Українські народні казки

Про скупих батьків і подаровану писанку

Українська народна казка Покуття

Були дуже великі багачі і мали одного сина. І такі були скупі, що нічого нікому не дали. І дали вони свому синови на Великдень писанку і сказали: — Би ти нікому її не дав, а з’їв сам. А люди давали писанки, та й він дав. Прийшов д’хаті, а вони таки питають, чи з’їв він писанку, чи дав. А він не хотів брехати, а сказав поправді, що дав. І вони його за то побили. Кажуть: — Ми тобі казали, аби-с не дав.

Потому сей син виріс, оженився, придбав багатство. Вже й він став багачем. Та й дав бідному пару волів. Дав та й каже:

— Час уже дати. Тато не давав та й мама не давала. А я даю.

А старі як то почули, то з того жалю обоє повмирали. Він зробив великий похорон. Де якого зустрів старця на дорозі, закликав на обід. А оден старець на обіді сказав:

— Я побув у тебе на обіді. І хочу, аби ти побув у мене. А сей каже:

— Я вас найшов на дорозі. А дід йому:

— Аби-с запам’ятав, я по тебе пришлю білого коня. Чи за рік, чи за два, чи за двадцять пришлю. Би-с пам’ятав, будеш живий і здоровий. Аби-с ніц коня не боявся, аби-с ним не крутив. Кінь знає, куди йти, чи ніч буде, чи день.

І прийшов потому до него білий кінь. Ворота отворені, а кінь перед хатою. А він пригадав, що дід казав, розпрощався з жінкою й дітьми, сів на коня й поїхав.

Кінь зайшов з ним у ліс. І лісі скала, а в скалі двері. Двері ся отворили, а там дід. І каже він:

— Ти приїхав?

— Приїхав.

— Пускай коня, ходи досередини.

Увійшов він досередини, а там слуп стоїть, такий, як телеграфічний, а тим слупом яйце котиться то вгору, то вдолину. А дві змії біжать, одна відти, друга відти, щоб то яйце вхопити. А воно тікає догори.

Той дід питає:

— Ти щось видиш? Він каже:

— Вижу.

— Що видиш?

— Яйце котиться то вгору, то вдолину, а дві змії — одна відти, друга відти — хочуть його схопити і не годні.

А дід питає:

— Ти пам’ятаєш, як тебе били батьки за писанку на Великдень? Аби-с знав: се твій тато, а се твоя мама. Вони не мають тут що їсти.

Тут лиш се яйце, що ти дав. Як ти позволиш, то вони його будуть їсти, а як не позволиш, то й сего яйця не будуть їсти.

Йому зробилось жаль за татом і мамою, та й сказав він, що зволяє. І то яйце збігло надолину, і вони його роздерли і з’їли. А дід сказав, що більше їсти не будуть, лиш то яйце.

— А ти будеш мати, бо ти дав.

Вернувся він д’хаті, а там, де він жив, уже нічого нема. Лиш бур’ян росте. А то вже двіста років пройшло. І в церкві поклали картку під престіл. І там було написано: «З сего ґрунту поїхав ґазда і не вернувся».

А він другий раз оженився і жив на тому ґрунті.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кулачківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
6 вересня 1987 року
Оповідач: Кофлюк Ілько Федорович (1906)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.