Про трьох братів
Українська народна казка Бойківщини

Були три браття-вівчарі. Пасли вони вівці. Два були мудрі, а один не був мудрий. Тоти два дружили і пасли вівці разом. А коли приходила черга на немудрого, то він пас один. Мудрі пасли і наганяли овець у кошару, а йому казали, щоб пас до тої пори, поки всі вівці не полягають. А вівці одна ляже, друга встане, та й він не міг дочекатись, поки ляжуть усі. Він тоді що зробив? Вирубав доброго колика і став бити вівці по ногах, і поламав їм ноги. А тоді прийшов до братів і каже:

— Ходіть вівці загнати.

Браття виходять, дивляться — вівці лежать. Що є? Придивилися, у овець ноги поламані. Тягають вони ті вівці. Тото два мудрі брали одну вівцю і оба тягли. А той немудрий, нерозвинутий, брав у одну руку одну, а в другу другу вівцю і тягав до кошари по дві.

Коли потягали тоти вівці, пішли додому. Дала їм мати вечерю, поставила на стіл галушки. Мудрі беруть по дві галушки в лижку, а той бере по одній. А тоді каже:

— А, то ви такі хитрі, що як вівці тягали, то-сьте брали по одній вівці оба разом і тягнули, а я тяг по дві сам. А як галушки їсти, то ви берете по дві в лижку, а я — по одній.

Стали вони на тім сваритися, а мати взяла коцюбу і стала їх бити. Вони втікали, і два мудріші вискочили наперед, а тому сказали:

— Запри двері!

А йому причулося: «Хапли двері». Він двері на плечі і біжить за ними до колиби, туди, де вони сторожували. Витягли тоти двері на дуба, та й два мудріших брати на тих дверях полягали спати. Заспали, а тому дурнішому не спалося.

А злодії, які ходили красти, накрали багато грошей і сіли під того дуба їх порахувати. А тоти сонні браття оберталися на дверях, і двері разом з ними впали на тих злодіїв і їх побили. І тоти два браття повбивалися.

А той не впав — тримався галузи і лишився на дубі. І всі гроші лишилися для нього, бо злодії пропали. Він і тепер живе на широку ногу, бо має гроші, які зосталися від тих злодіїв.

Про трьох братів
Українська народна казка Покуття

Був чоловік і мав три сини. Два були розумні, а оден — дурний. Заслаб той чоловік та й умер. А хлопці лишилися. Тата поховали і діляться маєтком, що він їм лишив. А лишив тато дві корові й теличку. Мудрі хлопці взяли собі по корові, а дурному дали теличку. Дурний узяв свою теличку та й пігнав у ліс пасти. Там трохи покрутився з нею. Ніби пасе її, а теличка щось не хоче пастися, брикається. Злапав він теличку на мотузок, прив’язав до старої дуплавої липи. Прив’язав та й пішов додому.

Приходить він додому, а тих два мудрих брати кажуть:

— А теличку де лишив?

— Та лишив її, — каже, — в лісі, би ся пасла.

— Та як «пасла»? Там її вовки з’їдять. Іди приведи теличку з лісу додому, бо з’їдять вовки, та й не буде.

Пішов дурний за теличкою в ліс. Приходить туди, де прив’язав, а там її нема, лиш мотузок — вовки з’їли теличку. Дурний мав добру палицю. Приступив він до тої липи, б’є її й каже:

— Ти з’їла мою теличку! Тепер мені заплати! Б’є її та й б’є і все то саме каже:

— Заплати мені за теличку, бо ти її з’їла!

Так він ковтав, ковтав, дивиться — з липи посипалися гроші: була та липа стара, порохнява, а всередині — дуплава, порожня. А в тім лісі були збуї та й де грабували, все носили в ту липу. І мали в тій липі великі скарби. А той дурний човкував, човкував палюгою, і зробилася діра, а з неї посипалося золото — і насипалася його велика купа. Каже дурний:

— Ну! Заплатила мені за теличку.

І не годен він тих грошей забрати, бо так багато. Іде він додому, той дурний, а розумні браття питаються його знов:

— Де теличка?

Сваряться з ним, що пішов, походив по лісі і прийшов без нічого. А він каже:

— Знаєте що, хлопці? Мою теличку з’їла липа. Але вона мені заплатила. Купа грошей під липою є. Беріть, хлопці, якоїсь фіри, поїдемо в ліс і заберемо гроші. Бо я не годен сам.

А вони ся з него сміють. Кажуть:

— Що ти, дурний, говориш?

І не вірять йому. А він знов каже:

— Ходіть, там є купа грошей. Липа заплатила.

Тоді вони позичили якоїсь там конини, воза та й поїхали всі три. Два розумних не знають, де гроші, а дурний знає. Набрали кільканадцять міхів тих грошей і повезли додому. Привезли їх, поносили міхи до хати. Та й будуть міряти всім трьом однако. Але не мають чим міряти, посилають вони цего дурного до ксьондза, аби позичив ґелетки. А ксьондз питає:

— Тобі нащо ґелетки? А дурний каже:

— Мені липа з’їла теличку і заплатила за неї гроші.

Ксьондз узяв та й дав йому ґелетки. Пішов дурний з ґелеткою додому. Ті два розумні дурному кажуть так:

— Ти йди на ворота. Як буде хтось іти, аби-с нам сказав, щоби ми сховали гроші.

Він їм: «Добре» — і пішов пантрувати на воротях, а ті два міряють гроші.

Ксьондз подумав та й іде до тих хлопців. Цікаво йому подивитися, які вони там гроші міряють. А дурний мав коло себе добру палюгу. Та як дав ксьондзови по голові, ксьондз упав і вмер — убив ксьондза дурний.

А попадя знала, куди ксьондз пішов, бо він їй сказав. А ті міряли й міряли гроші. А як поміряли, дурний увійшов до хати. А вони питають його:

— Не було нікого? А дурний каже:

— Якийсь ішов. Я як ввалив його, то він уже не жиє.

Ті два розумні виходять, дивляться — а він ксьондза убив.

— Йой, що ж ти зробив?! Ти ж убив ксьондза.

Видять, що буде біда, попадя подасть їх у суд. То вони ксьондза приховали, закопали його десь. А в гній закопали барана, аби дурний видів, що вони закопують щось і думав, що то ксьондза закопують.

Попадя чекає, чекає, вже ніч, а ксьондза нема. Тоді вона йде до тих братів і питається:

— Мій чоловік пішов до вас сночі і нема його. Де ви його поділи? Ті два кажуть, що не знають, а дурний каже, що вбив. Жінка пішла на жандармерію та й до суду. Ті прийшли та й питають дурного:

— Де діли ксьондза? А він каже:

— Я вбив, а вони закопали в гній.

Зачали розкидати гній, шукають ксьондза. Найшли барана з рогами. Та й кажуть жінці ксьондзовій:

— Дивіться, ми найшли якесь таке з рогами. А ваш чоловік був з рогами?

Вона їм:

— Та де? Мій чоловік не був з рогами, це не чоловік, а баран. Та й кажуть:

— Видите, що це не ксьондз. Це — баран. А мудрі брати кажуть:

— Що ви слухаєте дурного? Видите, що він дурний. Сварилися, сварилися і на тім скінчилося. І ксьондза не найшли, і гроші від них не відобрали.

Про трьох братів
Українська народна казка Поділля

Жив на світі один чоловік. Мав він трьох синів: Михайла — наймолодшого, Данила — середнього та Івана найстаршого. Дуже любив батько свою справу — ковальство, але найбільше своїх синів.

Коли чоловік помер, то залишив в спадщину свою майстерню, віслюка та старого кота. От зійшлися сини і стали батькове добро ділити:

— Я, — сказав Іван, — як самий старший, візьму майстерню.

— А я, — сказав Данило, — хочу забрати віслюка.

А Михайлу нічого не залишалося, як взяти кота.

В цей час видав король наказ: майстер, який зробить йому найкращий меч, отримає чотири мішки золота.

От Іван і Данило порадившись розпочали роботу, а наймолодший брат скільки не просився до них, все вони одказували:

— А ти, Михайле, піди поки худобу нагодуй та води принеси.

Зажурився Михайло. Приходить якось додому, а йому кіт людським голосом:

— Чому ви такі сумні, хазяїне?

Хлопець спочатку здивувався, а потім каже:

— Як же мені не сумувати, коли мене брати з собою в майстерню не беруть, батькової справи не навчають? Як жити мені далі на світі, коли нічим на хліб заробляти буде?

— Не журіться, хазяїне, покладіть мені в праве вухо вербову гілочку і лягайте спочивати.

Так і зробив.

Вранці Михайло прокинувся і знайшов поруч з котом дивовижний меч, оздоблений золотом і сріблом.

От настав день, коли король об’їжджав з донькою своє королівство, вибираючи собі меч. Взявши до рук Михайлів меч, король запитав:

— Хто майстер, що виготовив цей диво-меч?

Михайло ніяково подивився на свого старого кота, а той потершись йому об ноги, підштовхнув його уперед та так, що Михайло зробив здоровенний крок уперед і, опинившись посеред площі йому нічого не залишалося як підійти до короля й королівни.

Брати Михайла, що стояли в юрбі майстрів і простого люду, аж роти пороззявляли, коли побачили брата поруч з королем.

— Дивовижний виріб! — сказав король, — ось твоє золото, як я й обіцяв. Саме твій меч припав мені до душі найбільше.

А Михайло у відповідь:

— Не треба мені золота, краще, якщо на те твоя ласка, віддай за мене свою доньку.

— За такого вправного майстра, — каже король, — не гріх і доньку заміж віддати.

Наступного дня зіграли гучне весілля, запросили і Михайлових братів, які щиро раділи за нього, а кіт муркаючи поважно ходив біля наречених. І жили вони довго і щасливо.

Про трьох братів
Українська народна казка Полтавщини

Жили три брати. Були вони дуже бідні. Потім захотіли вони стати багаті, і пішли у поле, щоб накопати дорогоцінного коріння. Довго брати ходили, копали, і не могли знайти того коріння.

От вони дійшли до старого дуба і сіли відпочити, а менший брат почав копати. Нарешті, коріння було знайдено, ціною аж у двісті тисяч карбованців.

Тоді два старших брати кажуть:

— Давай уб’ємо найменшого брата і заберемо у нього його частку скарбів собі.

Так і зробили. А в той час, старший брат уже мав на думці, як вбити другого брата. А другий собі, як убити старшого, бо кожен із них хотів мати весь скарб.

От два брати прийшли до села. Старший брат просить другого, щоб той пішов і купив харчу. А сам почекає його.

Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший думає: «Якщо я уб’ю свого брата, і заберу усе золото, то я стану найбагатшим».

Так він і зробив. Брата вбив, а харчі і золото забрав. Потім харчі з’їв. Не подумав старший брат, що середній також хотів стати багатим і отруїв усі харчі. Старший брат помер.

Усі брати загинули, а дорогий корінь погнив. І від того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Про трьох братів
Українська народна казка Полтавщини

Жили собі три брати. Жили вони поживали, хліб тихесенько жували. Одного разу мати вручила їм три подарунки і сказала при цьому:

— Хто який візьме, тому такий і буде.

І брати стали ділити подарунки поміж собою. Старший і середній брати взяли собі все найкраще, а молодшому залишили ступу.

Одного дня пішли брати в ліс. Найменший взяв із собою ту ступу. Ішли довго вони лісом, уже надворі й темно стало. Стали вони думати, що ж робити. От старший брат і запропонував залізти на дерево, щоб ніякі звірі їх не дістали. Найменший з собою і ступу взяв. Сидять вони на дереві, коли бачать: ідуть чумаки. А чумаки й зупинилися під цим деревом. Роздивились навкруги: ніби нема нікого. А найменший брат не втримав ступу і впустив. Чумаки від страху порозбігалися в різні сторони, а добро своє залишили.

От брати позлізали з дерева і заходилися ділити те добро. Найстарший і середній позабирали собі дорогі тканини, а найменшому сопілку дали. Пройшло чимало часу. Брати стали дорослими і пішли по світу заробітку шукати. Два брати влаштувалися корів пасти, гроші собі заробляти. А найменший брат довго думав, до кого б і собі піти. Та й вирішив піти до попа.

Піп взяв його пасти корів. Проте корови приходили з паші без молока. Піп вирішив дізнатися, у чому справа. Одягнув свою рясу і пішов на пастівник. Дивиться піп і очам своїм не вірить. Сидить хлопець на камені, грає на сопілку, а корови на дві ратиці танцюють. Так гарно хлопець грав, що навіть піп не втримався і почав танцювати. Та так завзято витанцьовував, що й рясу порвав. Розгнівався піп на хлопця і прогнав його з-перед очей. Пішов знову найменший брат по світі шукати собі заробітку. Проте ніде довго не затримувався, вигонили його хазяїни, бо не вмів нічого до пуття робити.

Старші брати вже й одружилися, і грошей собі заробили. А найменший все ходить від хати до хати, їсти просить. Отак і живе.

Про трьох братів
Українська народна казка Бойківщини

Були три браття, два мудрі, а третій дурний. Пішли вони всі три в світ шукати хліба і прийшли до пана. І наймилися в того пана, і пан їх приставив вівці пасти. Вони пасли ті вівці, сонце пригріло, вівці попріли і всі полягали. Вівці полягали, а той дурний виліз на яблінку і трясе яблука. Натряс, вівці позбігалися, наїлися тих яблук і поздихали. Подавилися яблуками.

Вівці подавилися і що будуть браття робити? Пан їх за то може побити. Беруть вони ті вівці і носять до кошари. Дурний носить по дві, а мудрі по єдній. Поносили, поносили ті вівці і прийшли до пана на обід. Пан наварила галушок і дає їм їсти. Дурний бере по єдній, а мудрі по дві. А він мовить:

— Е, братчики, так же не можна. Я носив по дві вівці, а їм по єдній галушці. А ви носили по єдній вівці та їсте по дві галушки.

А пан цікавий, дослуховується. А ті мудрі брати кажуть:

— Так ти дурний! Тихо, нич не говори, бо нас піб’ють.

А він ще дужче кричить:

— Я носив по дві вівці, а ви по єдні. А я їм по єдні галушці, а ви по дві-три.

І розумні брати схоплюються і втікають. А дурний за ними. А в пана була желізна товчка і желізний товкач. Дурний бере ту товчку і той товкач і біжить за ними.

Ідуть вони, довго йдуть і зайшли в ліс. Надибали великого старого дуба і хочуть на нім спати. Вилізли на того дуба і сплять. А дурний узяв з собою на дуба товчку й товкач.

А вночі приходять під того дуба розбійники. Бандити. Заводять вола, зарізали його там, розклали вогонь і печуть м’ясо. А друний пробудився і говорить браттям:

— Ой, братчики, я щось хочу.

— Ти дурний, сиди тихо, бо нас тут піб’ють.

А дурний їх не слухає, своє робить. А розбійники кажуть:

— Уже скоро день, бо роса падає з дуба.

А дурний посидів ще трохи на дубі та й каже браттям:

— Братчики, я вже не годен тримати товчку і товкач.

Браття кажуть, щоб він тримав, а він пущає товкач. А товкач із дзвінками летить та й дзвонить. А він товчку пущає. А розбійники схопилися з-під дуба і зачали тікати, бо то «дуб падає». Утікали вони, а єден був із щудлом. Не міг тікати, бо без ноги. Відскочив трошки за корч і так сидить.

А вони вже на тому дубі поголодніли, бо цілий день ходили та шукали. Позлазили вони всі три з дуба та й їдять м’ясо з того вола. А той розбійник із щудлом каже з-за корча:

— Братчики, дайте мені хоть такий кусок м’яса, як язик.

А той дурний мовить:

— Як я тобі дам? Вистав язик і я приміряю.

Той виставив язик, скільки міг виставити, а той узяв приміряв то м’ясо та язик шар, та й відрізав язик.

А розбійник хотів кричати: «Бийте’го», а кричить:

— Бе-е-ем! Бе-е-ем! Бе-е-ем!

А там була ріка. Вони втікали д’берегови та й думали, що він кричить: «Берегом утікайте!» Та й попадали у воду й потопилися.

Про трьох братів
Українська народна казка Кіровоградщини

В одному селі жила сім’я — батько, мати та троє синів. Найстаршого звали Петром, середнього — Михайлом, а найменшого — Іваном. Його брати кликали дурником.

Коли брати повиростали, прийшла пора шукати собі наречених. Та не хотів Петро селянку, пішов шукати собі жінку в чужих краях.

От він іде, іде, бачить, горобчики лежать, допомоги просять. Він їх ногою відгамселив та й пішов далі. Коли бачить, козеня зранене лежить, допомоги просить. Петро і його відгамселив.

Іде далі, попереду ліс маячить, а в лісі вовки. Злякався Петро, озирається, а дороги не бачить. Аж летять горобчики. Просить Петро їх про допомогу, а вони й кажуть:

— Якби ти нас порятував, то показали б тобі дорогу, а так не покажемо.

Біжить Петро лісом, а назустріч козичка. Просить хлопець її про допомогу.

— Якби ти мені допоміг, то і я допомогла б, — сказала вона.

Наздогнали Петра вовки і забрали до себе.

Пройшов час. Збирається середній брат у світи, щоб долю свою знайти. Випровадили батьки Михайла. Іде він та й іде. Аж бачить, на дорозі лежить ластівочка і помочі просить. Відкинув її Михайло з дороги і пішов далі. Коли бачить, лось зранений лежить. Минув і його хлопець.

Згодом дійшов до темного лісу, збився з дороги, аж довкруги нього вовки виють. Біжить Михайло лісом, аж летить ластівочка. Просить хлопець її про допомогу.

— Ти мене відгамселив, не буду тобі помагати, — сказала і полетіла.

Біжить хлопець далі, а назустріч лось. Просить і того про допомогу.

— Не зжалився ти наді мною, то й не проси допомоги.

Наздогнали вовки Михайла і забрали теж до себе.

Пройшов час. Засумували батьки за синами, загорювали. От збирається молодший син в дорогу братів шукати. Дала мати шматок хліба, води і провела в путь.

Іде хлопець, аж на землі білочка зранена лежить, помочі просить. Взяв Іван її на руки, дав хліба й водички та й пішов далі. Коли летить зозуля з переламаним крильцем, просить допомоги. Порятував Іван і зозулю. Іде далі, а на дорозі лось лежить з пораненою ногою. Нарвав хлопець трави, що рани заживляє, приклав лосеві до ноги і перев’язав. Аж тут лось перекинувся на дідуся старенького. Питає він:

— Куди це ти, хлопче, мандруєш?

— Іду братів своїх шукати. Вже кілька літ пройшло, як пропали вони десь.

— Недалеко твої брати, — каже дід, — шукай їх у цьому лісі.

— А як же я дорогу знайду?

— Тобі твоє серце підкаже.

Іде Іван. Ліс страшний, темний, аж раптом вовки перед ним завили. Відчуло серце Іванове, що брати близько, почав їх гукати. А брати у вовчому лігві сиділи. Почули голос Івана і почали відзиватися. Знайшов їх Іван, звільнив. Аж тут вовки знов недалеко завили.

— Втікай, брате, бо назад дороги ми не знайдемо. Хоч ти порятуйся від вовків.

— Ні, затужили за вами батько й мати, повертаймося додому разом.

От біжать брати лісом. Дерева їм дорогу перепиняють, гілляки їх за одіж чіпляють. Коли це летить зозуля, яку Іван порятував.

— Зозуле, зозуле, підкажи, як дорогу знайти, — просить хлопець.

— За твоє добре серце допоможу тобі, — каже зозуля.

Полетіла вона попереду, а брати чимдуж за нею поспішають. Вивела птаха їх на галявину.

— Не знаю далі дороги, — каже вона.

Аж тут білочка скаче.

— Ходіть за мною, — каже, — за твоє добре серце, Іване, допоможу вам.

Пішли брати за білочкою і довела вона їх до річки.

— На тому березі ваш порятунок. Але як туди перебратися, я не знаю.

Аж тут біжить лось.

— Сідайте, — каже, — мені на спину, я вам допоможу.

Сіли брати лосеві на спину, а він стриб і опинився на другому березі. Тут і вовки підбігли, та дістати братів уже не могли.

Прийшли хлопці додому. Брати подякували Іванові і зареклися, що дурником його більше ніколи не будуть називати.

Знайшли згодом в селі гарних дівчат, побралися з ними і зажили щасливо.

Про трьох братів
Українська народна казка Чернігівщини

Жили-були чоловік та жінка і мали вони трьох синів. Двоє з них були розумні, а третій — дурний. Повиростали діти, а батьки постаріли. Одного разу батько й каже:

— Пора вам, діти, переходити на власний хліб. Будемо ділити худобу (а худоби батько мав багато). Я хочу поділити справедливо і для цього вам треба побудувати хліви. Скільки в кого увійде худоби в хлів, стільки він і отримає.

Розумні брати побудували великі хліви, з товстих брусів, з міцним дахом. А дурний зробив собі хлів з лози та покрив його травою та очеретом. Незабаром почали ганяти худобу з поля. До старших братів у хлів не зайшла жодна корова. Всі пішли у хлів до дурник, бо він був зелений. Розізлилися брати на меншого брата, бо в нього була худоба, а в них ні. Настала зима, земля вкрилася снігом, річки позамерзали. Думали, думали брати, як же їм відомстити дурневі та й вирішили його утопити в річці — прорубати пельку, вкинути його під лід і ніхто вже дурня не знайде.

Запрягли вони коня, підговорили брата. Сказали йому, що є чарівний мішок:

хто в нього залізе, той багатим стане. Приїхали до річки і побачили, що забули вдома сокиру, нічим пельки рубати. Скинули мішок з саней, а самі поїхали за сокирою. Чує менший брат, що нікого нема, та й думає, що вже треба вилазити. І як стрепенеться у мішку, зашморг і розв’язався. Він виліз та й бачить, що брати чомусь завезли його на ріку. Зрозумів він усе, хоч і дурний був.

Бачить хлопець: їде на березі пан на чорних конях. Дурень став, зазирає у мішок та й кричить на пана, щоб той під’їхав. Пан побачив та й думає, може чоловік золото знайшов. Під’їхав, а дурник йому давай розказувати, що хто в цього мішку посидить, то дуже багатим стає. Пан був дуже жадібний, повірив дурневі та й заліз у мішок. А той зав’язав його, взяв коней і поїхав собі. Згодом приїхали брати, утопили пана в мішку та й поїхали додому.

Ідуть та говорять:

— Заберемо собі всю худобу та й будемо хазяйнувати.

Приїхали вони додому, дивляться коні красиві стоять під двором. Заходять вони в хату, а там менший брат сидить. Вони аж поніміли. Коли оговталися, почали питати, звідки він все взяв. А він і каже:

— Ото як укинули ви мене в воду, я почав кричати «Тр, тр, тр, тр!» і наловив собі у річці таких коней. Старший брат просить:

— Відвези мене до річки, хай і я наловлю собі таких.

Дурень повіз старшого брата, вкинув у воду і втопив. Приїхав додому, а середній питає:

— А де наш старший брат?

— Піймав він коней ще кращих, ніж я та й поїхав собі наречену шукати.

Загорілися очі в середнього брата, попросив він дурника, щоб той і його відвіз. Повіз він і середнього брата до річки та й утопив. Так найдурніший виявився найрозумніший. А двох старших жадібність погубила.