Українські народні казки

Про трьох братів і пшеницю, що двічі на рік родила

Українська народна казка Закарпаття

Було це в сімдесят сьомій державі, за Скляною горою, де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають. Жив собі один ґазда. Мав трьох синів. Двох розумних, а третього — дурнякуватого.

А мав той ґазда таку пшеницю на сіяння, що двічі на рік родила. Тільки зжати її ніколи не міг, бо як тільки сходила — якась мара все її випасала.

Каже своїм синам:

— Котрий із вас всокотить пшеницю?

Першим визвався сторожити пшеницю старший син:

— Няньку, я всокочу.

Поклав собі хлопець у тайстрину їжу, вийшов у поле й доглядає пшеницю. Минув день, стемніло. Дивиться: нема нікого. Хлопець сів на траву, положив під голову тайстрину й задрімав...

Уночі прибігла мишка, почала гризти в тайстрі хліб і збудила хлопця. Він одігнав її і спить далі.

Ранком пробудився, дивиться — пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.

— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.

— Не всокотив. Я довго вартував, — й нікого не бачив. А потім ліг на траву й заснув...

Тепер вирішив піти середущий син.

— Няньку, я всокочу пшеницю.

Хлопець узяв у тайстру хліба, солонини і пішов у поле.

Минув день, настала ніч. Біля дванадцятої години хлопцеві захотілося спати. Сів на траву, поклав тайстру під голову й заснув... Прибігла мишка й почала хліб гризти. Він прутиком одігнав її, ліг і спить далі.

Ранком пробудився, дивиться: пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.

— Ну, чи всокотив ти пшеницю, — питає батько.

— Не устеріг. Я нікого не бачив, сів на траву й задрімав... Тепер хоче йти стерегти наймолодший син, дурнякуватий.

— Няньку, я всокочу нашу пшеницю. Увидите! Старий аж розгнівався:

— Не всокотили твої брати, що розумні. А де ти, дурний, всокотиш!.. Тобі нічого й братися за таке діло...

— Лиш ви мене пустіть. Отець махнув рукою:

— Та йди...

Поклав хлопець у тайстрину хліба, солонини, кинув через плече рушницю і пішов у поле. Розпалив собі ватру, вирізав прутик, зробив рожен, настромив на нього солонину, пече, мастить хліб і смачно закусує...

Прибігла мишка й каже:

— Дай і мені хліба.

Хлопець кинув їй хліба, ще й намастив солониною. Мишка вхопила хліб і понесла. Через пару хвилин вернулася і просить:

— Дай мені ще хліба, бо у мене є маленькі діти, вони теж голодні.

Хлопець відломив добрий окраєць хліба, намастив солониною і подав мишці.

— Неси своїм діточкам, най не голодують.

Мишка понесла... Через якісь хвилини вернулася й каже:

— За те, що ти не пошкодував мені й моїм діточкам хліба, я тобі буду на помочі... Ти прийшов сторожити пшеницю?

— Айно.

— Її пасе кінь. То вітровий кінь. О дванадцятій годині напустить на тебе такий сон, що мусиш заснути...

— Ба, що робити?

— Слухай, що тобі скажу. Лягай спати одразу. А опівночі я прийду й розбуджу тебе. А тепер ходи, покажу тобі, звідки кінь починає пасти пшеницю...

І повела його на те місце.

— Тут мусиш викопати яму — таку, аби тебе з неї не видно. Нагорни на яму найбільше пшениці. Кінь прийде пасти, ти висунеш руку та й схопиш його за кантар. Кінь тебе спитає:

«Що ти від мене хочеш?» — «Нічого не хочу, лише тебе!» — скажеш.

Хлопець ліг спати і заснув. Опівночі прибігла мишка, пошкрябала його за вухо:

— Вставай і йди в ту яму, бо зараз прийде вітровий кінь... Він швидко встав й побіг у яму. Чекає.

Раз чує: придуднів вітровий кінь. Став, роздивився і почав пасти пшеницю. Побачив у купці багато пшениці й подибав туди. А то було над ямою.

Хлопець приготувався, тихо витяг руку і схопив його за кантар.

Кінь проговорив людським голосом:

— Що від мене хочеш?

— Нічого не хочу, лише тебе!

А то був такий кінь, що де загадати, туди понесе.

— Ну, якщо ти лише мене хочеш, — каже кінь, — то бери з мене кантар... І коли тобі треба буде десь поїхати, потряси цим кантарем, і я нараз з’явлюся перед тобою.

Хлопець узяв кантар, вернувся додому.

— Ну, чи всокотив пшеницю? — питають його батько і брати.

— Всокотив!

— Не може бути...

— Не вірите, то йдіть, подивіться.

І вони поспішили на поле. Дивляться: справді пшениця стоїть непопасена, любо на неї глянути. І дуже дивуються:

— Як ти міг уберегти пшеницю?

— Як бачите.

— А хто пас пшеницю?

— Кінь.

— Який кінь?

— Такий, що з моря виходить. Як вийшов із моря, я стрілив із пушки, і він утік назад, — пожартував хлопець.

Минуло пару днів. Наймолодшому братові не сидиться дома. Хоче іти світом. Потряс кантарем, нараз з’явився кінь.

— Що потребуєш, ґаздо?

— Хочу поїхати у світ.

— Ну, сідай на мене... Я тебе понесу, айбо ні на кого й ні на що не дивися, ні до чого не прислухайся.

Сів на коня і їде. Їде і приїздить до одної кирниці... На землі заблищало золоте перо. Хлопець загойкав:

— Йой, яке прекрасне перо! Кінь проговорив:

— Що я тобі наказував? Ні на що не дивитися!

— Чи брати те перо?

— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда...

Хлопець скочив з коня, взяв перо. Знову сів на коня і поїхав далі. Їде, їде. Приїхав до моря. І заблищав на березі діамантовий камінь.

— Йой, який прекрасний камінь! — загойкав хлопець. Кінь проговорив:

— Ти знову забув про мій наказ!

— Чи брати той камінь?

— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда. Хлопець узяв каменя і скаче далі. Їде, їде. Раз на землі заблищав волос.

— Йой, який прекрасний волос! — загойкав хлопець. Кінь проговорив:

— Ти справді забув про мої слова?

— Забув... Чи брати той золотий волос?

— Як візьмеш — біда, як не візьмеш — і так біда. Хлопець узяв золотий волос і поїхав далі. Їде, їде. Приїхав у державу поганого царя. Тут його взяли у полон. Коня заперли у хліві, а хлопця повели в кімнату, де жили триста писарів поганого царя...

Хлопці-писарі щовечора показували цареві своє письмо. Цар дивився і хвалив того, хто найкраще написав.

А наш хлопець перед тим, як мав іти з письмом до царя, забився в куток, аби його не було видно, і теж писав... А писав він золотим пером.

Цареві дуже полюбилося його писання.

— Бачите, ви тумани! Цей хлопець молодий, а вже як гарно пише!

Писарі розсердилися на хлопця й дорадилися, що будуть за ним слідкувати. І дослідили, що хлопцеві діамантовий камінь світить, а золоте перо пише!

Коли знову понесли своє писання до царя, цар похвалив хлопця, озвався один із писарів:

— Той молодий хлопець не своєю рукою пише!..

— А як?

— За нього пише золоте перо!.. Ану візьміть від нього перо, то побачите, що й так не напише, як ми.

На вимогу царя хлопець мусив віддати перо й дуже зажурився. Зайшов у хлів до коника.

— Чого ти журишся? — питає його кінь.

— Де би я не журився, коли поганий цар взяв від мене золоте перо... Чим тепер писати?

— Чи я тобі не говорив, щоб ти нічого не піднімав!

— То що робити?

— Не журися... Будеш писати отим золотим волоском! І хлопець знову написав найкраще.

Поганий цар чудувався і кричав на писарів:

— Тумани ви, осли! Цей хлопчик молодий, а пише краще за всіх вас!

Писарі ще більше розгнівалися на хлопця і знову слідкують за ним...

Коли поганий цар перевіряв писання, один писар сказав:

— Той хлопець і тепер не своєю рукою пише.

— Як не своєю? А чим?

— Золотий волос за нього пише.

І цар дав наказ принести золотий волос. Хлопець пішов у хлів.

— Що журишся, ґаздо? — питає кінь.

— До би не журився, коли поганий цар узяв від мене і золотий волос... Що тепер робити?

— Ну, не журися... Діамантовий камінь буде тобі світити й писати...

І хлопець знову написав найкраще. Понесли писання до поганого царя, а він на писарів:

— Ну, бачите, тумани? Ви набрехали на хлопця. Тепер у нього вже не є ні золотого пера, ні золотого волоса, а написав найкраще.

Писарі аж волосся на собі рвуть, такі сердиті. І всі дивляться за хлопцем.

На другий день цареві доповіли:

— Хлопець не сам пише...

— А хто за нього пише?

— Йому допомагає діамантовий камінь.

І поганий цар дав наказ принести той камінь.

Хлопець залишився без золотого пера, золотого волоса й діамантового каменя і дуже зажурився. Пішов до свого коника й опустив голову.

— Що журишся, ґаздо?

— Де би я не журився, коли поганий цар узяв від мене й діамантовий камінь...

— Не журися. Якось буде...

І кінь вчинив так, що писання хлопця й тепер було найкраще. Цар кричить на писарів, соромить їх.

— Пресвітлий царю, раз хлопець такий мудрий, най принесе тобі ту качку, що з неї це золоте перо, — сказав найстарший писар.

— Та де ота качка?

— Він має знати, бо він мудрий...

І поганий цар наказав хлопцеві принести золоту качку. Як ні — голова не його! Хлопець дуже зажурився. Прийшов у хлів до коника.

— Що журишся, ґаздо?

— Де би я не журився, коли поганий цар наказав принести ту качку, з якої я знайшов золоте перо.

— Ну, не біда... Збирайся в дорогу. Їдемо за золотою качкою.

Хлопець сів на коня, приїхав у державу другого царя. Каже кінь:

— Зараз зайдеш у хлів і увидиш дуже красну клітку. В тій клітці е золотокрила качка. Але над кліткою висять дзвінки. Щоб ти їх не рушив, бо задзвонять, і цар почує у своїй палаті... Я нажену на сторожів сон, тоді й візьмеш качку.

Хлопець пішов у хлів, тихенько відкрив клітку, взяв золотокрилу качку. Кінь під воротами чекав.

— Швидко сідай на мене і тікаймо, бо буде біда! Хлопець скочив на коня і вихорем помчав до поганого царя.

Цар дуже зрадів золотокрилій качці й похвалив легіня. А старший писар, що готувався на міністра, знову думає, як би знищити хлопця. Раз каже:

— Той, котрий приніс золотокрилу качку, може принести й дівку, що з неї цей золотий волос.

Цар покликав хлопця і наказує:

— Як не приведеш мені ту дівку, що з неї цей золотий волос, — голова не твоя!

Смутний прийшов хлопець до свого коника у хлів.

— Що журишся, ґаздо?

— Де би я не журився, коли поганий цар дав мені наказ привести ту дівку, що з неї золотий волос.

— Не журися, збирайся в дорогу. Наперед зайди до поганого царя і попроси від нього такий корабель, що пливе проти течії. Най зробить той корабель так, щоб можна зайти в нього, а вода аби не запливала. В кораблі мусить бути музика, їжа, пиття на три місяці, бо попливемо аж у Червоне море... І ще нехай покладе у корабель красну одіж для дівчат, красні топанки, чоботи, персні, дзеркала...

Хлопець усе передав цареві.

Поганий цар узявся до роботи. Дав оголосити, що потребує доброго майстра і, як побудує такий і такий корабель, озолотить його.

З’явився мудрий майстер, що зробив корабель.

Усе було готове, і цар покликав хлопця:

— Ну, тут маєш, що просив. Я твою просьбу виконав. Тепер ти мусиш сповнити наказ... Як ні — голова не твоя!

Хлопець сів у корабель, рушив у дорогу. Довго плавав корабель, доки дійшов до Червоного моря. Став коло замку золотоволосої принцеси, і хлопець виклав на берег товар: прекрасну одіж, взуття, персні, дзеркала...

Раз лиш прибігла служниця золотоволосої дівчини й купила собі плаття. Принесла додому і показує своїй господині.

— Де ти усе купила?

Там, на березі, якийсь купець з далекого краю на кораблі приплив і привіз усячину: одіж, взуття, персні, дзеркала...

— На гроші, йди купи й мені! Служниця побігла до хлопця і каже:

— Продайте ще одне красне плаття моїй цариці. Скажи своїй цариці, що мусить сама прийти й вибрати собі... Лише спіши, бо мені ніколи чекати...

Служниця вернулася й передала слова купця.

— Мені не хоче продати. Мусите самі піти на берег й вибрати собі плаття.

Золотоволоса принцеса зібралася й пішла купувати собі красне плаття. А хлопець тим часом виклав усе, що мав найкраще. Коли дівчина побачила одіж, чоботи, персні — аж очі їй розбіглися. Все би хотіла приміряти й купити. А він каже:

— Там, у кораблі, є ще краща одіж. Я вас прошу зайти в корабель...

Золотоволоса погодилася. Зайшла в корабель, а там — дива! Не може надивитися. Примірює, дивиться у дзеркало — й не помітила, як корабель рушив і поплив у море...

Схопилася тоді, коли були вже серед моря. Витягла своїх триста ключів, кинула у море і смутно сказала:

— Най би ти віз мене собі, але ти мене везеш поганинові. — І гірко заплакала.

Поганий цар уже чекав їх. І коли побачив золотоволосу дівчину, нараз підбіг до неї, хотів поцілувати. Та вона не далася:

— Тоді буду твоя, як привезеш мій золотий замок.

— Та хто може привезти твій золотий замок?

— Той, котрий і мене привіз... Поганий цар покликав хлопця й каже:

— Ти сповнив мій наказ. Тепер мусиш привезти і її замок. Як ні — голова не твоя!

Зажурився хлопець і прийшов до коника.

— Що журишся, ґаздо?

— Де би я не журився, коли поганий цар хоче, аби я привіз сюди і замок золотоволосої принцеси.

— Ну, збирайся в далеку дорогу.

Сів хлопець на коня й летять через поля, через гори й ліси. Приїхав до Червоного моря. Кінь заіржав, і з води з’явився риб’ячий цар.

— Чого тобі треба?

— Треба, аби замок золотоволосої принцеси поставився коло поганого царя.

Риб’ячий цар свиснув, і збіглося стільки чортів, як трави. Вхопили той замок і понесли до моря, до палацу поганого царя...

Поганий цар пробудився ранком і думає, що так засвітило у його вікно. Виглянув, а то золотий замок. Зрадів і побіг до золотоволосої принцеси.

— Ну, тут є твій замок! Чи будеш моєю?

— Ще ні. Коли мене везли на кораблі, я кинула в море триста ключів від замка.

— Та хто може знайти ті ключі?

— Той, котрий міг принести замок. Покликав цар хлопця і наказує:

— Ти мені служиш вірно, послужи іще раз. Знайди й ключі від сього замка!

Задумався хлопець і прийшов до коника.

— Що журишся, ґаздо?

— Де би не журився, коли поганий цар наказав знайти і принести ключі від замка.

— Збирайся в дорогу...

Сів хлопець на коня й рушив знову за Червоне море, Кінь заіржав, із води з’явився риб’ячий цар:

— Що ти хочеш?

— Хочу ті ключі, що їх золотоволоса дівка кинула в море. Риб’ячий цар свиснув, і всі риби збіглися:

— Ви бачили такі й такі ключі?

— Ми не бачили.

Але одна риба, що припливла запізно, каже:

— Я бачила.

— Неси!

І риб’ячий цар передав ключі від замка. Хлопець сів на коня, і вернулися до поганого царя. Цар зрадів ключам і нараз побіг до золотоволосої:

— Ну, тут маєш ключі!

— Я ще хочу і свою худобу! Поганий цар покликав хлопця й каже:

— Мусиш пригнати всю худобу золотоволосий! Задумався хлопець і прийшов до коника. Розповів йому, що наказав цар.

— Ну, сідай на мене!

Полетіли. Коло Червоного моря паслася худоба. Кінь порадив:

— Той найбільший віл — то голова череди. Мусиш підкрастися й зняти з нього кантар.

Хлопець підкрався, зняв кантар.

— А тепер тікаймо!

Почали тікати. Хлопець махає кантарем, а віл і всі корови за ним біжать.

І так привели стадо.

Цар зрадів, коли побачив золоторогих корів.

— Тут є твоя худоба! — І він хоче поцілувати дівчину. Але вона каже:

— Ні, ще треба здоїти корови, напарити молока і дати гарячого напитися хлопцеві.

Поганий цар думає: «Це добре... Знебудуся слуги, і не потрібно буде нічого платити». І покликав хлопця.

— Мусиш напитися кип’яченого молока!

Аж тепер зажурився хлопець. Прийшов у хлів до коника.

— Ну, що знову журишся?

— Так і так... — і хлопець розповів.

— Скажи поганому цареві, що як будеш пити молоко, най тобі дозволить зі мною поговорити. Мене приведуть до котла з молоком, я тричі оббіжу котел, хухну на нього, і молоко. вчиниться таким, що можна буде пити.

Так і було... Хлопець став коло котла і проговорив:

— Пресвітлий царю, дозвольте мені ще поговорити зі своїм вірним коником.

Цар наказав привести коня. Привели коня, а той тричі оббіг котел, хухнув на молоко. Хлопець узяв черпак, напився і став ще дужчим, як був доти. Підняв котел і приніс цареві:

— Наказ виконано!

— А тепер, царю, — каже дівка, — ти напийся молока і теж станеш дужим. Тоді буду твоя!

Поганий цар подумав: «Ну, раз хлопцеві не сталося нічого, то й мені не станеться». Черпнув молока, напився і... впав мертвий.

Дівчина підбігла до хлопця і поцілувала його.

— Ти мій!..

І хлопець залишився в тому царстві. Завів нові порядки, дав добре життя людям. Від старого батька привіз тої пшениці, що двічі на рік родить, роздав її ґаздам, і ті почала сіяти, добрий урожай збирати.

А наш хлопець ще й тепер любить свою золотоволоску.

Походження та примітки

Про трьох братів і пшеницю, що двічі на рік родила. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 531. Подається за: «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.». с. 116 — 126. Варіанти: Калин — «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 78 — 85, 103 — 112; Галиця — «Казки зелених гір: Закарпатські казки Михайла Галиці / Запис, упорядкування та редагування П. Лінтура, І. Чендея — Ужгород: Карпати, 1965.», с, 30 — 44; Ділинко — «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 160 — 175; Холод — Архів П. В. Лінтура.; Ільтьо — Архів П. В. Лінтура.; Грига — Архів П. В. Лінтура.; Васько — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).