Про річечку

Українська народна казка Чернігівщини

Давним-давно протікала через село величезна ріка. Плавали по ріці великі кораблі під білими парусами. А на берегах ріки розкинулося красиве село. Припливали в село торговці, привозили всякий крам і торгували.

Якось приплила на кораблі знатна пані з дитятком. Звали її Ядвіга. Була вона білолиця, чорнобрива, з довгою чорною косою, але вельми сумна. Її очі ніколи не блистіли від радості. А жила вона на краю села з сином Іванком. Ні дружби, ні знайомства ні з ким не водили. Пані вельми любила свого синочка, бавилася з ним на березі і дивилася вдалину, наче когось чекала.

Якось перепливали вночі на спір парубки ріку і побачили на березі молодицю в білій сорочці, з розпущеною косою. А очі в неї горіли відьомським вогнем. І поповзли по селу слухи, що Ядвіга — відьма. Деякі молодиці почали ходити до неї ворожити. А жінка від того ще більше усамітнилася.

Синок підростав, став дуже красивий, схожий на матір. Дуже любив Іванко з ровесниками бавитися, та мати не дозволяла, наче чогось боялася.

Ранньою весною приплив до села корабель і вийшов на берег молодий гарний пан. Звали його Левко. Ядвіга вельми зраділа, коли побачила його. Зажили вони щасливо.

Левко був веселий, бував на сільських святах, грав на гармошці, співав, танцював. В селі його всі полюбили. Навіть Ядвіга стала людянішою і веселішою.

Було якось в селі весілля, Нестор брав Наталку. Пара була гарна, путяща і весілля багатолюдне. А Левко грав на весіллі на гармошці. Прийшла на весілля і Ядвіга, бо молоді вельми запрошували. Як красиво співали під гармошку Левко і Ядвіга! Ніколи в селі не чули такої гарної пісні. А Ядвіга була така щаслива, якою її ще не бачили.

А Іванко тим часом побіг з хлопчиками на ріку. Вперше, залишившись без материнського нагляду, поплив Іванко з хлопчаками по річці. Все далі запливав він від берега. І враз пірнув під хвилю і більше не виринав.

Почувши про це, Ядвіга, мов на крилах, полетіла до берега.

— Іванку, Іванку, синочку мій єдиний! — голосно ридала згорьована мати.

Та Іванко не озивався, а ріка пливла тихо і спокійно. Кинувся Левко у воду шукати сина. Довго пірнав там, де зник Іванко. А Ядвіга, як чайка, голосила на березі і звала сина.

— Левку, знайди мого сина, повік тебе любитиму!

Пірнув Левко востаннє і більше його ніхто не бачив. Блиснув в очах Ядвіги злий вогник, кинула вона свою білу хустину у воду. А хустина перетворилася на білокрилого птаха на тому місці, де зник Іванко. Появилася в її руках сковорода. Вся бліда, з розпущеною чорною косою і злими вогниками в очах, пішла вона по хвилях, як по мосту. Дійшла до хустинки, опустила на неї сковороду і пропала.

Більше в селі її ніхто не бачив, а ріка стала міліти, вужчати і перетворилася на маленький струмочок. З часом люди забули про Ядвігу, але часто опівночі бачать на березі молодицю з розпущеною косою, яка когось гукає, простягаючи руки до річки.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

90 (4534). Про річечку. СУС —. Записала Максименко Марина (8 клас) 2008 року. Білик Агафія Несторівна (1924). Чернігівська область, Новгород-Сіверський район, Попівка