Українські народні казки

Про сина бідного мисливця

Українська народна казка Закарпаття

Жив один бідний ягер-мисливець. Хижа його була така стара, що вже падала.

Бідняк брав рушницю і ходив у хащу, але не міг нічого вполювати. Якось син його питає:

— Няньку, ви дещо застрелили?

— Знову нічого, синку.

На другий день чоловік зібрався і пішов у хащу. А син каже матері:

— Мамко, якби я дістав рушницю, то, може би, дещо і застрілив.

— Знаєш що, синку? — відповіла мати. — Йди до корчмаря рубати дрова й купи паленки. Няньо вип’є і засне, а ти собі тим часом візьмеш його рушницю.

Так син і зробив. Купив чвертку і приніс додому. Батько повернувся, побачив на столі паленку, випив і ліг спати. А син узяв на плече рушницю і пішов у хащу.

Ходить по хащі, ходить і не може нічого застрелити. Раз дивиться, а на одному буці такий страшний гад, що від кореня до вершка обвився кругом дерева. Хлопець швидко націлив рушницю і хоче стріляти.

— Ей, Василю, не пробуй стріляти. Бо раз вистрілиш, а за другим разом я сам тебе знищу!.. Краще ходи сюди і візьми шкатулку.

— Я до тебе не підійду, бо ти мене вкусиш.

— А ти відрубай гілку, і я тобі на неї почеплю шкатулку.

Василь так і зробив, і гад подав йому шкатулку. Хлопець поклав її в кишеню і йде собі додому. Але по дорозі вирішив подивитися, що у тій шкатулці. Відкрив — а звідти вискочило аж дванадцять духів:

— Що наказуєш, наш ґаздо?

— Наказую подати їсти, пити! Вернувся додому ситий і п’яний.

— Ну, синку, чи е дещо? — питає його мати.

— Дещо є...

Василь відкрив шкатулку.

— Що наказуєш, наш ґаздо?

— Наказую, щоб було в цій хаті досить їсти й пити. Усе то зробилося. Їдять і п’ють. А на другий день Василь старому каже:

— Няньку, ідіть до царя сватати за мене старшу доньку.

— Ей, сину, що ти таке говориш! Щоб я йшов до царя? Мене цар повісить.

— Не бійтеся, йдіть.

Одягнув на себе батько петек і йде до царя. На воротах його зупинили царські стражники. А служниці побачили бідного чоловіка і винесли йому скибку хліба та погар вина. Він узяв хліб, з’їв, випив вино і повернувся додому. Дома син питає:

— Ну, що скажете, няню?

— Там не пропускають.

— Ану підіть ще раз.

Старий пішов назад. Знову йому винесли хліба і вина. Він з’їв хліб, випив вино й повернувся додому.

— Ну, що няню?

— Там на мене дивляться, як на жебрака.

— Йдіть і скажіть стражникам, щоб вас пустили до царя на два, на три слова.

Мисливець пішов. На воротах йому подають хліб і вина, та він стряс руками і попросився до царя на два, на три слова.

Пішов у палац, постукав у двері.

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Добрий день. Бери стільця й сідай. Мисливець сів. Тоді цар питає:

— Ну, скажи, чоловіче, чого ти прийшов?

— Та я прийшов у такому ділі... Чи міг би вам сказати два-три слова?

— Можеш.

— Мене прислав син, щоб ви дали за нього старшу доньку.

Цар опустив голову, подумав і каже:

— Я дам за нього доньку, якщо він зробить те, що йому накажу. Нехай побудує діамантовий міст від мого порога до свого, а на мості щоб музика грала, потята співали, кочії ходили. Якщо все це зробить — принцеса його.

Чоловік зібрався і пішов додому,

— Ну, що нового, няньку?

Ей, сину, велике дерево рубаєш, але не дорубаєш, бо цар тебе згубить, — і батько розповів, що цар вимагає.

Та син не журився. Увечері він вийшов надвір і відкрив шкатулку.

— Що наказуєш, наш ґаздо?

— Наказую від нашої хати до царського порога поставити діамантовий міст, а на мості щоб музика грала, потята співали, кочії ходили.

— Та ти лягай і спи, а на ранок буде все, що кажеш.

Раненько цар устав, відчинив двері — й раптом упав горілиць: від мосту вдарила у вічі так ясна зоря, що він налякався. Потім узяв палицю, прийшов до мисливця й каже:

— Ну, зятю, ходи до мого палацу.

Справили весілля. Василь привів молоду додому, а постіль тверда — виплетена з ліщини... Прикинувся п’яним, розвалив піч і почав кричати:

— Мамо, кладіть вогонь серед хати! У хаті дим. А син гукає:

— Варіть жаливу і печіть у попелі коржі!

Мати зробила, що казав. Василь почав силувати жону, аби їла. А вона плаче, кашляє — дим не дає дихнути.

Так було три дні. На третій день уранці вийшов надвір і відкрив шкатулку.

— Що наказуєш, наш ґаздо?

— Наказую, аби оця хата, де живуть няньо й мама, була перенесена за Червоне море. А тут нехай зробиться такий красний палац, аби на світі другого такого не було. І щоб він на качачій лапці обертався, і щоб були слуги та служниці, худоба, всяка птиця...

І лиш загучало. Стара хата нараз полетіла за Червоне море. А на тім місці поставився діамантовий палац — такий, що рівного йому на світі не було. На качачій лапці обертався. А Василева жона спала у діамантових перинах.

Раненько цар устав, відчинив двері, дивиться за міст — а там такий палац, що диво! Одягнув корону, взяв золоту палицю і знову йде до зятя. Дійшов до палацу, але зайти не може, бо він обертається. Зять йому гукає:

— Няньку, вдарте правою ногою, й палац перестане обертатися!

Цар ударив правою ногою, палац зупинився і двері відчинилися. Та й тепер цар упав горілиць від великої зорі. Василь його підняв, посадив за стіл, а сам пішов у спальню:

— Вставай, жоно!

Вона відкрила очі, та знову зажмурилася, бо гадала, що в хаті ще дим.

— Вставай, іди помийся, бо нянько прийшов. Принцеса встала, помилася. Сіли за стіл і гостяться. Цар каже:

— Ну, сину, передаю на тебе все царство. Ти будеш царювати, а я лише одною чашею вина буду від тебе старший між іншими царями.

Зняв корону і поклав зятеві на голову.

Але Василь кожний день ходив на полювання. І одного разу, коли його не було дома, прийшов один пройдисвіт із крамом.

— Добрий день, царице!

— Добрий день...

— Чи ви би не купили голки, шпилики, ґудзики?

— Покажіть, може, й куплю.

Молода цариця почала роздивлятися той нехитрий крам, а пройдисвіт шепнув їй на вухо:

— Слухайте сюди... Якщо мене полюбите, я вам щось скажу...

— Кажіть, кажіть.

— Ваш чоловік носить на ланцюжку під лівим плечем чарівну шкатулку. Вночі, як він засне, візьміть оту шкатулку і подайте мені у вікно.

— Добре, я це зроблю.

І пройдисвіт зник. Василь повернувся, жінка дала йому вечерю. Він роздягнувся і ліг спати. Коли заснув, вона взяла шкатулку і подала через вікно коханцеві. Той відкрив шкатулку, і вискочило з неї дванадцять духів.

— Що наказуєш, пройдисвіте?

— Наказую, аби ця палата, міст, молода цариця і я поставилися за Червоним морем, а Василь аби тут залишився на голій землі з кішкою та псом.

І лиш загучало — усе пішло за Червоне море. А Василь зостався на голій землі — біля нього лише пес і кішка.

Раненько цар дивиться — ні моста, ні палацу. Послав за Василем.

— Де ти дів мою доньку? — закричав на нього.

— Не знаю, де поділася.

— За те, що ти згубив мою доньку, дам тебе замурувати нижче села так, що не зможеш ні лягти, ні сісти!

І наказав його замурувати. Але молодша царська донька попросила мурників, щоб залишили в мурі дірку. І дала їм решето грошей. Мурники послухалися — залишили дірку.

І дівчина почала носити Василеві їсти. Але пес і кішка голодують. Каже кішка псові:

— Ходімо по шкатулку, бо помремо з голоду.

— Ходімо, пані Марішко, — погодився пес. Зібралися і йдуть через поле. Раз бачать малу хатку.

— Марішко, зайди лиш до цієї хижі. Може, дадуть їсти, то принесеш щось і мені.

Зайшла кішка до хати, а там стара баба. Вона відповіла:

— Ба що би я дала тобі їсти? Молока не маю, м’яса теж не маю. Хіба що квасолі колоченої.

Нагодувала кішку, А Марішка принесла трохи квасолі й псові.

Поїли і йдуть далі. Підійшли до моря, і пес каже:

— Сідай, Марішко, на мене, я тебе перенесу.

Кішка сіла на пса, й він поплив. За морем побачили великий палац. Кішка каже:

— Ти сиди тут, а я йду за шкатулкою.

Побігла під вікно, присіла і нявчить. А пройдисвіт виглянув і каже:

— Така красна кішка! Пустім її до себе.

Пустили кішку до палацу, дали їй молока. Увечері полягали в постіль, а кішка поряд з ними гуде-муркотить, щоб швидше заснули. Коли вони спали, намочила у молоко хвіст і мазнула ним по губах пройдисвіта, щоб спав ще твердіше. Тоді перегризла в нього на шиї ланцюжок, взяла шкатулку, скочила з нею у вікно й прибігла до пса.

— Ну, тут є шкатулка!

— Давай швидше тікати... Прибігли до моря. Пес каже:

— Ану, Марішко, дай мені шкатулку.

— Не дам, бо ти упустиш.

— Не упущу, дай.

Пес узяв шкатулку в зуби, кішка сіла на нього й пливуть. Але серед моря псові в рот ударила хвиля — і шкатулка впала. Вийшли вони на берег і почали сваритися, битися — через те кішка до сьогодні сердита на пса, а пес на кішку.

А рибаки зловили рибу, яка проковтнула у морі шкатулку. Розпороли рибу і нутрощі кинули на берег. Кішечка підбігла, почала їх їсти і раптом чує — щось зацоркотіло. Царапнула лапкою — а то їх шкатулка. Прибігла до пса.

— Ну, тут є шкатулка, я її знайшла!

І побігли далі. Прийшли до того мура, де мучився Василь. Кішка швидко видряпалася камінням до дірки і каже:

— Наш царю, тут маєш шкатулку!

Василь відкрив шкатулку.

— Що наказуєш, наш ґаздо?

— Наказую, щоб цей мур розлетівся попід самі хмари. Так і сталося. Від муру не лишилося ні одного каменя.

Прийшов Василь до царя і каже:

— Ну, няньку, чи ще хочете бачити свою старшу доньку?

— Де би не хотів!

— Ранком її побачите.

Уночі Василь відкрив шкатулку.

— Що наказуєш, наш ґаздо?

— Наказую, щоб мій палац і міст поставали там, де вони стояли, а той розпусник і принцеса щоб були в постелі.

Лише загучало. Раненько цар зібрався подивитися на свою старшу доньку. Взяв палицю, шаблю і разом з Василем прийшов до палацу. Відчинив двері й бачить: пройдисвіт і принцеса сплять собі в постелі.

— Ну, царю, тепер бачите, хто винен?

Цар шаблею порубав і пройдисвіта, і доньку. А Василеві каже:

— Зятю, даю за тебе молодшу принцесу.

Справили весілля і щасливо жили. Якщо не померли, то живуть і нині.

Походження та примітки

Про сина бідного мисливця. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 560. Подається за: «Казки одного села / Запис текстів, післямова та примітки П. В. Лінтура; Упорядник Ю. Д. Туряниця. — Ужгород: Карпати, 1979.», с. 179 — 185. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 31 — 35; Холод — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).