Українські народні казки

Про тещу

Українська народна казка Полтавщини

Жив колись в одному мальовничому селі чоловік, і звали його Гордій. Та таки й не просто так, а за його вдачу гордовиту. Жили вони із дружиною Марією не вбого, але і не багато, та ще й мали догодовувати до смерті стару Маріїну матір.

Навпроти ж, через вулицю, обсаджену вербами, жила старша сестра Марії Катерина та її чоловік Пилип. В обох сім’ях дітей було, мов того макового цвіту на городі.

— Як жити, чим нагодувати дітей, де взяти землі? — дуріли чоловіки.

От якось, у корчмі сидячи, дізналися вони від старого діда-лісника, що їхня теща Хима приховує від них скарб, який буцімто дістався їй у спадок від прадіда-козака (а він ходив морем аж до самого Стамбула).

Вирішили Гордій з Пилипом через своїх дружин дізнатися у старої, де ж схований той скарб. Але вона нічого не сказала, бо, мовляв, ще не настав час.

Так проходить і рік, і два, і три, а теща Хима все мовчить, робити вже не здужає, а їсти хоче: напхає хліба повен беззубий свій рот та й сидить на печі кутуляє. Зненавиділи свояки тещу і вирішили вкоротити їй віку.

Одного вечора, коли дружини вже спали, схопили вони стару за руки, за ноги, затуливши рота ганчіркою, та й поволокли до балки край села. Убили, закопали і горбик землі дерном вимостили. Пішли додому і полягали спати.

На ранок повставали до господи, аж дивляться — сидить мати за столом (тільки вже в Пилиповій хаті), галушки їсть. Переглянулися чоловіки між собою, а на вечір постановили знову-таки завести бабу до могили. Тільки цього разу не забули ще й кілок вербовий забити .

— Ну, — каже Гордій, — коли вже й цього разу встане, то роби, що хочеш, а в моїй хаті її щоб і ноги не було.

Порозходилися по домівках далеко за північ, млосно якось на душі обом, та таки поснули. Лишень проспівали перші півні, а Гордій із Марією уже й повставали. Оглянулися, а мати біля столу борщ пісний вчорашній доїдає та й гомонить ніби сама до себе:

— А добре ж, діти, хазяїнуєте.

Дочка таки нічого не запідозрила, а Гордій підтюпцем до свояка. Полякалися не на жарт, але вирішили, що якщо вже і втретє не вдасться зжити зі світу стару Химу, то тоді і самим доведеться голодною смертю помирати.

Третього вечора, коли вже й жодна собака на хуторі не брехала, понесли вони в мішку тещу до тієї ж таки могили. Убили, і тільки хотіли кілок із осичини забити, щоб уже більше не встала, як тут розвернулася земля, а з-під неї їхня теща підводиться, у полотняній сорочці до самих п’ят, із косою в одній руці, з горнятком золотих монет у другій. Простягає до них той скарб, рот беззубий суворо стиснутий, а очі горять якимось дивним вогнем.

Пролопотіли крилами над головами чоловіків кажани, задрижала вся земля. Упали тоді Гордій з Пилипом на коліна та й в один голос:

— Ой, простіть же нас, мамо, грішних та окаянних, заради дітей наших!

Спалахнуло все довкола, зникла кудись коса, розсипався на попіл і горщик, а із страшної баби постала перед чоловіками мудра, із світлим усміхом та спрацьованими руками їхня теща. Несли вони її на руках до самісінького села, а коли опинилися на своїй вулиці, то ніяк не могли прийти до згоди, у кого ж буде жити мати.

Так і дожила до глибокої старості Хима у дітей. Після того випадку заколосилися в них поля врожаями, примножилося земельки, та таки й худібки випасалося на ній чимало, піднімалися діточки, гарні, мов наливні яблучка у садку. А Гордій і Пилип аж світилися від щастя, бо тепер точно знали, який неоціненний скарб залишать їм у спадок.

Хто послухав оцю казку, тому не мука, а чоловікам усім — наука.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

278 (7113). Про тещу. СУС —. Записала Мамедова Аліна 2009 року.
Оповідач: Малош Надія Григорівна, Диканька, Диканський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.