Українські народні казки

Про плавунчика, царського зятя

Українська народна казка Покуття

Був собі король і ходив він свою країну обзирати. Ходив, ходив, зайшов у ліс і заблудив. Ходить по лісі і не може вийти. І найшов хатчину. Люди йому втворили, пустили до хати. А він проситься:

— Прийміть мене на ніч. Чоловік каже:

— Нема в мене де ночувати. А король знову:

— Чому нема де ночувати? У вас є постіль, лава, піч. А вас лишень двоє.

І не хоче йти з хати. Бо куди буде йти, як ніч і ліс кругом? Тоді чоловік каже так:

— Як таки хочете ночувати, то я вам постелю на стриху. А король йому:

— Як я буду спати на стриху? Хочу в хаті ночувати. Ґазда каже:

— Нема де, я вам сказав.

— А я вижу, що є де. Вас лишень двоє, а місця багато. Як би то я не примістився в хаті?

А той каже:

— Як ви так конче хочете знати, то я вам скажу. Моя жінка сеї ночі буде мати дитину. Може, я й сам з хати піду. Закличу бабу та й вийду. Не можу я вас приймити.

Король це вислухав та й зрозумів. Тоді каже:

— То постеліть мені на стриху.

Та й ляг король спати на стриху. Прийшла та година вночі. Жінка заслабає. Пішов чоловік, закликав бабу. І прилетіли ангели: оден сів під вікном, а другий — коло жінки. А король на стриху спить і не спить. Каже ангел з-під вікна:

— А є вже?

А сей з хати відповідає:

— Ще нема.

Той надворі каже:

— Добре, що нема. Бо зараз така планета, що якби хлопчик уродився, то був би сильний пияк і пропив би все. Добре, що він не вродився.

А король на стриху то чує. Знов питається ангел знадвору:

— Вже вродився? А сей каже з хати:

— Нє, ще нема. А той з-під вікна:

— Добре, що нема, бо така планета тепер недобра. Якби вродився хлопчик, то в день свого весілля або би повісився, або би втопився.

Питається той знадвору третій раз:

— Ще нема?

А сей з хати каже:

— Уже є.

— Добре, що є, бо дуже добра планета тепер. Сей хлопчик буде дуже великий багач. Буде йому дуже добре. Буде все мати. А женитися буде на доньці того чоловіка, що гезди спить на стриху. Бо в сего чоловіка вродилася донька тої самої планети, що й сей хлопчик. І їм буде дуже добре жити.

А король на стриху то все чув і дуже зажурився, бо він король, а бідного лісника син піде до него свататися. І до ранку не спить король і думає, що з сим хлопчиком зробити. А рано заходить він до хати і каже ґазді:

— Ґаздо, продайте мені сего хлопчика. Каже ґазда:

— Це ж не худоба, що я буду продавати. Це ж у мене перша дитина, та ще й хлопчик. Не продам.

Але як зачав король припрошувати, як зачав багато грошей давати, вони погодилися продати того хлопчика. Дав він їм доста грошей і купив. Він хоче хлопчика десь дати, аби не сватав його дочку. Дав він гроші та й каже тим ґаздам так:

— Я тепер хлопчика не беру, а когось за ним пришлю.

Прийшов король додому, закликав людей, дав їм файний могорич і наказує:

— Ідіть туди й туди в ліс. Там є хатчина, а в ній живе лісник. Я в того лісника купив хлопчика. Би-сте ви його взяли. І як будете того хлопчика нести і переходити мостом через річку, би-сте фурнули його в ту річку і би-сте не дивилися, де він упав. То я вам поставлю ще могорич файний.

І ті пішли, найшли хатчину лісника, зайшли й кажуть:

— Ми прийшли за хлопчиком.

І ті хлопчика файно вповили та й дали — бо гроші взяли. Вони переходять з ним через річку, і хлопчика, як сказав король, кидають у воду. Прийшли вони до палацу, а король їх питає:

— Взяли хлопця?

— Взяли.

— А де той хлопець?

— Кинули в річку, як ви нам наказали.

Король веселий. «Уже не прийде до мене лісників син сватати дочку. Уже його втопили».

Кинули хлопці ту дитину в річку, вона й попливла за водою. А нижче по течії жив риболовець і того хлопчика злапав замість риби. Приносить він його додому.

— Жінко, дивися, якого я файного хлопчика злапав на воді. А вони дітей не мали.

— Добре, — каже жінка, — будем його годувати і будем мати сина. Погодували вони трохи дитину, та й каже чоловік до жінки:

— Треба нам сего хлопчика записати на наше порекло. А жінка каже:

— Най буде, охрестимо.

Скликали кумів, ідуть до церкви хрестити дитину. А чоловік каже:

— Жінко, яке б ми дали йому ім’я? А жінка:

— Яке скажеш, таке буде. Ти приніс його, то ти й ім’я давай.

— А ти знаєш, яке я ім’я надумав?

— Яке?

— Він плив за водою, то най буде йому ім’я Плавунчик.

— То най буде.

Пішли до церкви, охрестили хлопця і дали йому ім’я Плавунчик.

Годують того Плавунчика, він росте, а вони тішаться. І росте хлопчик, як з води.

А королеви хтось підказав, що в такім і такім лісі є хлопчик Плавунчик, дуже файний. Король, розумієте, стукнувся в голову. Чи не той то хлопчик? І знов зажурився король, бо він не хоче такого зятя. Він хоче якогось міністра. І що король робить? Він іде знов у мандрівку, іде обзирати свою країну. Ходив, ходив той король і добився до людей, в яких був хлопчик Плавунчик. Колись він приходив до сім’ї лісника уночі і просився на ніч, а до цих прийшов уднину. Зайшов він та й каже:

— Я вас прошу, дайте мені води. А ґазда каже:

— Біжи, Плавунчику, та принеси вуйкови води.

Плавунчик пішов до керниці, вніс свіжої води і подав королеви. Король дивиться на него — парубок файний, але бідного роду. Так, це лісників син. І каже тому ґазді король:

— Файний у вас хлопець, чемний, мудрий. А як він називається?

— Плавунчик.

— А чого ви йому дали ім’я «Плавунчик»? Я ще такого імени не чув. А ґазда каже:

— Та так мені підійшло, таке ім’я мені сподобалося.

Думає ґазда: «Цей чоловік чув, як я казав «Плавунчик», то чого ж він так допитується, чого він знов питає про ім’я?» Крутить ґазда, не каже, що хлопчик плив. А королеви вже стукнуло в голову, що се той хлопчик, якого кинули в воду. І подумав король: «Прийде до мене сватати». Файний хлопець, але не хоче король, щоб він був у него за зятя, бо се лісника син.

Напився король води, зміряв хлопця очима від ніг до голови та й пішов додому. І добре він доглупався, що це лісників хлопець.

Прийшов король додому і пише записку. Закликає свого прислужника і каже:

— На тобі сей лист і йди в ліс до такого й такого ґазди. І скажи, щоб хлопець того ґазди прийшов з сим листом до мене. А розпечатувати і читати його невольно.

Прислужник пішов з листом, допитався до тих людей, дав їм лист і сказав:

— Звелів король, щоби ваш хлопець прийшов з цим листом до него.

Хлопець трохи напудився, і ґазда напудився. Але треба йти, бо се приказ короля. Пішов хлопець з тим листом до короля. Ішов він, ішов та й заблудив. Зайшов у ліс. І захопила його в лісі ніч, і він не може з лісу вийти. І найшов у лісі хатчину. Прийшов під вікно, стукнув. Втворили йому. Зайшов, а там старенька сива бабка.

— Йой, — каже, — молодику, що ж ти ходиш такої пізньої години? Тут же ліс. Як ти тут опинився?

— Не питайте, бабко. Іду до короля з листом. Переночуйте мене, бабко.

— А з яким ти, синку, листом їдеш до короля?

— Я, — каже, — сам не знаю, але дав мені королівський прислужник лист і сказав не розпечатувати і не читати, а лиш іти з ним до короля.

— Дай мені, синку, той лист, най я подивлюся, — каже баба хлопцеви.

Він витягнув лист з кишени та й подав бабі. Баба пішла до хати, той лист розпечатала, витягла і читає. А там таке написано, в тім листі: «Я їду з дому, а нім я приїду, тут прийде хлопець з сим листом. Нім я вернуся додому, щоб цей хлопець був убитий. Ката я вже оплатив». Так написав король до свої жінки.

Баба той лист прочитала, і зробився з него чистий папір. І пише на ньому баба свій лист. Написала так: «Хлопець прийде з цим листом. Нім я приїду додому, щоби ти зробила весілля, віддала за сего хлопця нашу дочку». Написала баба, файно запечатала і прибила печатку. Все зробила, як король.

Хлопець прийшов до королівського двору з тим листом. Вже всі знають, що він має прийти. Вартові допустили його до королеви. Він не знав, що там перше було написано, і не знає, що баба написала. Питає королева:

— Ти, хлопче, з листом?

— Так, я з листом.

— Давай його сюди.

Взяла королева той лист, розпечатала, глип сюди-туди, а там написано: «Хлопець прийде з цим листом. Нім я приїду додому, щоби ти зробила весілля, віддала за сего хлопця нашу дочку».

В короля є з чого весілля робити, не так, як у мене. Лагодиться вона на весілля. І злагодила все. Нім чоловік вернеться додому, щоби хлопець уже був його зятем. Зробила вона весілля, а король вертається додому. Глип, а Плавунчик — його зять. Входить він до жінки й каже:

— Ти що зробила? Шлях би тебе трафив! Нащо ти весілля зробила? А вона каже:

— Чоловіче, як ти написав, так я зробила.

— Ну, а як я тобі написав? Я написав, щоби ти його вбила.

— Ти не віриш? Ну то на свій лист і читай. Як ти мені написав, так я зробила.

Взяв король той лист, прочитав і очам своїм не вірить — його почерк, його печатка. І сам не знає король, що сталося.

— Я ж так не писав! Це якийсь великий обман, — каже король. — Що би то таке було?

Але нічого не каже король жінці. А Плавунчика все одно за зятя мати не хоче, бо то — бідний з бідних, то — лісників син. Каже король:

— Плавунчику, я тебе за зятя мати не хочу. А Плавунчик:

— То дурне, що ви не хочете. Я вже ваш зять. Каже король зятеви:

— Я тебе вб’ю.

А Плавунчик відповідає:

— Я не боюся. Як уб’єте, будете відповідати.

Думає король, що робити, раз не хоче сего зятя. І придумав. Каже він зятеви так:

— Іди до Діда-Всевіда і принеси три волоски золотих. Як принесеш, то будеш моїм зятем. А як не принесеш — то я тебе вб’ю.

Так сказав король. Думає Плавунчик: «Треба йти». Зібрався і йде до Діда-Всевіда за трьома волосками.

Приходить він до одного міста чи села — я же вам не годна то сказати, — а там так багато людей зійшлося. І старі, й сліпі, й криві — всякі. Всі посходилися докупи й плачуть. Молодик іде попри сі люди і питається їх:

— Що сталося? А вони кажуть:

— В нашім місті лижки води нема. Гинуть старі й малі, худоба гине. А ти де йдеш, молодику? — питають люди. — Куди тримаєш дорогу?

Плавунчик каже:

— Іду до Діда-Всевіда, аби принести королеви три золоті волоски.

— Молодику, ми тебе будемо просити, аби ти спитав Діда-Всевіда, чи буде в нашім місті вода, чи ми вже пропадемо?

А він каже:

— Добре, спитаюся.

І пішов Плавунчик далі.

Іде він, іде, дивиться — знов зійшлися люди з цілого міста. І також плачуть. А йому дорога попри ті люди. Він проходить і знов питає:

— Люди добрі, чого ви плачете?

А межи тими людьми була велика деревина. І така суха, що хоть зрубуй до кухні. Але що то за дерево, не мож пізнати, бо воно сухе. Люди кажуть:

— Це була яблінка, мала золоті яблука. А ми, ціле наше місто, мали з цего користь, ми з цего жили. А ти, молодику, де йдеш?

— Іду до Діда-Всевіда, аби принести три волоски золоті.

— Аби-с спитав Діда-Всевіда, чи будуть ще на нашій яблінці золоті яблука, чи ми так і пропадемо.

— Добре, спитаюся Діда.

І пішов він далі. Іде, іде, а там така річка велика. Треба переправитися. Там є перевізник, перевозить людей. Каже Плавунчик:

— Перевези мене. А той питає:

— Куди ти йдеш?

— Іду до Діда-Всевіда, аби принести королеви три волоски золоті. Перевізник каже:

— Слухай, молодику, я тебе буду просити, аби ти ще спитав Діда-Всевіда, доки я же буду перевозити на цім човні? Чи поки не вмру, чи поки світу-сонця? Аби ти спитався.

Плавунчик каже:

— Добре, спитаюся.

Перевіз його перевізник на той бік, подякував Плавунчик та й пішов. Ішов він, ішов і вийшов на високу гору. Ходив він там, ходив і найшов маленьку хатку. Увійшов він до тої хатки, а там стара баба.

— Молодику, де ти мандруєш, де ти ходиш світом так далеко?

— Не питайте, бабко, я йду до Діда-Всевіда, аби принести королеви три волоски золоті.

Баба йому на то каже так:

— Дідо-Всевідо — то мій син. А мій син — то Сонце. Як прийде воно з роботи, то тебе спече.

— Бабко, я вас прошу, якось мене сховайте.

— Добре, я тебе сховаю.

Дала баба Плавунчикови вечеряти, а він бабі розказує, що він і де видів по дорозі. А баба каже:

— Добре, я буду свого сина питати. Може, ми залагодимо справу з тою водою і тою яблінкою. Я сховаю тебе під лужком і накрию там коритом. А в мого сина Сонця золота голова. Ти будеш під лужком, а я буду вимикувати з голови Діда-Всевіда волоски і тобі подавати. Мик! — і кину тобі під руку. А ти виставляй з-під корита руку і живенько лапай той волосок.

Сидить баба коло того Сонця. А Сонце вже дрімає. Баба вимикнула оден волосок і кинула попри лужко. А Плавунчик простяг з-під корита руку та й той волосок досягнув.

Сонце збудилося і питає:

— Мамо, що ти мене дергаєш, не даєш мені спати?

— Синку, я тебе за голову не дергаю, я сплю. А мені снився такий страшний сон.

— Що тобі, мамо, снилося? А вона каже:

— Снився, синку, такий сон, що я була в якомусь місті. А там зійшлися люди з цілого міста і так плакали, так плакали. Там нема води, в тім місті. А я напудилася, та й устала, та й сіла коло тебе. Але я тебе за голову не мацаю.

А Плавунчик уже має волосок в руках.

— Мамо, — каже Сонце, — якби трапився мудрий чоловік, вони би мали воду. Там і там є скала велика. Якби хтось такий найшовся і ту скалу підоймив, з-під тої скали вилізла би велика черепаха. Якби та черепаха вилізла, то була би вода в усьому місті. А як цего не зроблять, то місто пропаде.

А баба знов микнула золотий волосок і кинула попри лужко. А Плавунчик простягнув руку з-під корита і злапав, і вже має другий волосок. А Сонце знов свариться:

— Що мене, мамо, дергаєш, не даєш мені спати? А вона каже:

— Мені сон снився.

— А що тобі ся снило? — питає Сонце.

— Що я була в місті, а там зійшлося багато людей, дуже вони плакали. Та було дерево сухе. Люди казали, що то була яблінка, мала золоті яблука. І люди плачуть: «Чи буде ще наша яблінка мати золоті яблука, бо ми не маєм з чого жити?». А я напудилася і сіла коло тебе. Але я тебе ніц за голову не мацаю.

А Сонце каже:

— Мамо, ішов змій і закопав під ту яблінку бочку золота. Аби найшовся такий мудрий чоловік і відкопав золото з-під тої яблінки, вона би зародила золотих яблук ще раз тілко, як було, бо свіжої би землі пригорнули.

Сонце заснуло. Мама слухає, що воно заснуло, та й волосок з його голови мик! І кидає попри лужко. А Плавунчик з-під корита досягає рукою і має ще оден, третій волосок золотий. Сонце схопилося та й каже:

— Мамо, чо’ ти мене дергаєш за голову, не даєш спати?

— Я тебе ніц не дергаю. Мені такий, синку, сон снився, я ся напудила і сіла.

— А що тобі, мамо, снилося?

— Снилося мені, що я була там, де перевозять людей. Там було доста таких людей, і я була межи ними. А той перевізник каже: «Доки я буду перевозити? Доки не вмру чи поки світу-сонця?» А я напудилася, збудилася та й сіла коло тебе. А за голову я тебе не мацаю і ніц тобі не кажу.

А Сонце каже:

— Мамо, він буде перевозити, поки замість себе не покладе там іншого.

Сонце рано встало і пішло по світі світити. Баба випустила Плавунчика з-під корита, дала йому поснідати і розказує, що Сонце казало. Плавунчик поснідав, подякував бабі та й пішов.

Іде він попри те місто, де нема води. Приходить до тих людей, а вони далі плачуть. І питаються:

— Молодику, ти питався у Діда-Всевіда, чи буде в нашім місті вода? А він каже:

— Питався.

— А буде вода?

— Є така велика скала. Її ніхто не годен зрушити. Підважте ту скалу — і з-під неї вийде велика черепаха. Як ви її відти випустите, то буде вода в цілім місті.

Зійшлися до тої скали люди з цілого міста — ніхто не годен її зрушити. Плавунчик каже:

— Уступіться.

Люди уступилися. А він має тих три волоски, то він дуже сильний зробився. Підоклав під ту скалу плече і підважив її самий, без нікого. І відти вилізла черепаха. І тоді цілим містом ринула вода. І в керницях, і в потоках, і в кожнім джерелі з’явилася.

А люди за ту файдиґу дали йому карету золота і штири пари коней. Тепер їде він до тих людей, що під яблінкою плачуть. Він їх уже не питає, чого вони плачуть, а вони його питають, чи він питав Діда-Всевіда про яблінку. Він каже:

— Питав.

— І що Дід казав?

— Казав, що йшов змій і закопав під тою яблінкою бочку золота. Відкопайте то золото і роздайте бідним людям. А під яблінку нагорніть свіжої персти. І яблінка зародить ще раз тілко яблук, як родила.

Вони так і зробили, ті люди. І яблінка зародила ще раз тілко яблук, як було. І йому знов дали карету золота й штири пари коней.

Їде Плавунчик, їде і приїхав до того перевозу через річку. А перевізник до него:

— Чи ти питався в Діда-Всевіда, доки я буду тут перевозити? А він каже:

— Питався.

— Ну й що Дід казав?

— Казав, що будеш перевозити, доки не покладеш на своє місце другого.

І перевізник його перевіз, і не хотів брати від него плати, перевіз його і все. Файно подякував Плавунчик перевізникови і їде додому. До короля вже їде. Має вісім пар коней, дві кареті золота і три золотих волоски.

А королеви вже сказали, що їде зять його Плавунчик. І король виходить аж до воріт стрічати зятя. А зять уже багатший від короля. І король зажурився: «Мій зять багатіший від мене».

— Ну що, приніс три золотих волоски? — питає король зятя. Зять каже:

— Приніс. Ади, гезди-о. Але не тобі приніс, а собі. А хочеш три волоски золотих мати, — каже зять королеви, — іди там, де я був, і принеси собі.

І вже він короля ніц не боїться, цілого світу не боїться. Він уже не такий, як був.

Розвантажив Плавунчик дві кареті золота, загнав вісім пар коней. Король дивиться — сильно маючий уже його зять. Задумався король, дуже завидує зятеви, що він такий багач. І він цего хоче, король, а Плавунчик не дає, бо це його щастя, а не королеве. І збирається король іти за тими волосками там, де був зять, до того Діда-Всевіда.

Іде він, а в місті, де люди плакали, вже не плачуть, бо є вже вода. І в місті, де яблінка, то саме. Люди не плачуть, яблінка родить. Король уже не здибає нічого того, що було. Приходить він до тої річки, до перевізника, і просить:

— Перевези мене. А той питає:

— Куди ти їдеш?

— Їду до Діда-Всевіда за трьома волосками золотими, — каже король перевізникови.

А перевізник каже:

— Сідай перевезу.

Король сів, файно примістився, а перевізник з човна вискакує, кидає весла на короля і каже:

— Я доста перевозив. Тепер перевозь ти.

І король, може, ще й ниньки на тім човні перевозить, а Плавунчик з його дочкою ґаздують на його королівстві. Пішов король зі свої діднини.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
14 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.