Про соловейка та зозулю Українська народна казка Полтавщини
В одному селі полюбилася дівчина вужеві. А дівка була красива, як калина в лузі. Та мусила побратися з вужем. Повіз він її до себе у будинок скляний під землею.
Мати дівчини довго журилася, плакала, а потім і змирилася. А що ж робити? Через деякий час знайшлося у молодої жінки двоє дітей-близнят. Обоє були ловкенькі, на матір схожі. Та й сама мати стала ще кращою, розцвіла, як ружа. Подивилася якось мати на дітей та й каже:
— Коли бог дав, що діти людьми породилися, то треба їх в людей похрестити.
Почали вони збиратися до церкви, сіли у золоту карету та й поїхали.
Дочка ще й до села не доїхала, а матері вже розповіли. Стара сама не своя почала голосити на все село. А далі нагострила сокиру. Бачить дочка, що її вірна погибель жде, заплакала, обняла діток і сказала:
— Летіть, мої діти, пташечками по світу. Ти, синку, лети соловейком, а ти, дочко — зозулею.
Так і сталося. Зникла й мати, тільки кущ глухої кропиви виріс край дороги.
Про соловейка та зозулю Українська народна казка Кіровоградщини
Жила в одному селі дівчина. І покохала вона вродливого юнака. Вони одружились. Але на хлопця було накладене закляття бути гадюкою, і лише в певні години він перетворювався на юнака.
Народилися у них діти, хлопчик і дівчинка. Одного разу пішли дітки до бабусі з дідусем. І почала баба випитувати про батька. А хлопчик і каже:
— Батько під кущем залишився.
Дід пішов і убив гадюку.
Прийшли діти додому без батька. Мати про все здогадалася і промовила:
— Будь ти, сину, соловейком, щоб голос гарненький мав, а сказати нічого не міг, а ти, доню, зозулею, щоб дітей не мала. За те, що ви свого батька погубили.
Про соловейка та зозулю Українська народна казка Чернігівщини
Одна дівчина полюбилась вужеві й сама полюбила його. Він повіз її до себе в господу. А будинок його був дуже чистий, скляний, здавалося, що із кришталю. Але дім той був побудований під землею, в якійсь могилі. Ну, звісно, стара мати спершу побивалась за дочкою. А як же не побиватись?
Дочка через деякий час завагітніла, а як прийшов час, то розродилася близнятами—хлопчиком і дівчинкою. Обоє, як з воску— подібні до матері. А вона й сама була дуже гарна, як квіточка. От як дав Бог діточок, то й каже вона:
— Отже, коли вони людьми народились, треба їх по-людськи й охрестити.
Сіла в золоту карету, поклала діток на коліна та й поїхала в село до священика.
Ще не докотилась карета до царини, а вже матері передали, що дочка їде. Стара мати кричала на все село, ухопила доньку за косу та до царини. Бачить дочка—смерть. Як заголосить. А далі каже до діток:
— Політайте, мої дітки, пташками по світу: ти, синку— соловейком, а ти, доню— зозулею.
Випурхнув соловейко в праве віконце карети, а зозуля— в ліве. А карета й коні—все зникло. Не стало й пані вужевої, тільки край шляху виросла глуха кропива.