Українські народні казки

Про трьох братів і чарівну сопілку

Українська народна казка Бойківщини

У єдного діда було три сини. І заслаб той дідо, і помирає. І каже хлопцям:

— То ваша хата. І ваш той пляц, той городець.

То він тим двом розумним давав. А найменший, той дурний, говорить:

— А мені що, тату? Дайте мені товчку й толок.

— Ну бери.

Поховали батька. Продали браття тоту хату та йдуть у світ. А дурний говорить:

— Та не лишайте й мене.

— Но то ходи.

А він бере товчку та й толок.

— Де ти то береш? — кажуть браття. — там, де ми йдеме, дерева є доста.

— Е. що ви знаєте. То мені батько відказав.

Де догори, то він товчку несе, а де вниз, то котить. Заходять у ліс. Уже темно.

— Тут будеме ночувати, — кажуть браття. — Але лізьме на дуба, би нас звірі не поїли.

Лізуть браття на дуба, та й дурний товчку за собою тягне. А тут якраз розбійники приїхали і вола привели. І котел принесли, щоб варити. Наклали огень, зарізали вола і варять м’ясо.

А той дурний на дубі говорить браттям:

— Я пускаю толок.

— Та ти що! Не пускай, бо нас піб’ють.

Він не слухав їх, пустив толок. А толок згримів по галуззю. І зачепився толок за галузу.

— На небі гримить, буде дощ падати, — повіли розбійники.

— Я пускаю товчку, — каже дурний браттям.

— Та не роби цього. То нас піб’ють.

Та й пустив він товчку, а товчка бриньк просто на той огень, на котел з м’ясом. А розбійники напудилися і повтікали.

А єден розбійник не втік. Йому жаль було за м’ясом, бо голоден був. Він вхопив кусок м’яса. Та й їсть та й впікся. А дурний зліз із дуба та й каже розбійникови:

— Чого ти тут?

— Та м’ясо їм. Та й ся опік.

— Ану покажи язик, як-ись ся опік.

Той показав язик, а дурний вхопив та й кінець язика відрізав. І розбійник почав тікати і доганяти своїх. А тоти почали ще скоріше втікати, бо виділи, що в нього з рота тече кров.

Дивиться дурний, на фурі є міх грошей і міх ладану. І два коня припряжені. Міх грошей дурний поділив межи браттями. А собі взяв міх ладану. І каже браттям:

— Їдьте додому. Маєте гроші, коні, їдьте геть. Можете женитися, будоватися. А я йду світом.

Та й браття поїхали, а він висипав той ладан на огень, ладан згорів. Він узяв собі дрючок і почав глядати там, у тім попелі. І найшов пищавку желізну. Як заграв у ту пищавку, усі звірі позбігалися і танцюють. Він перестав грати і звірі повтікали в ліс.

Іде він. Приходить до єдного попа.

— Що ти за єден? — звідається піп.

— Та я можу вівчарити.

— Добре, в мене є вівці, кошара й колиба. Будеш у мене вівчарити.

Дурний пішов вівчарити, а піп пішов назирці і в тернину заліз. І дивиться, як він буде вівчарити. А дурний випустив вівці з кошари, ліг і спить. Бог знає, куди порозходилися вівці. У полудне пробуджується дурний і заграв у пищавку. І позліталися всі вівці і звірі. І все танцює. І піп у тернині так гуляє, що геть усе шмаття на собі пірвав.

Приходить піп домів, а попадя звідається:

— Чому ти такий обірваний?

— У нас такий вівчар, що як заграє в пищавку, то мусиш танцювати, хоч би й не хотіла.

— Ану няй заграє, — попадя каже.

— Добре, заграє. Але ти мене замкни в бочку і на під, аби я не чув, як буде грати.

Взяла вона ‘го на під у бочку і обвила периною. І зверху подушку поклала, би не чув, як буде грати.

Дала попадя вівчареві обідати.

— Пообідав, тепер заграй.

Той заграв, а попадя гуляє по кухні. Худоба гуляє в стайні, ланци повривала. Гуляє по подвір’ю. а піп на поді комоситься в бочці, бо вчув. І бочка перевернулася. Прикотилася д’вікну і впала на сіни. І піп дуже побився.

І подав піп на того вівчаря в суд. І присудили його утопити. Привели його д’воді. Там цілий суд і народ, багато людей. І піп, і попадя. Каже суддя:

— Що ти собі просиш перед смертю?

— У пищавку заграти.

Піп каже:

— Невольно, не позволяю.

А суддя:

— Що чоловік попросить, то йому дозволяється перед смертю.

А той як заграв у пищавку, той вівчар дурний, як почали всі танцювати: і суддя, і піп, і всі. А піп танцює і плеще в долоні:

— I ja mowil, nie pozwalaj1.

Грав він, грав, а далі став. Суддя і піп кажуть:

— Тепер ми його мечім у воду.

А він знову почав грати. То так їх утуманив, що насилу його збулися.

— Іди собі, куди хочеш і дай нам спокій.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

33 (1789). Про трьох братів і чарівну сопілку. СУС 1653+592. 2 липня 1988 р. Мельникович Данило Андрійович (1913). Львівська область, Турківський район, село Либохора