— Уже будемо йти додому, хлопці.

— А як і куди будемо йти?

— Я знаю, куди.

І пішли вони всі три. В той бік, куди було позначене дерево. Ішли вони, йшли і вийшли на дорогу — птах добре показав йому, куди йти. Вийшли на дорогу, і каже Никола:

— Сідаймо, хлопці, коло дороги і відпочиньмо трохи. А тепер знаєте, що я вам скажу?

— Що? — питають хлопці.

— Показуйте свої подарунки.

І вони показали. Той має дудочку, а той — шапку-невидимку.

— А ти, Николо, що маєш?

— Я, — каже, — маю сумку, повну грошей. І ніколи з неї гроші не вичерпаються. Буду брати, а сумка все буде повна.

Побалакали та й ідуть усі три додому. Прийшли, грошей мають доста. Никола дає їм гроші. Поженилися оба старші брати і ґаздують. Сумка стоїть, повна грошей. Кому скілко треба, беруть собі, а сумка далі повна. А Никола не хоче женитися. Каже:

— Піду в світ, подивлюся, як люди жиють.

Взяв собі трохи грошей і пішов. А сумку лишив братам — вони скілко хочуть, стілко грошей беруть.

Довго ходив Никола і зайшов у саму столицю, ту, де мешкав цар. Заходить він уперед до корчми. В корчмі всілякі люди, і всілякі там є новини. Кожний каже своє. Никола сказав дати пива та й сів коло стола: слухає, що говорять люди. Каже оден чоловік:

— У нашого царя одна донька. Більше нема дітей, лиш вона. І нічого вона не робить, лишень у карти грає. Хто прийде до неї, вона ніц не робить, лиш з ним грає.

А він вислухав ту бесіду, той Никольцьо, і каже:

— Піду я до царя.

Взяв він на голову шапку-невидимку і йде, а його ніхто не видить. Йде до царя попри варту, а варта нічого про него й не знає. Так він дійшов аж до тої зали, де була царівна, і ніхто його ніде не спитав. А в залі скинув шапку, і царівна його вздріла. Хлопець він молодий і файний. Вона питає його, чого прийшов. А він і каже:

— Я хотів би заграти з вами в карти.

— Ну, — каже вона, — сідай коло мене, будем грати.

Грали вони, грали, і вона все від него вигравала. За день він програв усі гроші: кілко мав — усі програв.

Вертається додому і бере ту сумку з грішми — усі гроші забирає з дому. Кажуть брати:

— Не бери. Кілко тобі треба — озми, а сумку лишай дома. А він каже:

— Мушу брити усю сумку.

Взяв і пішов до тої царівни грати в карти.

Грав він з нею кілька тижнів. Грав і грав, а вона все вигравала від него гроші. Вже в неї повна зала грошей. Вона вже не має, де ті гроші дівати. І думає собі: «Відки він тілко грошей має?». А він ту сумку тримав коло себе. Вона йому дала обідати, дала і горівки моцної. Він випив, сп’янів та й заснув. А вона ту сумку з грішми намацала коло него і відокрала.

Пробудився він та й знов сідає з нею у карти грати. Мац до сумки, а сумки нема. Тоді він кримку-невидимку на голову і вийшов. А вона не виділа, як він вийшов. Никола пішов до міста, файно побрився та як би царем зробився. І виповідає цему цареви війну — цему, що з його дочкою в карти грав.

Виходить цар зі своїм військом на війну. І Никола на поле бою виходить. Має він ту дудочку коло себе. Подув у ту дудочку раз, а то полк війська вийшов. Ще раз подув, а то ще полк вийшов. І так то цареве військо б’ють, що воно, як солома, падає, а в него все поповнення підходить. Подує в дудочку — і новий полк підходить. Пішов післанець додому до царя та й каже до царівни:

— Бійся бога, іди на поле бою і подивися, що там робиться, бо пропадаєм. Той уже добиває наше військо.. Якийсь такий завзятий, що не мож його перемогти.

І вона мусить іти на поле бою, та дівчина. Зібралася по-офіцерськи, сіла на файного коня, взяла зброю і поїхала на поле бою. А той уже добиває царське військо. Вона їде і добре призирає на ту всю ситуацію. Об’їхала його навколо, того хлопця, заскочила з-за плечей — він і не сподівався цего; дудочку хап у него з рук — і відоймила. Відоймила дудочку, і вже поповнення нема. І його самого заарештували. Привели його до бургу ж царевого. Та й зійшлося все цареве начальство і присуджують йому, цему хлопцеви, кару смерти. А царівна виходить та й каже:

— Я йому сама присуджу кару смерти.

— Гай, присуджуй, — кажуть начальники.

— Виберіть йому очі, озміть його в тачку, відвезіть у ту занехаяну керницю і киньте його туди.

А в тій керниці було повно гаддя.

Та й так вони зробили. Вибрали йому очі, відвезли тачкою до тої керниці і туди його вкинули. А там води не було, лиш повно гаддя. Що робити, як з тої керниці втечи? І виходить з того гаддя старший (всюди старший є). А то гаддя питається свого старшого:

— Що з цим чоловіком робити? Чи його з’їсти, чи його лишити? Той старший каже їм так:

— Всі від него відійдіть. І би ніхто його не зачепив ні жальцем, ні язиком. Бо цей хлопець у своїм життю нікому нічого злого не зробив і нікого не вбив. Розійдіться від него всі.

І каже йому той старший:

— Ти, хлопче, полижи цей мур і будеш ситий, не вмреш з голоду. Тебе витягнуть відци, і ти будеш жити.

Їхали чумаки і сіли коло тої керниці їсти. І почули, що в ті керниці щось є. Плаче щось, стогне. Каже оден:

— Треба подивитися, що там є.

Дивляться, а там чоловік. Файний, але без очей.

— Може би ми витягли цего хлопця з керниці?

Витягли його, і він їм розказав, що з ним сталося. Та й каже:

— Відведіть мене в ліс. Там буду без очей жити.

Відвели вони його в ліс і там лишили сліпого. А він поволі мацає палицею дорогу. І запахли йому в лісі яблука; він не видить, де вони, ті яблука, але намацав їх. На яблуні вони були й під яблунею лежали. Підняв він яблуко і їсть, бо голоден. З’їв, чує, виросли йому роги на голові. І такі силенні роги, що він іде і зачіпає за гілля. Не годен іти. Так він журиться, але помалу йде, прогортає гілля і йде.

Чує він, запахли в лісі грушки. Йой, як він захотів тих грушок. Лазить, лазить поволі по лісі, на той запах іде. І намацав грушку. Підоймив її з землі та й з’їв. І як з’їв він ту грушку, роги з голови упали.

Та й ходить він з паличкою по лісі. І так схотів води. Чує, річка шумить у лісі. Він не знає, як підійти до неї. І дуже хоче води. Іде поволі на той шум. Трафив на ту річку і згинається пити води, бо не має горняти. Він усе нижче згинається, а річка все нижче. І так низько зігнувся, що намочив собі все лице і очі намочив. Напився він, схопився і зрозумів, що він уже має очі, такі, як були в него.

Уже не йде з патичком, бо не сліпий він. Іде і шукає ту яблінку, що родить яблука, від яких роги ростуть. Найшов він її і взяв з неї троє яблук. Такі файні яблука і великі, як гарбузи. Заховав він їх і шукає ту грушку. Найшов її і взяв три грушки. І не їсть їх, а сховав.

Вийшов він з того лісу і приходить до міста. Зайшов до одного продуктового склепу і каже крамареви:

— На тобі цих троє яблук і постав їх на вікно. Буде йти містом царівна, а яблука будуть дуже пахнути. Вона схоче цих яблук купити. Аби ти нікому іншому цих яблук не продавав, — каже він крамареви, — лишень царівні. За одно яблуко аби-с собі зацінив тисячу, і вона дасть, бо гроші має. Озмеш за три яблуці три тисячі, і гроші будуть твої. Грошей мені не треба.

Крамар так зробив, поставив яблука на вікно, аби їх видко було на дорогу. А Никола пішов собі далі.

Іде царівна містом. Почула, що щось пахне, подивилася і побачила їх на вікні. Входить вона до склепу та й питає крамаря:

— Ти маєш якісь файні яблука? Він каже:

— Маю.

— Продай мені тих яблук, — каже крамареви.

— Продам, але я маю лиш троє.

— Я, — каже, — куплю всі троє. Яка ціна тих яблук?

— По тисячі за одно.

— Добре, — сказала вона, — я даю три тисячі.

Принесла царівна ті яблука додому: одно татови дала, друге — мамі, а третє собі взяла. Вони вечеряли і з’їли по яблукови — цар, цариця й царівна. З’їли і полягали спати. А рано повставали — усі троє мають роги, і одні других не пізнають. Не влазяться з тими рогами в двері.

Кличе цар своїх прислужників і розказує про свою пригоду. Наказує їм, аби прийшли якісь знахарі або лікарі щось робити з тими рогами. Збити їх абощо. І ходили лікарі та знахарі з цілої держави — нічого не можуть з рогами зробити.

А Никола пішов до міста, зібрався на дохтора, купив собі сумку, трохи струментів, білий халат, білу шапочку. І ніби лікує людей. Туди пішов лікувати, туди пішов. І сказали цареви, що є ще такий і такий дохтор. Каже цар:

— Приведіть його. Може, він щось поможе.

Прийшли прислужники і просять його, щоб він пішов до царя і попробував зняти роги. Прийшов Никола до него, а цар плаче. Люди вже хотять його скидати. Кажуть: «Нащо нам цар з рогами?»

Никола каже цареви так:

— Я можу вилікувати вас, але не знаю, чи ви ті ліки витримаєте. Цар каже:

— Витримаю, не витримаю, але зроби так, аби я хоть з рогами не вмирав. Зроби щось.

— Десять день ніц не їсти і щоднини — двадцять буків рано, ввечір і на полуднє.

Він знає, за що так присуджує! А цар каже:

— Най буде. Най будуть буки, аби я з рогами не вмер.

Пішов цар з «дохторем» до якоїсь там зали, заперлися удвох, і «дохтор» «лікує» царя. Не дає нічого їсти і шістдесят буків на день. Файні ліки! І так десять день. Дев’ять день нічо’ цар не їв, а на десятий бере Никола грушку з кишені, файно покришив і потрошку дає цареви. Цар потрошку хрупав, хрупав ту грушку, як крілик, і роги впали.

Цар утішився. Десять днів не їв і такий збитий, як житній сніп, але рогів збувся. Сам себе не пізнає. А Никола каже:

— Тепер, царю, мені заплатіть. І я йду, бо є ще люди слабі. Я й так у вас цілих десять днів пробув.

— Йой, — каже, — пане дохторе, у мене ще й жінка з рогами. Вилікуйте і жінку.

А він йому:

— Та що ви, з пекла чи що? Всі з рогами?

Але цар зачав просити, плакати, аби вилікував ще й жінку.

— Ну то най буде, — каже Никола, — вилікую ще й жінку. Цар ввів жінку. А та має такі самі роги, як цар мав. Лікує він

і царицю. Ввів до зали та й по двадцять буків їй рано, ввечір і на полуднє. Шістдесять буків на день, а їсти ніц-нічого. Перейшло дев’ять день, вже десятий. Дає він цариці тої грушки, як і цареви давав. Вона з’їла ту грушку, роги впали. А Никола знов каже:

— Заплатіть мені та й най я йду, бо я вже двадцять день у вас перебув.

А цар йому:

— Йой, пане дохторе, в мене ще й донька є з рогами.

— А це що? — каже. — Ви таки з пекла. Усі з рогами. Зачали просити і цариця, й цар. Мало не плачуть перед ним:

— Вилікуйте ще й доньку.

— Ну як таке вже діло, царю, то ведіть її сюди. Вилікую і її. Привели доньку до тої зали, де «лікувалися» цар і цариця. А вона лишень до тої зали утворила двері, глип — та й пізнала його: двері запирає і не хоче йти до зали. Не хоче, аби він її лікував. А він хлопець молодий, заздрів, що вона двері запирає та хоче втікти, підбіг до дверей, потяг її за руку до зали та й двері запер сам. І каже:

— Попалася пташка в клітку!

Ті пішли, а він «лікує» царівну. Але не дає їй двадцять буків, а вже двадцять п’ять. І так притискає ті буки! А вона кричить:

— Николо, не бий так, бо в мене вже кожна кісточка болить! Не бий мене!

А він бив її так десять день. Двадцять п’ять буків три рази на день і їсти ніц. А на десятий день вона йому каже:

— Я мудра, але ти багато мудріший від мене. Бери свою сумку з грішми, бери свою дудочку, але я тебе ніде не пущу: женися зо мною. Він дав їй ту грушку — і роги злетіли. І каже їй:

— Я не хочу з тобою женитися. А вона йому:

— Я не пущу тебе ніде.

І сказала цареви й цариці, щоб зробили весілля. І зробили. І він оженився з тою царевою донькою, і став царевим зятем. І файно вони собі зажили.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області 21 листопада 1987 року Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)