Українські народні казки

Про страшну змію і дівчину-віщунку

Українська народна казка Покуття

Були чоловік та й жінка, і не мали вони дітей. І чоловіка забрали на війну, а жінка лишилася вагітна. Та й мала вона хлопчика, і написала чоловікови, що є син. Хлопчик підріс і грався з дітьми на вулиці. Одного разу вона прийшла з поля — хлопця нема. Всі діти граються на вулиці, а його нема. Вона питалася, плакала, і ніхто не знав, де він.

Чоловік прийшов з війни, а жінка плаче — нема хлопця.

А хлопця взяла змія. І віднесла в свою печеру. В тій печері вона мала вже багато хлопців і дівчат. І що змія казала, то вони мусили робити. Такі вони там страшні, чорні ходили, на людей не схожі. Рано встає стара змія і каже: той то має робити, той то.

—...Сьогодні маєте напалити в печі і наносити води.

До неї в той день мали зійтися гості і одну дитину хотіли зварити собі на їжу.

А серед тих дітей була дуже файна дівчина. Та й говорить вона з тим хлопцем:

— Змія має приймати гості. Кого то сьогодні зварять? Що то буде? Давай наносим води, розпалим піч і поховаємося. Як принесе вона щось, то вийдемо, а як нє, то не виходимо. І вона нас не найде.

Вони обоє сховалися, а змія прийшла та й гукає. Вони вздріли, що вона принесла якусь дитину, та й показалися. Та й кажуть:

— Ми збирали ягоди.

І вона їм повірила. Забила ту дитину, що принесла, та й кинула в баняки. Та й присмажує. А на вечір злетілися всі змії, старі й молоді.

І дуже собі сподобали ту їжу, що їм змія прилагодила. І сподобали собі тих дітей. І попилися змії і зачали одні з другими сваритися. А змія-хазяйка їм каже:

— Ви мене не годні ні вбити, ні отруїти. Мене ніхто не знищить. А оден каже:

— Тебе не мож знищити? Як ти хоч, я тебе сьогодні знищу. А ті всі:

— Скажи, скажи, як її можна знищити.

— Їй треба води давати, щоб вона трісла від води.

А діти заховалися та й слухають. І почули, як то треба робити, щоби її знищити. А вона кричить:

— Де діти?

А діти не обзивалися, живенько пішли в ліс. Вона кричить, а діти обзиваються з лісу:

— Ми є тут.

Вони показують, ніби вони не чули, що тут говорилося.

А гості так у тій сварці й розійшлися. Стара змія сказала дітям, що мають робити. Там було багато дітей, але ці двоє були найстарші, і змія примушувала їх до роботи.

Змія спить, а діти радяться, дівчина вже велика, вона вже там давно жила. І хлопець уже виріс на парубка. Дівчина каже:

— Я допоможу тобі втекти, але би ти за мене на тім світі не забув.

— Я за тебе не забуду. Але я не буду знати, де тебе шукати.

— Я буду під цвітучою калиною. Але вперед треба стару знищити. Бо як її не знищимо, то вона нас найде.

— Як це зробити? — питає він.

— Я вичерпаю з керниці всю воду, і зробиться річка. Вона ту річку захоче випити, і як вона вип’є ту воду, то пропаде.

І справила дівчина хлопця комином, яким змія вилітала, би він тікав. І він утік, пішов на той світ. І черпає дівчина цілий день воду з керниці, а змія спить. Черпала цілий день і цілу ніч, і зробилася ріка.

А як він утік, то йому й з голови вилетіло, що він там був. Дивиться на всілякі рослини, яких він давно не видів. Сів під тою калиною і чекає на ню. А вона вичерпала всю воду і почепила коло керниці свою хустку, сорочку й спідницю. І вийшло так, ніби то вона стоїть. І втекла вона керницею, тим ходом, де стара змія колись виходила. Утекла, і зійшлися вони під тою калиною.

А стара пробудилася і подивилася, що ніби стоїть дівчина коло керниці. І вона ще лежала. З годину полежала і влютилася, що дівчина стоїть, нічого не робить. Схопилася, крикнула, а дівчина не обзивається. Хотіла взяти меч і дівчині голову стяти, але меча не було. Тоді вона взяла ніж і пішла до дівчини. А то не дівчина, а лише шмаття з неї.

— Я знаю, де ти ся поділа! — крикнула змія і ніц, лиш у керницю, і пішла тим ходом до ріки. І п’є воду. — Я тебе їму, я тебе знищу!

А її нічим не можна було знищити, лиш її мечем. Вона допиває воду, а він з берега їй мечем голову стяв. І вони її збулися. Пішли вони до річки, помилися, покупалися, та й каже дівчина:

— Ходім у село. Попросімо там свяченої води. Та й я тебе перехрестю, а ти мене, щоб ми одно другого пізнавали і ніколи не забували.

Так вони й зробили. Пішли в село, їм люди дали води, їх похрестили, і він навіть пригадав, як називається його село. І каже їй:

— Я йду додому, а ти йди зі мною.

— Я з тобою не піду, — каже вона, — бо я дівчина, а ти хлопець. Як я піду з тобою? Я піду в своє село.

— Та ходи зі мною.

— Не, я не піду. А як ти прийдеш додому, то побачиш, що в тата й мами є діти.

— Нема дітей, — каже він.

— Є. Як ти прийдеш додому, вони дуже врадуються. І будеш ти зо всіма цілуватися. Але би ти не цілував ту найменшу дитину, бо як поцілуєш її, то забудеш за мене. Забудеш, де ми ходили, що ми робили — за все забудеш. І не зможеш пригадати.

А він каже:

— Та де, я такого не зроблю, таке не може бути.

Поговорили вони і розійшлися. Вона в своє село пішла, а він — у своє. Але вона добре знала, що говорила. Прийшов він додому, а найменша дитина так на него мило дивиться. І він поцілував її першу. І забув, де був, що робив — усе забув. Питаються тато й мама, а він не знає, де був.

А дівчина була на другому селі. І вона все знала, бо вона віщунка була. І так пару рік пройшло, і він уже хоче женитися. Ще тої першої днини, коли він прийшов додому, позбігалися сусідні дівчата, і одна йому ся сподобала. І він уже хоче женитися з нею, а про свою дівчину забув.

Іде він у село кликати на заводини, коли вінок мають шити. Кличе дівчат, хлопців — усіх. Тоді всі хлопці й дівчата деревце вбирають. Дівчата співають, приговорюють. І вона прийшла, хоть він її не кликав. Дівчата її не знають, а вона їх не знає. Думають, що вона з фамілії його. Але зачали дівчата шептати, що це якась сторонська дівчина. А вона каже:

— Я на краю села жию. Я того й того донька.

Та й вони лишили ту розмову, дружки вбирають деревце, а він сидить. Вони роблять квітки, а вона зробила з паперу голуба та й голубку. Та й поклала на деревце. Лиш поклала, а голуб вилетів на самий верх і воркотить. А голубка низько сидить та й йому каже:

— Голубе, ти чого на мене ся сердиш? Говори, — каже, — не воркоти.

А він нічого не говорить, далі воркотить. А вона каже:

— Ти забув, де ми були? Голуб відповів:

— Забув, забув.

— Ми знищили старого змія. Ти забув, як ми надерли з липи личчя і обплутали, і зв’язали його. Та й стяли йому голову і в землю запорпали. А стара була тоді на полюванні.

І голуб відповів:

— Забув, забув.

— Ти забув, як ми знищили стару змію і зійшлися під калиною?

— Забув, забув.

— І я говорила тобі, щоби ти, як прийдеш додому, найменшу дитину не цілував. Наповідала я тобі, що ти мене забудеш.

А голуб каже:

— Забув, забув.

— Де ми були, що ми робили, то ми вже там не будем ніколи.

— Забув, забув.

І що вона йому не говорила, а він усе: «Забув, забув». А вона каже:

— Голубе, сядь на голову молодого, аби він пригадав, де був і з ким говорив.

І голуб злетів з деревця і право йому на голову сів. А він схопився і каже:

— Дівчата, ставайте всі в ґлід. Котра біла, то моя.

І вона вийшла і стала в ґлід. Він подивився на неї, взяв її за руку, завів до тата й мами і сказав:

— Це моя дівчина. Завтра я буду брати шлюб з нею. І з тою дівчиною він оженився.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
14 серпня 1987 року
Оповідач: Петращук Катерина Михайлівна (1922)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.