Про скупого пана
Українська народна казка Кіровоградщини
Жив собі один панок. Він був такий скупий, що попроси в нього серед зими снігу, то й не допросишся.
Якось по дорозі до міста цей панок знайшов чавунного казанка. Казанок був старий і пощерблений, мабуть, хтось викинув його як непотріб.
«Ну й поталанило ж мені! — зрадів панок. — Цю знахідку можна з великим зиском продати». І щойно так подумав, як побачив неподалік одного дивакуватого бородатого чоловіка, що сидів під деревом і бавився золотою монеткою, підкидаючи її та ловлячи,
«От добре, а ось і покупець, який має гроші», — подумав панок. Підійшов до незнайомця та й каже:
— А чи не купиш у мене казанок? Він не простий, а чарівний: кашу варить найсмачнішу у світі. Та й коштує всього одну золоту монетку.
— Чому б не купити? — відповів чоловічок.
Та тільки-но взяв казанок до рук, весело вигукнув:
— Ця посудина не тільки кашу варить, вона, схоже, й справді чарівна. Он на її денці золота монетка з’явилася.
— То моя! — закричав панок.
Він вихопив казанка у чоловіка з рук, зазирнув у нього, але нічого не побачив. Здивовано глянув на чоловіка під деревом.
— А ти засунь туди голову, тоді, побачиш, — порадив чоловічок.
Панок так і зробив. Але тут таки схаменувся і почав казанка скидати. Сіпнув раз, другий Однак казанок ніби приріс до голови.
— Рятуйте, пропадаю! — зарепетував панок. — Чоловіче, ряту-у-уй!
— Я тобі допоможу, — каже бородань, — але спершу віддай монету.
— Е ні, не віддам, — уперся скупий панок, — це тепер моя монета.
Нічого не сказав на це чоловічок, тільки посміхнувся і пішов своєю дорогою, А жадібний панок ще довго блукав манівцями з казанком на голові, аж поки добрів до якогось села, де була кузня. Коваль діловито оглянув невдаху та й каже:
— Я тобі допоможу. Тільки заплати мені за це десять золотих монет.
Хоч панку і прикро віддавати такі гроші, але діватися нікуди, мусив погодитися. Отож недарма кажуть, що скупий платить двічі.