Про скупого чоловіка Українська народна казка Покуття
Жили чоловік і жінка. А чоловік був дуже скупий. Жінка пекла хліб і поклала в піч семеро буханців. Не виділа вона, як він зайшов до хати і порахував, кілько в печи хліба. Оден хліб вона витягла і дала старцеви. А чоловік увійшов до хати та й питає, де семий хліб. Вона каже, що лиш шестеро було.
— Жінко, було семеро. Кажи, де діла хліб, бо вмру.
— Умирай. Але шестеро було.
Ляг чоловік і вмирає. Лежить на столі, та як умер. А вона плаче та й каже:
— Шестеро, шестеро.
Та й знов:
— Шестеро, шестеро. Він шепче:
— Кажи, що семеро, та й устану.
— Лиш шестеро.
Несуть його на цвинтар. Забили в труні та й несуть. Перше несли мерців забитих, а не так, як тепер, розкритих. Принесли на цвинтар, а вона каже:
— Заждіть, він не вмер. Я пекла хліб. Було семеро буханців, а я оден старцеви дала. А він перед тим порахував і з жалю за тим хлібом умер. Ляг у трунву і сказав, що вмирає.
Вони розкривають, а він таки направду вмер.
Про скупого чоловіка Українська народна казка Бойківщини
Оженився дуже скупий чоловік. І жінка їла, кілько їй треба було. А він її все бив, щоби не їла доста, би їла мало. І пошкодив він їй здоров’я, і вона від того захворіла та й умерла.
А він має доста поля, має файну господарку. І хоче женитися, а ніяка не хоче за нього віддаватися. Всі бояться, що буде бити. А була така дівчина, що їй не попадало віддаватися. Та й віддалася вона за нього. Але тамта їла много, а ця вже ніяк не їсть. І він радий тому, але дивується, як вона жиє, що ніяк не їсть.
Виладився він іти в поле орати. І когось там післав у поле, а сам виліз на під. А то була курна хата і було подове вікно, що дим ішов з хати. А вона собі наготовить їсти і їсть. Чоловік подивився в подяне вікно і напудився. Почав кричати:
— Жерла! Жерла!
І хотів жінку забити. Та й забув, що треба попасти на драбину. І впав, і побився до смерти.
І тоді вона покликала людей, би він при людях лишив тестамент, як то раніше було. Кому він лишає тото майно. Поле своє — все. Але він був дуже слабий, уже при смерти, вже не міг говорити. Тільки ще говорив:
— Жерла…Жерла…
А вона говорить до людей:
— Слухайте, люде, що він говорить, би-сьте на суді щось не крутили. Чуєте, він мені відказує все геть, і жорна.
Та як прийшли на суд, свідки посвідчили, що він їй усе відказав, не забув і про жорна.
Про скупого чоловіка Українська народна казка Кіровоградщини
Жили собі чоловік та жінка. Чи довго жили, чи ні, того ніхто не відав. Але одно було відомо, що чоловік той був дуже скупий. А через те життя в їх було, як у собаки на перелазі. Бо ж чоловік щитав усе на світі у господі, навіть скіки хліба за місяць з’їдять. Ото наробиться бідна жінка за цілий день, бо ж не про їх сім’ю сказано, що жінка чоловікові подруга, а не прислуга, зайде до хати поночі. А чоловікові все те байдуже, що вона вже як з хреста знята, аби робота робилася. Та й давай він говорити-приговарювати:
— Де працюють — мають густо, де гайнують, то там пусто.
А сам робить з порося карася та й годі. А все тільки з жінки питає, та ще й дорікає, щоб нічого зайвого не придбала, лишнього півня не зарізала, лишню копійчину не потратила.
От одного суботнього ранку, точніше сказать удосвіта, замісила господиня хліб, поставила в тепленьке містечко опару. Потім вимісила гарненько, розділила на шість хлібинок, положила у хорми, змазавши їх перед цим гарненько улією, щоб було не пристав до тої хорми. Аж глядь: лишився маленький шматочок тіста, от вона й вирішила зробити невеличкий плескачик. Так і вчинила та й поставила до печі хліб.
Поки одвернулася, а чоловік вже тут як тут, та й давай рахувати хлібець. «З чорної кішки білої не зробиш», — тільки й подумала жінка, бо ж давно змирилася зі скупістю чоловіка. Ото спікся хліб, хазяйка поставила його на стіл, замотала в кухвайку, щоб захолов, а сама пішла борщ готувати, бо ж голод — не тітка.
Але не встигла й овочі зготувати, коли бачить через вікно, що йде якийсь старець. І хоч наказував чоловік не одкривать дверей, коли не знаєш кому, та все ж зжалилась жінка, відкрила двері, та й дала вбогому того плескачика до торби.
Аж тут де не візьмись чоловік повернувся до хати, подивився на стіл, побачив, шо не хватає хлібинки та й каже:
— Жінко, а скіки ти хліба спекла?
— Та шестеро хлібинок, чи ти не бачив чи що?
— Та в тім то й річ, що бачив, — продовжував свою пісню чоловік.
— Та шість, я ж не дурна, сама ж виробляла, — не зупинялась жінка, бо ж знала, що як дізнається чоловік, то клопоту не обберешся.
Чоловік розсердився, надувся, як сич на мороз, як тісто в кориті, та й вирішив до хитрощів удатися, бо ж здаватися не хотів. Та й жінка в нього була твердолоба, ото була гарна парочка — Максим та Одарочка. Отож, гріх таке казати, але нічого робити. Склав чоловік руки, ліг на лаву та й вмирає, говорячи до жінки, що як не признається, то він візьме та й помре. Нічого робити, почала жінка зі слізьми вмовляти, щоб не покидав її. А він не відступав, лежав та й годі.
Вже й люди почали сходиця до небіжчика. Жінка тіки нахилиця плакать, а він давай шептать:
— Признавайся!
Вже й батюшка іде, править готуєця. А чоловік до жінки:
— Признавайся, бо вже на кладовище несуть.
Ото понесли, а він втретє шепче:
— Жінко, признавайся, бо закопають.
І тут серце бідної не видержало досади, хоч і боялася чоловіка, та все ж не хотіла йому лихої смерті та як скрикне:
— Шість, чоловіче, шість, а сьомий — плескачик!
А до людей ще сильніше закричала:
— Ой не несіть до тину, бо як схватить хворостину, то всіх людей розжене!
Та й справді, як скочив чоловік та за лозину, та за жінкою. От така була сім’я.
Вам казка, а мені бубликів в’язка. А що далі було, то самі придумайте, тільки живуть вони ще й досі та й хліб жують.