Про плавунчика, царського зятя
Українська народна казка Покуття
Був собі король і ходив він свою країну обзирати. Ходив, ходив, зайшов у ліс і заблудив. Ходить по лісі і не може вийти. І найшов хатчину. Люди йому втворили, пустили до хати. А він проситься:
— Прийміть мене на ніч. Чоловік каже:
— Нема в мене де ночувати. А король знову:
— Чому нема де ночувати? У вас є постіль, лава, піч. А вас лишень двоє.
І не хоче йти з хати. Бо куди буде йти, як ніч і ліс кругом? Тоді чоловік каже так:
— Як таки хочете ночувати, то я вам постелю на стриху. А король йому:
— Як я буду спати на стриху? Хочу в хаті ночувати. Ґазда каже:
— Нема де, я вам сказав.
— А я вижу, що є де. Вас лишень двоє, а місця багато. Як би то я не примістився в хаті?
А той каже:
— Як ви так конче хочете знати, то я вам скажу. Моя жінка сеї ночі буде мати дитину. Може, я й сам з хати піду. Закличу бабу та й вийду. Не можу я вас приймити.
Король це вислухав та й зрозумів. Тоді каже:
— То постеліть мені на стриху.
Та й ляг король спати на стриху. Прийшла та година вночі. Жінка заслабає. Пішов чоловік, закликав бабу. І прилетіли ангели: оден сів під вікном, а другий — коло жінки. А король на стриху спить і не спить. Каже ангел з-під вікна:
— А є вже?
А сей з хати відповідає:
— Ще нема.
Той надворі каже:
— Добре, що нема. Бо зараз така планета, що якби хлопчик уродився, то був би сильний пияк і пропив би все. Добре, що він не вродився.
А король на стриху то чує. Знов питається ангел знадвору:
— Вже вродився? А сей каже з хати:
— Нє, ще нема. А той з-під вікна:
— Добре, що нема, бо така планета тепер недобра. Якби вродився хлопчик, то в день свого весілля або би повісився, або би втопився.
Питається той знадвору третій раз:
— Ще нема?
А сей з хати каже:
— Уже є.
— Добре, що є, бо дуже добра планета тепер. Сей хлопчик буде дуже великий багач. Буде йому дуже добре. Буде все мати. А женитися буде на доньці того чоловіка, що гезди спить на стриху. Бо в сего чоловіка вродилася донька тої самої планети, що й сей хлопчик. І їм буде дуже добре жити.
А король на стриху то все чув і дуже зажурився, бо він король, а бідного лісника син піде до него свататися. І до ранку не спить король і думає, що з сим хлопчиком зробити. А рано заходить він до хати і каже ґазді:
— Ґаздо, продайте мені сего хлопчика. Каже ґазда:
— Це ж не худоба, що я буду продавати. Це ж у мене перша дитина, та ще й хлопчик. Не продам.
Але як зачав король припрошувати, як зачав багато грошей давати, вони погодилися продати того хлопчика. Дав він їм доста грошей і купив. Він хоче хлопчика десь дати, аби не сватав його дочку. Дав він гроші та й каже тим ґаздам так:
— Я тепер хлопчика не беру, а когось за ним пришлю.
Прийшов король додому, закликав людей, дав їм файний могорич і наказує:
— Ідіть туди й туди в ліс. Там є хатчина, а в ній живе лісник. Я в того лісника купив хлопчика. Би-сте ви його взяли. І як будете того хлопчика нести і переходити мостом через річку, би-сте фурнули його в ту річку і би-сте не дивилися, де він упав. То я вам поставлю ще могорич файний.
І ті пішли, найшли хатчину лісника, зайшли й кажуть:
— Ми прийшли за хлопчиком.
І ті хлопчика файно вповили та й дали — бо гроші взяли. Вони переходять з ним через річку, і хлопчика, як сказав король, кидають у воду. Прийшли вони до палацу, а король їх питає:
— Взяли хлопця?
— Взяли.
— А де той хлопець?
— Кинули в річку, як ви нам наказали.
Король веселий. «Уже не прийде до мене лісників син сватати дочку. Уже його втопили».
Кинули хлопці ту дитину в річку, вона й попливла за водою. А нижче по течії жив риболовець і того хлопчика злапав замість риби. Приносить він його додому.
— Жінко, дивися, якого я файного хлопчика злапав на воді. А вони дітей не мали.
— Добре, — каже жінка, — будем його годувати і будем мати сина. Погодували вони трохи дитину, та й каже чоловік до жінки:
— Треба нам сего хлопчика записати на наше порекло. А жінка каже:
— Най буде, охрестимо.
Скликали кумів, ідуть до церкви хрестити дитину. А чоловік каже:
— Жінко, яке б ми дали йому ім’я? А жінка:
— Яке скажеш, таке буде. Ти приніс його, то ти й ім’я давай.
— А ти знаєш, яке я ім’я надумав?
— Яке?
— Він плив за водою, то най буде йому ім’я Плавунчик.
— То най буде.
Пішли до церкви, охрестили хлопця і дали йому ім’я Плавунчик.
Годують того Плавунчика, він росте, а вони тішаться. І росте хлопчик, як з води.
А королеви хтось підказав, що в такім і такім лісі є хлопчик Плавунчик, дуже файний. Король, розумієте, стукнувся в голову. Чи не той то хлопчик? І знов зажурився король, бо він не хоче такого зятя. Він хоче якогось міністра. І що король робить? Він іде знов у мандрівку, іде обзирати свою країну. Ходив, ходив той король і добився до людей, в яких був хлопчик Плавунчик. Колись він приходив до сім’ї лісника уночі і просився на ніч, а до цих прийшов уднину. Зайшов він та й каже:
— Я вас прошу, дайте мені води. А ґазда каже:
— Біжи, Плавунчику, та принеси вуйкови води.
Плавунчик пішов до керниці, вніс свіжої води і подав королеви. Король дивиться на него — парубок файний, але бідного роду. Так, це лісників син. І каже тому ґазді король:
— Файний у вас хлопець, чемний, мудрий. А як він називається?
— Плавунчик.
— А чого ви йому дали ім’я «Плавунчик»? Я ще такого імени не чув. А ґазда каже:
— Та так мені підійшло, таке ім’я мені сподобалося.
Думає ґазда: «Цей чоловік чув, як я казав «Плавунчик», то чого ж він так допитується, чого він знов питає про ім’я?» Крутить ґазда, не каже, що хлопчик плив. А королеви вже стукнуло в голову, що се той хлопчик, якого кинули в воду. І подумав король: «Прийде до мене сватати». Файний хлопець, але не хоче король, щоб він був у него за зятя, бо се лісника син.
Напився король води, зміряв хлопця очима від ніг до голови та й пішов додому. І добре він доглупався, що це лісників хлопець.
Прийшов король додому і пише записку. Закликає свого прислужника і каже:
— На тобі сей лист і йди в ліс до такого й такого ґазди. І скажи, щоб хлопець того ґазди прийшов з сим листом до мене. А розпечатувати і читати його невольно.
Прислужник пішов з листом, допитався до тих людей, дав їм лист і сказав:
— Звелів король, щоби ваш хлопець прийшов з цим листом до него.
Хлопець трохи напудився, і ґазда напудився. Але треба йти, бо се приказ короля. Пішов хлопець з тим листом до короля. Ішов він, ішов та й заблудив. Зайшов у ліс. І захопила його в лісі ніч, і він не може з лісу вийти. І найшов у лісі хатчину. Прийшов під вікно, стукнув. Втворили йому. Зайшов, а там старенька сива бабка.
— Йой, — каже, — молодику, що ж ти ходиш такої пізньої години? Тут же ліс. Як ти тут опинився?
— Не питайте, бабко. Іду до короля з листом. Переночуйте мене, бабко.
— А з яким ти, синку, листом їдеш до короля?
— Я, — каже, — сам не знаю, але дав мені королівський прислужник лист і сказав не розпечатувати і не читати, а лиш іти з ним до короля.
— Дай мені, синку, той лист, най я подивлюся, — каже баба хлопцеви.
Він витягнув лист з кишени та й подав бабі. Баба пішла до хати, той лист розпечатала, витягла і читає. А там таке написано, в тім листі: «Я їду з дому, а нім я приїду, тут прийде хлопець з сим листом. Нім я вернуся додому, щоб цей хлопець був убитий. Ката я вже оплатив». Так написав король до свої жінки.
Баба той лист прочитала, і зробився з него чистий папір. І пише на ньому баба свій лист. Написала так: «Хлопець прийде з цим листом. Нім я приїду додому, щоби ти зробила весілля, віддала за сего хлопця нашу дочку». Написала баба, файно запечатала і прибила печатку. Все зробила, як король.
Хлопець прийшов до королівського двору з тим листом. Вже всі знають, що він має прийти. Вартові допустили його до королеви. Він не знав, що там перше було написано, і не знає, що баба написала. Питає королева:
— Ти, хлопче, з листом?
— Так, я з листом.
— Давай його сюди.
Взяла королева той лист, розпечатала, глип сюди-туди, а там написано: «Хлопець прийде з цим листом. Нім я приїду додому, щоби ти зробила весілля, віддала за сего хлопця нашу дочку».
В короля є з чого весілля робити, не так, як у мене. Лагодиться вона на весілля. І злагодила все. Нім чоловік вернеться додому, щоби хлопець уже був його зятем. Зробила вона весілля, а король вертається додому. Глип, а Плавунчик — його зять. Входить він до жінки й каже:
— Ти що зробила? Шлях би тебе трафив! Нащо ти весілля зробила? А вона каже:
— Чоловіче, як ти написав, так я зробила.
— Ну, а як я тобі написав? Я написав, щоби ти його вбила.
— Ти не віриш? Ну то на свій лист і читай. Як ти мені написав, так я зробила.
Взяв король той лист, прочитав і очам своїм не вірить — його почерк, його печатка. І сам не знає король, що сталося.
— Я ж так не писав! Це якийсь великий обман, — каже король. — Що би то таке було?
Але нічого не каже король жінці. А Плавунчика все одно за зятя мати не хоче, бо то — бідний з бідних, то — лісників син. Каже король:
— Плавунчику, я тебе за зятя мати не хочу. А Плавунчик:
— То дурне, що ви не хочете. Я вже ваш зять. Каже король зятеви:
— Я тебе вб’ю.
А Плавунчик відповідає:
— Я не боюся. Як уб’єте, будете відповідати.
Думає король, що робити, раз не хоче сего зятя. І придумав. Каже він зятеви так:
— Іди до Діда-Всевіда і принеси три волоски золотих. Як принесеш, то будеш моїм зятем. А як не принесеш — то я тебе вб’ю.
Так сказав король. Думає Плавунчик: «Треба йти». Зібрався і йде до Діда-Всевіда за трьома волосками.
Приходить він до одного міста чи села — я же вам не годна то сказати, — а там так багато людей зійшлося. І старі, й сліпі, й криві — всякі. Всі посходилися докупи й плачуть. Молодик іде попри сі люди і питається їх:
— Що сталося? А вони кажуть:
— В нашім місті лижки води нема. Гинуть старі й малі, худоба гине. А ти де йдеш, молодику? — питають люди. — Куди тримаєш дорогу?
Плавунчик каже:
— Іду до Діда-Всевіда, аби принести королеви три золоті волоски.
— Молодику, ми тебе будемо просити, аби ти спитав Діда-Всевіда, чи буде в нашім місті вода, чи ми вже пропадемо?
А він каже:
— Добре, спитаюся.
І пішов Плавунчик далі.
Іде він, іде, дивиться — знов зійшлися люди з цілого міста. І також плачуть. А йому дорога попри ті люди. Він проходить і знов питає:
— Люди добрі, чого ви плачете?
А межи тими людьми була велика деревина. І така суха, що хоть зрубуй до кухні. Але що то за дерево, не мож пізнати, бо воно сухе. Люди кажуть:
— Це була яблінка, мала золоті яблука. А ми, ціле наше місто, мали з цего користь, ми з цего жили. А ти, молодику, де йдеш?
— Іду до Діда-Всевіда, аби принести три волоски золоті.
— Аби-с спитав Діда-Всевіда, чи будуть ще на нашій яблінці золоті яблука, чи ми так і пропадемо.
— Добре, спитаюся Діда.
І пішов він далі. Іде, іде, а там така річка велика. Треба переправитися. Там є перевізник, перевозить людей. Каже Плавунчик:
— Перевези мене. А той питає:
— Куди ти йдеш?
— Іду до Діда-Всевіда, аби принести королеви три волоски золоті. Перевізник каже:
— Слухай, молодику, я тебе буду просити, аби ти ще спитав Діда-Всевіда, доки я же буду перевозити на цім човні? Чи поки не вмру, чи поки світу-сонця? Аби ти спитався.
Плавунчик каже:
— Добре, спитаюся.
Перевіз його перевізник на той бік, подякував Плавунчик та й пішов. Ішов він, ішов і вийшов на високу гору. Ходив він там, ходив і найшов маленьку хатку. Увійшов він до тої хатки, а там стара баба.
— Молодику, де ти мандруєш, де ти ходиш світом так далеко?
— Не питайте, бабко, я йду до Діда-Всевіда, аби принести королеви три волоски золоті.
Баба йому на то каже так:
— Дідо-Всевідо — то мій син. А мій син — то Сонце. Як прийде воно з роботи, то тебе спече.
— Бабко, я вас прошу, якось мене сховайте.
— Добре, я тебе сховаю.
Дала баба Плавунчикови вечеряти, а він бабі розказує, що він і де видів по дорозі. А баба каже:
— Добре, я буду свого сина питати. Може, ми залагодимо справу з тою водою і тою яблінкою. Я сховаю тебе під лужком і накрию там коритом. А в мого сина Сонця золота голова. Ти будеш під лужком, а я буду вимикувати з голови Діда-Всевіда волоски і тобі подавати. Мик! — і кину тобі під руку. А ти виставляй з-під корита руку і живенько лапай той волосок.
Сидить баба коло того Сонця. А Сонце вже дрімає. Баба вимикнула оден волосок і кинула попри лужко. А Плавунчик простяг з-під корита руку та й той волосок досягнув.
Сонце збудилося і питає:
— Мамо, що ти мене дергаєш, не даєш мені спати?
— Синку, я тебе за голову не дергаю, я сплю. А мені снився такий страшний сон.
— Що тобі, мамо, снилося? А вона каже:
— Снився, синку, такий сон, що я була в якомусь місті. А там зійшлися люди з цілого міста і так плакали, так плакали. Там нема води, в тім місті. А я напудилася, та й устала, та й сіла коло тебе. Але я тебе за голову не мацаю.
А Плавунчик уже має волосок в руках.
— Мамо, — каже Сонце, — якби трапився мудрий чоловік, вони би мали воду. Там і там є скала велика. Якби хтось такий найшовся і ту скалу підоймив, з-під тої скали вилізла би велика черепаха. Якби та черепаха вилізла, то була би вода в усьому місті. А як цего не зроблять, то місто пропаде.
А баба знов микнула золотий волосок і кинула попри лужко. А Плавунчик простягнув руку з-під корита і злапав, і вже має другий волосок. А Сонце знов свариться:
— Що мене, мамо, дергаєш, не даєш мені спати? А вона каже:
— Мені сон снився.
— А що тобі ся снило? — питає Сонце.
— Що я була в місті, а там зійшлося багато людей, дуже вони плакали. Та було дерево сухе. Люди казали, що то була яблінка, мала золоті яблука. І люди плачуть: «Чи буде ще наша яблінка мати золоті яблука, бо ми не маєм з чого жити?». А я напудилася і сіла коло тебе. Але я тебе ніц за голову не мацаю.
А Сонце каже:
— Мамо, ішов змій і закопав під ту яблінку бочку золота. Аби найшовся такий мудрий чоловік і відкопав золото з-під тої яблінки, вона би зародила золотих яблук ще раз тілко, як було, бо свіжої би землі пригорнули.
Сонце заснуло. Мама слухає, що воно заснуло, та й волосок з його голови мик! І кидає попри лужко. А Плавунчик з-під корита досягає рукою і має ще оден, третій волосок золотий. Сонце схопилося та й каже:
— Мамо, чо’ ти мене дергаєш за голову, не даєш спати?
— Я тебе ніц не дергаю. Мені такий, синку, сон снився, я ся напудила і сіла.
— А що тобі, мамо, снилося?
— Снилося мені, що я була там, де перевозять людей. Там було доста таких людей, і я була межи ними. А той перевізник каже: «Доки я буду перевозити? Доки не вмру чи поки світу-сонця?» А я напудилася, збудилася та й сіла коло тебе. А за голову я тебе не мацаю і ніц тобі не кажу.
А Сонце каже:
— Мамо, він буде перевозити, поки замість себе не покладе там іншого.
Сонце рано встало і пішло по світі світити. Баба випустила Плавунчика з-під корита, дала йому поснідати і розказує, що Сонце казало. Плавунчик поснідав, подякував бабі та й пішов.
Іде він попри те місто, де нема води. Приходить до тих людей, а вони далі плачуть. І питаються:
— Молодику, ти питався у Діда-Всевіда, чи буде в нашім місті вода? А він каже:
— Питався.
— А буде вода?
— Є така велика скала. Її ніхто не годен зрушити. Підважте ту скалу — і з-під неї вийде велика черепаха. Як ви її відти випустите, то буде вода в цілім місті.
Зійшлися до тої скали люди з цілого міста — ніхто не годен її зрушити. Плавунчик каже:
— Уступіться.
Люди уступилися. А він має тих три волоски, то він дуже сильний зробився. Підоклав під ту скалу плече і підважив її самий, без нікого. І відти вилізла черепаха. І тоді цілим містом ринула вода. І в керницях, і в потоках, і в кожнім джерелі з’явилася.
А люди за ту файдиґу дали йому карету золота і штири пари коней. Тепер їде він до тих людей, що під яблінкою плачуть. Він їх уже не питає, чого вони плачуть, а вони його питають, чи він питав Діда-Всевіда про яблінку. Він каже:
— Питав.
— І що Дід казав?
— Казав, що йшов змій і закопав під тою яблінкою бочку золота. Відкопайте то золото і роздайте бідним людям. А під яблінку нагорніть свіжої персти. І яблінка зародить ще раз тілко яблук, як родила.
Вони так і зробили, ті люди. І яблінка зародила ще раз тілко яблук, як було. І йому знов дали карету золота й штири пари коней.
Їде Плавунчик, їде і приїхав до того перевозу через річку. А перевізник до него:
— Чи ти питався в Діда-Всевіда, доки я буду тут перевозити? А він каже:
— Питався.
— Ну й що Дід казав?
— Казав, що будеш перевозити, доки не покладеш на своє місце другого.
І перевізник його перевіз, і не хотів брати від него плати, перевіз його і все. Файно подякував Плавунчик перевізникови і їде додому. До короля вже їде. Має вісім пар коней, дві кареті золота і три золотих волоски.
А королеви вже сказали, що їде зять його Плавунчик. І король виходить аж до воріт стрічати зятя. А зять уже багатший від короля. І король зажурився: «Мій зять багатіший від мене».
— Ну що, приніс три золотих волоски? — питає король зятя. Зять каже:
— Приніс. Ади, гезди-о. Але не тобі приніс, а собі. А хочеш три волоски золотих мати, — каже зять королеви, — іди там, де я був, і принеси собі.
І вже він короля ніц не боїться, цілого світу не боїться. Він уже не такий, як був.
Розвантажив Плавунчик дві кареті золота, загнав вісім пар коней. Король дивиться — сильно маючий уже його зять. Задумався король, дуже завидує зятеви, що він такий багач. І він цего хоче, король, а Плавунчик не дає, бо це його щастя, а не королеве. І збирається король іти за тими волосками там, де був зять, до того Діда-Всевіда.
Іде він, а в місті, де люди плакали, вже не плачуть, бо є вже вода. І в місті, де яблінка, то саме. Люди не плачуть, яблінка родить. Король уже не здибає нічого того, що було. Приходить він до тої річки, до перевізника, і просить:
— Перевези мене. А той питає:
— Куди ти їдеш?
— Їду до Діда-Всевіда за трьома волосками золотими, — каже король перевізникови.
А перевізник каже:
— Сідай перевезу.
Король сів, файно примістився, а перевізник з човна вискакує, кидає весла на короля і каже:
— Я доста перевозив. Тепер перевозь ти.
І король, може, ще й ниньки на тім човні перевозить, а Плавунчик з його дочкою ґаздують на його королівстві. Пішов король зі свої діднини.