☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про скупих шахраїв
Українська народна казка Покуття

Був в однім селі чоловік. Хотів якось так жити, щоб не робити, а мати. І зачав радитися з жінкою. Каже їй:

— Назбираймо в мішок жолуди і нарвім у відро горіхів ліскових. Насипмо мішок жолуди, а зверху ті горіхи. Як хто схоче купити трохи горіхів, я скажу: «В мене нема ваги, купуй цілий мішок».

— Добра твоя порада, — каже жінка. — Будем мати гроші. І так вони підрихтувалися на базар.

А в другім селі був такий самий чоловік. Порадився і він з жінкою:

— Нарвемо в лісі моху і обстрижем одну вівцю. Поставимо мох на спід, а зверху — вовну. Як хто схоче купити вовни, я йому скажу: «В мене ваги нема. Купуйте повний мішок разом».

А жінка каже:

— Добра твоя порада. Будем мати гроші.

Через два дни був ярмарок. Чоловік поніс свою «вовну», а той з другого села повіз «горіхи». Ярмарок був гучний, покупців було дуже багато. Той, що продавав «вовну», каже покупцям:

— В мене ваги нема, я продаю разом повний мішок.

Купця на повний мішок не було. І він не продав ані кілограма. А той, що вивіз «горіхи», теж каже покупцям:

— Не продаю на кілограми, продаю разом цілий мішок, бо в мене ваги нема.

Та й не продав він ані кілограма. Весь ярмарок розійшовся, лиш той лишився з «вовною», а другий з «горіхами». Той, що мав «вовну», підійшов до того, що мав «горіхи», та й каже йому:

— Ти що продаєш?

— Горіхи.

— Почому твої горіхи?

— Я на кілограми не продаю, але всі разом, бо в мене нема ваги. А ти що продаєш?

— Я продаю вовну.

— Та й чому ти не продав?

— Бо купці хотіли по кілограмах, а я кожному говорив, що в мене ваги нема. «Купуйте разом цілий мішок», — казав я їм. А такого купця не було, то я нічого й не продав.

Як той учув, що другий продає вовну, а той учув за горіхи, оба разом і кажуть:

— Може, би ми помінялися? Мішок за мішок. Ти мені вовну, а я тобі — горіхи.

Так вони й зробили.

Той приїхав додому, дивиться до мішка, а там зверху оден кілограм вовни, а решта мох. Кличе він жінку та й говорить:

— Дивися, який мудрий. Такий самий, як і ми. Він думав, що мене перехитрує, а сам має жолудь, а не горіхи.

А той, що привіз «горіхи», дуже ся втішив, кличе жінку:

— Ходи сюди! Маємо міх горіхів за кілограм вовни. Розв’язують мішок, а там жолудь. Та й говорить чоловік до жінки:

— Но, ще-м найшов такого самого, як ми. Як ми оба такі мудрі, коби ми ся здибали.

Повиходили вони другий раз обидва на ярмарок. І оден другого впізнали. Звиталися оба, і каже оден до другого:

— Якби ми пішли разом у світ, могли би прожити. А той каже:

— Який гучний ярмарок був, а лише нас два на цілий ярмарок таких мудрих.

Познайомилися обидва, і каже оден до другого:

— Прийди до мене.

Той прийшов до него, поговорили вони.

— Ходім, — каже, — в світ, будем жити.

Та й пішли вони в світ. Довго йшли і десь на п’ятому селі зайшли до пана, запитали за роботу. А пан каже:

— Є робота для вас обох. Оден буде студню копати, а другий штири корові пасти.

А вони питаються, яка платня буде.

— Тому, що буде студню копати, за квадратний метр, а за двадцять сантиметрів глибини триста грам ковбаси. А тому, що буде худобу пасти, така сама платня. Що той укопає й заробить, то й другий дістане. Обрахуєтеся ввечері, бо я ввечері буду платити.

Пан вигнав з одним штири корові на пасовисько і сказав:

— Се поти моє, і поти паси. Щоб людям шкоди не робив, бо штраф будеш платити.

Приходить пан додому і дає роботу другому:

— Отутка копай і живо.

Той копає та й ся змучив. А пан стоїть та й усе гонить його, підганяє:

— Борше, борше копай.

Той лиш хоче спочивати, а пан його патиком. Так його до вечора змучив. І надумав той, що копав: «Треба змінятися. Вже я піду корови пасти. А той, що пас, най копає».

Пастух пригнав корови з паші, а цей говорить:

— Як тобі паслося?

— Так добре. Коби-м був узяв ще крісло. Худоба пасеться на однім місці, а я стою.

— А чому ти не сів?

— Бо там земля вогка. Я боявся, щоб ся не простудив. А як тобі копалося?

— Та добре копалося, — каже. — Лиш зачну копати, а пан каже: «Ти спочинь. Та їж. Що тобі дати?» Цілий день копаю і навіть хустини не маю, би втерся. Душно копати. Але пан усе каже: «Спочинь».

Та й каже той, що копав яму:

— На другий день поміняймося. Уже ти підеш копати, а я буду пасти.

Оден другому набрехав за свою роботу, і погодилися помінятися. Той, що гони пасти, говорить сам до себе:

— Добре, що ти мені сказав, як худоба пасеться. Я не буду стояти, а озму з собою крісло. Худоба буде пастися, а я буду собі сидіти.

Вигнав він пасти, а там корчі. Пригріло сонце, худоба задерла хвости догори, бо муха кусає. А він ще з собою панське крісло носить. Бігав за тою худобою до самого вечора і пригнав худобу додому чисто мокрий. Нічого не говорить свому колезі. А ввечір здибаються. Той, що копав студню, каже:

— Я так сьогодні набрав від пана. Я вже й не пам’ятаю, кілько він мене разів нагайкою вдарив. Але як уже смеркалося і я мав виходити з тої студні, добув там золото. Панови ніц не сказав. Не сказав за те, що він мене так обманив і я набрав фест нагайок. Ми лягаймо спати, але перш порадьмося. Ти видиш, онде стоїть мішок і мотузок. Ти більший за мене і здоровший. Ти мене спусти з мішком у ту студню. Я золото заберу в мішок і вночі втечемо.

Як цей то вчув, уже тому не каже «товариш», вже називає його кумом. А той йому:

— Добре ми се придумали.

І вони вже й не спали, лиш чекали пізньої ночі. Були оба одної гадки, але оден другому не признавався, що буде далі.

Той малий спустився вдолину по шнурку, а другий вгорі чекає, аби той сказав: «Тягни». Той зібрав золото в мішок. Його було так зо двадцять кілограм. А кум був малого росту. Заліз у мішок, прорізав у мішку маленьку дірочку, добре закріпив мотузок до мішка та й каже:

— Куме, тягніть!

А кум тягне та й думає: «Я золото витягну, а його там лишу». Тяжко йому було тягнути, але дуже надія бавила. «Буду мати багато золота. А він най там пропадає». Витягнув золото разом з кумом та й думає собі: «Ну й багато золота тут є!» І навіть не розв’язував мішок, лиш ножиком утяв мотузок, мішок на плечі і давай драла. Сили мав багато і зразу сильно пер, бо дуже ся тішив золотом. Але нарешті ся змучив та й уже поволи несе. А той собі в мішку таке придумав. Стиха говорить:

— Ку-у-ме-е.

Кум оглядається, де він? Не видно. Далі несе. Тяжко, але несе. А той уже дужче:

— Ку-у-уме! Почекайте.

Він ся оглядає, десь близько вже той, бо чути його голосніше. Але не видно. Та вже й нести не може. Думає собі: «Сяду та й перепочину. Але на землю сідати не буду. Сяду на цей гузок». І сів на кума. А кум обзивається:

— У вас совісти нема. Ви мені сіли на голову.

Як почув се кум, аж ляк його зібрав. Відки взявся в мішку кум? Розв’язав він мішок та й говорить до кума:

— Но, — каже, — куме, з вас добрий чудак. Ми оба одної гадки. Та вже й розвиднилося. Каже кум:

— Мені ближче до хати. Ходімо до мене, будемо ділитися грішми. Прийшли вони оба до того кума, і зачали ділитися. Та й так вони ся ділили, що оден другому не попускав. І в кінці вийшло, що не стало одному два ґрейцари. А другий каже:

— Куме, ви йдіть додому, а в неділю прийдете до мене. Я ся постараю та й вам віддам.

А він такий скупий, що тих два ґрейцари віддати не хоче. І таке придумав разом з жінкою:

— Як кум буде йти в неділю до нас, нам буде його добре видно на стежці. Ти мені приготуй шмаття, таке, як убирають покійника. Як надійде кум, ти мене збереш як мертвого.

Прийшла неділя. Каже жінка:

— Кум іде.

І за дві хвилині кум уже готовий на смерть. Той приходить до хати, а кум лежить мертвий. Стало йому жаль. І не так за кумом, як за двома ґрейцарами, що дурно йшов. Але подумав собі: «Що було, то було. А тепер піду та хоч куплю свічку. Запалю її та й помолюся за кума». Там була близько крамниця, і він швидко з тою свічкою вернувся. Запалив, укляк коло кума. А жінка забула убрати «мертвого» в черевики. Цей подивився, а в кума на ногах такі довгі нігті, не обтяті. І нагадав він собі за ті два ґрейцари, що кум винен. «А я ще до тебе й прийшов. День збавив. Ще й свічка мене коштує. Видко, що два ґрейцари пропали». Думає він собі і за свій дім, і за сей дім, і за кума.

А свічка теньґо розгорілася, і дійшло до того, що свічка притулилася до ніг кума, до найбільшого пальця. І запекло під ніготь. Який кум був твердий і скупий, але сего не витримав. Схопився та й каже:

— Куме, я би вам так за все золото не зробив, як ви за два ґрейцари мені зробили. Так мене впекли!

— А ви, куме, будьте раді тому, що я вас оживив з мертвих. Ви щось, куме, неохоче встаєте. Ви ж знаєте, що я прийшов за боргом. За двома ґрейцарами.

Кум піднявся та й перепрошує його:

—... Я ще не встарав два ґрейцари. Прийдіть другої неділі. І пішов кум додому. А цей подумав та й говорить до жінки:

— Я в суботу викопаю в саду довгу ямку. Як буде йти кум, я залізу в ту ямку, ти мене прикриєш довгою скринькою і соломою, а зверху землею притрусиш. Як кум прийде, скажеш йому: «Аж тепер помер». А він скаже: «Де його поховали?» Ти йому скажеш: «Ондечка в саду гробик. Тут його поховали, аби не ходила так часто на цвинтар, бо я частенько буду молитися».

Кум у неділю приходить і питається жінки:

— Де кум?

Вона й не відзивається, лиш рукою махнула. А він їй говорить:

— Що ся стало?

— Помер.

— А ви не брешете? — каже він.

— Ні. — Та й показує у вікно. — От бачите, могилка його в саду. А кум, могилку якого показувала жінка, колись казав йому, як вони за столом гостилися: «У мого сусіда є такий великий бик, що як він ся вриває, то всі сусіди до хати тікають, так само й я з жінкою тікав не раз». Як жінка показала йому той гріб, він сказав:

— Я йду помолюся.

І як він ішов до «гроба», то сильно ногами гупав. Став на той «гріб» і зачав фест ревіти, та як бик. А в тім «гробу» була маленька дірочка непомітна. Щоби він міг дихати і не задушився. Кум з ями через ту дірочку що має сили кричить:

— Жінко, іди до сусіди, най озме бика! Бо він мене тутки задавить! А кум каже:

— То ви там, куме? Виходіть, виходіть відти. Та й віддавайте мені борг.

Вилазить він та й аж забожився, що не має двох ґрейцарів.

— Бігме, — каже, — не маю.

Це вже було коло полудня. Жінка зварила їсти, і вони при обіді радяться. Каже кум до кума:

— Треба нам піти і заробити грошей. Аж тоді я вам, куме, віддам. Бо я таки не маю звідки. Ходім до сусіднього села на вечірню до церкви. Станемо коло бабських дверей. Вечірні все правиться перед вечором, як смеркається. Станем за двері, повклякаєм і будем довго молитися. Люди будуть з церкви виходити, а паламар буде гасити світло. Буде темно, ми заховаємося в церкві і заночуємо там.

Так вони й зробили. Паламар світло загасив, церкву замкнув, а їх не бачив. Говорить оден до другого:

— Треба трохи зачекати, поки люди спати полягають, бо нам треба засвітити і гроші найти.

А другий каже:

— Де ж ми будем тут ночувати?

— Я залізу на хори.

— А я, — каже другий, — лягаю в цю скриньку, у свічник. Скринька була порожня, кум заліз у неї і зверху закрився тими дверцятами.

Довго не могли вони заснути. Аж раптом чують — хтось іде і відмикає в церкві двері. Прийшли до церкви злодії. Дванадцять їх було. Засвітили, церковні гроші забрали.

— Тепер, — кажуть, — поділимося грішми.

А вони вже кілька церков обікрали. Поставали в ряд, а найстарший розкладає гроші по купках. І так йому вийшло, що розіклав він не на дванадцять купок, а на тринадцять. Та й каже:

— Мені ще таке ніколи не трафлялося. Кому ж має бути тринадцята купка, як нас є дванадцять?

Довго вони не балакали і вирішили. Оден сказав:

— Хто цю скриньку за одним махом перетне шаблею напоперек, той буде мати цю купку грошей.

У них усіх була зброя. Оден з найдужчих каже:

— Я перетну її за одним разом.

Сю розмову вчули обидва куми. Той, що лежав у скриньці, подумав: «Мені вже все». І не знав, що робити, доки не вчув, як злодій витягає шаблю з похви. Як се вчув, у ту ж мить вивернув віко і що сили мав крикнув:

— Уставайте, умерлі! Бо живі мертвих рубають!

Як скочив він на ноги, усі злодії спудилися. А той з хорів кричить:

— Я вже є!

Першого бачать злодії, що вже коло них є. А другий на хорах! Глипнули злодії по стінах, а там так багато образів! Великих, з хлопа ростом. Кинули злодії свічку, а самі в ноги.

Тоді куми зійшлися, засвітили і діляться грішми. Тими, що злодії лишили. Поділилися так, що нарівно вийшло. А борг, два ґрейцари, в кума так і лишився. А той такий упертий, що два ґрейцари втратити не хоче. Кричить до кума:

— Та в мене хід кілько коштує! Я дни тратив через тих два ґрейцари! Та майте совість, порахуйте мій труд та віддайте мені два ґрейцари!

І сваряться вони там. А злодії вийшли за село, посідали і говорять між собою. Питає найстарший усіх:

— Хто з вас таке чув, аби мертві вставали?

І кожен відповів:

— Се неправда! Але треба вернутися й перевірити. Ми ж там гроші лишили.

— Хто піде перевіряти?

І післали вони одного. Не дуже він хотів іти, але пішов. Потихеньку, потихеньку прийшов аж під двері. Прислухається, чи там хтось є, чи йому причувається? А ті сваряться потиху:

— Та ви ж маєте. Та вже дайте мені моїх два ґрейцари. — Та я, — каже, — пізніше вам дам.

— Та дайте два ґрейцари вже.

А злодій хотів конче перевірити, чи їх так багато є, що одному не стало два ґрейцари. Помаленьку відчиняє двері. Вони дуже туго відходили, і він протиснув голову. А куми були близько дверей. Оден кум побачив шапку злодія і подумав, що як злодії тікали, то й шапку загубили в дверях. Схопив її і кинув кумови.

— Нате! Маєте за два ґрейцари шапку!

А той злодій почув це та як пірве тікати! Прибіг та й говорить до своїх товаришів:

— Їх там так багато є, що ми ділилися цілими купками грошей, а вони поділилися по два ґрейцари, і одному не стало. Я хотів подивитися, просунув голову в двері, а він як хапне за шапку! Та й пішла моя шапка за два ґрейцари. А як ви не вірите, то йдіть та й перевірте.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Копачинці, Городенківського району, Івано-Франківської області 13 березня 1988 року Дутка Петро Якович (1910 року народження)