Українські народні казки

Про парубка й чарівницю

Українська народна казка Закарпаття

Єден багач мав сина. Найшовся в тім селі ще єден багач, що мав дівку. І тоти два багачі договорилися, щоби їхні діти пібралися. Вони договорилися, а син того багача любив іншу дівку, дочку єдної бідної баби. Баба була якась відьма, така, що знала всякі комедії. Так і зробила та баба тому молодому хлопцеви, що він без її дівки не міг жити, все мусив видіти її. Каже старий свому синови:

— Синку, женись. А той одмовляє:

— Пора би женитися, але я хочу брати дівку тої баби. А отець:

— Ні в якім разі. Бери таку дівку, би тилько землі мала, гей у нас є. Я хочу, би ти того й того ґазди брав дівку.

А син покрутив головою та й не відповів вітцю нич.

Раз отець пішов ід’тому другому багачеви та як ся договорили:

— Завтра йдеме на розписування, аби наші діти розписалися. Вони рушили йти, а там стояла хата тої бідної баби. Та й дівка тої баби стояла, коло вікна, і вона увиділа, що її залюблений уже пішов ід’долині з другою дівчиною. Каже вона свої мамі:

— Мамо, пішов мій любас з іншою дівчиною на розписку. А баба говорить:

— Я раз-два так зроблю, що не будеш ні ти, ні вона, не буде нікотра його жона.

Баба вийшла вон і щось учинила, що молодий відскочив від тої дівки вовком і пішов у ліс, пропав. А вітці собі говорять:

— Не підем, коли молодого не є. Підеме домів.

Та й пішли собі. А вовк пішов до вовків та й ходить за вовками. Він розум мав чоловічеський, а сам був вовком. Так баба зробила.

І так він ходив сім років. І в тім семім році він появився в своїм селі. То попало на самий Великдень, коли паски святять. Сидів він на краю ліса коло села. І вчув, що задзвонили дзвони, й стався чоловіком. Таким, яким був. Але голим, цілком голим. Не є одежі ніякої. Та й він ся ганьбить іти додому голий. Як люди пішли до церкви, він у тім моменті голий прибіг додому. Прибіг додому та сховався на під. А на поді була така діра прорізана, що дим ішов у ту діру з хижі. І він собі сів на ту діру.

Мати з вітцьом вийшли з церкви, принесли собі свячений хлібчик, сіли собі коло стола та починають обід. Починають їсти, та й мати говорить:

— Сім років, як нашого сина не є.

Та й зачала плакати. А він і згори, з поду озвався:

— Мамо, синок ту є.

Мама ся зрадувала. Та й кличе:

— Сходи, синок, будеш щось з нами їсти. Він каже:

— Мамо, я зовсім голий. Як я можу злізти?

Мама повергла йому горі шмаття. Синок одягся, зліз і почав з ними обідати.

Через які дні три-чотири почав він ходити по селі. Помився, побрився і почав ходити. А дівка тої баби його побачила та свої мамі каже:

— Прийшов мій залюбленний. Я його сьогодні вже виділа. А отець йому каже:

— Пора вже тобі женитися. А він говорить:

— Я буду брати тої баби дівку.

— Ну та вже роби, як хочеш. Але треба женитися. Та й узяв він тої баби дівку.

Зачали вони собі жити, але недовгі роки жили разом. Раз той молодий свої жінці каже:

— Жоно, наша хата вже зовсім порохнява, непевна. А зробити другу не є грошей. Як зробити?

— А я, — говорить, — не знаю, як. Чоловік їй:

— А я знаю, як треба зробити. Люди їдуть у Америку. Та, — говорить, — і мене пусти.

А жінка:

— Та я не спираю тебе. Як можеш їхати, то їдь. Та заробиш гроші. І він поїхав у Америку, почав робити роботу, яку йому дали.

Проробив він там шість-сім років і ніколи не написав свої жоні додому листа. А жона його жаліється своїй матері:

— Мамо, я вже не буду видіти свого чоловіка. Вже сім років минуло, а він мені ні листа не загнав, ні нич.

А мати їй каже так:

— А хочеш, жеби він прийшов сьогодні сюди?

— Хочу.

А він у той день на зміні був, на роботі, той чоловік у Америці. І баба зробила, же його знудом брало, ішов би домів. Крутило його дуже. Доробив він зміну й прийшов додому, там, де квартиру мав. Там їх було вісім людей у єдній кімнаті. Він вийшов з роботи та й зачав пакуватися, зачав собі вшитко в чемайдани складати, збиратися. А другий його цімбор звідається:

— Де ти ся рихтуєш?

— Щось, — говорить, — у мене дома погане сталося, бо мене, — говорить, — дуже тягне додому.

А там другий говорить, такий старий дідо:

— А ти хочеш іти домів?

— Не хотів би, але мушу, бо дуже ня тягне.

— Як не хочеш, — відповідає, — то дай мені свій ремінь з гатів. Він витяг ремінь, дав йому, тому старикови. Той узяв ремінь і пішов у дроварню, що дрова в ній кололи. Була там така ковбиця, на якій дрова кололи. Старик заопасав ту ковбицю та пустив її з Америки до тої баби. І ковбиця полетіла. І прилетіла в самих дванадцять годин уночі. І ударила в бабину стіну. Ізогнала баба дівку та до неї:

— Твій муж уже ту є. Але він, — говорить, — мабуть, неживий, бо то дуже ним ударило.

Дочка пішла позирати, а то ковбиця. Вона і зняла з ковбиці ремінь і понесла до хижі показати матері.

— Мамо, ти ся попризирай, який «муж» мені прийшов. В отім ремені прийшла ковбиця.

Мати говорить дочці:

— Вже ніколи твій муж тут не буде. Бо там, — рече, — в Америці найшовся якийсь хитріший пан, як я.

Та й на цій ковбиці й конець найшовся.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
7 липня 1988 року
Оповідач: Юричка Петро Юрійович (1921 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також