Українські народні казки

Про соловейка та зозулю

Українська народна казка Полтавщини

В одному селі полюбилася дівчина вужеві. А дівка була красива, як калина в лузі. Та мусила побратися з вужем. Повіз він її до себе у будинок скляний під землею.

Мати дівчини довго журилася, плакала, а потім і змирилася. А що ж робити? Через деякий час знайшлося у молодої жінки двоє дітей-близнят. Обоє були ловкенькі, на матір схожі. Та й сама мати стала ще кращою, розцвіла, як ружа. Подивилася якось мати на дітей та й каже:

— Коли бог дав, що діти людьми породилися, то треба їх в людей похрестити.

Почали вони збиратися до церкви, сіли у золоту карету та й поїхали.

Дочка ще й до села не доїхала, а матері вже розповіли. Стара сама не своя почала голосити на все село. А далі нагострила сокиру. Бачить дочка, що її вірна погибель жде, заплакала, обняла діток і сказала:

— Летіть, мої діти, пташечками по світу. Ти, синку, лети соловейком, а ти, дочко — зозулею.

Так і сталося. Зникла й мати, тільки кущ глухої кропиви виріс край дороги.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

14 (4786). Про соловейка та зозулю. СУС 425М. Записано 2008 року.
Оповідач: Убийвовк Віра Іванівна (1927 року народження), Глибока Балка, Решетилівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.