Українські народні казки

Про трьох братів

Українська народна казка Бойківщини

Були три браття-вівчарі. Пасли вони вівці. Два були мудрі, а один не був мудрий. Тоти два дружили і пасли вівці разом. А коли приходила черга на немудрого, то він пас один. Мудрі пасли і наганяли овець у кошару, а йому казали, щоб пас до тої пори, поки всі вівці не полягають. А вівці одна ляже, друга встане, та й він не міг дочекатись, поки ляжуть усі. Він тоді що зробив? Вирубав доброго колика і став бити вівці по ногах, і поламав їм ноги. А тоді прийшов до братів і каже:

— Ходіть вівці загнати.

Браття виходять, дивляться — вівці лежать. Що є? Придивилися, у овець ноги поламані. Тягають вони ті вівці. Тото два мудрі брали одну вівцю і оба тягли. А той немудрий, нерозвинутий, брав у одну руку одну, а в другу другу вівцю і тягав до кошари по дві.

Коли потягали тоти вівці, пішли додому. Дала їм мати вечерю, поставила на стіл галушки. Мудрі беруть по дві галушки в лижку, а той бере по одній. А тоді каже:

— А, то ви такі хитрі, що як вівці тягали, то-сьте брали по одній вівці оба разом і тягнули, а я тяг по дві сам. А як галушки їсти, то ви берете по дві в лижку, а я — по одній.

Стали вони на тім сваритися, а мати взяла коцюбу і стала їх бити. Вони втікали, і два мудріші вискочили наперед, а тому сказали:

— Запри двері!

А йому причулося: «Хапли двері». Він двері на плечі і біжить за ними до колиби, туди, де вони сторожували. Витягли тоти двері на дуба, та й два мудріших брати на тих дверях полягали спати. Заспали, а тому дурнішому не спалося.

А злодії, які ходили красти, накрали багато грошей і сіли під того дуба їх порахувати. А тоти сонні браття оберталися на дверях, і двері разом з ними впали на тих злодіїв і їх побили. І тоти два браття повбивалися.

А той не впав — тримався галузи і лишився на дубі. І всі гроші лишилися для нього, бо злодії пропали. Він і тепер живе на широку ногу, бо має гроші, які зосталися від тих злодіїв.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Буковинка, Турківського району, Львівської області
18 серпня 1990 року
Оповідач: Комарницький Віктор Несторович (1929) Вінницька область

Про трьох братів

Українська народна казка Покуття

Був чоловік і мав три сини. Два були розумні, а оден — дурний. Заслаб той чоловік та й умер. А хлопці лишилися. Тата поховали і діляться маєтком, що він їм лишив. А лишив тато дві корові й теличку. Мудрі хлопці взяли собі по корові, а дурному дали теличку. Дурний узяв свою теличку та й пігнав у ліс пасти. Там трохи покрутився з нею. Ніби пасе її, а теличка щось не хоче пастися, брикається. Злапав він теличку на мотузок, прив’язав до старої дуплавої липи. Прив’язав та й пішов додому.

Приходить він додому, а тих два мудрих брати кажуть:

— А теличку де лишив?

— Та лишив її, — каже, — в лісі, би ся пасла.

— Та як «пасла»? Там її вовки з’їдять. Іди приведи теличку з лісу додому, бо з’їдять вовки, та й не буде.

Пішов дурний за теличкою в ліс. Приходить туди, де прив’язав, а там її нема, лиш мотузок — вовки з’їли теличку. Дурний мав добру палицю. Приступив він до тої липи, б’є її й каже:

— Ти з’їла мою теличку! Тепер мені заплати! Б’є її та й б’є і все то саме каже:

— Заплати мені за теличку, бо ти її з’їла!

Так він ковтав, ковтав, дивиться — з липи посипалися гроші: була та липа стара, порохнява, а всередині — дуплава, порожня. А в тім лісі були збуї та й де грабували, все носили в ту липу. І мали в тій липі великі скарби. А той дурний човкував, човкував палюгою, і зробилася діра, а з неї посипалося золото — і насипалася його велика купа. Каже дурний:

— Ну! Заплатила мені за теличку.

І не годен він тих грошей забрати, бо так багато. Іде він додому, той дурний, а розумні браття питаються його знов:

— Де теличка?

Сваряться з ним, що пішов, походив по лісі і прийшов без нічого. А він каже:

— Знаєте що, хлопці? Мою теличку з’їла липа. Але вона мені заплатила. Купа грошей під липою є. Беріть, хлопці, якоїсь фіри, поїдемо в ліс і заберемо гроші. Бо я не годен сам.

А вони ся з него сміють. Кажуть:

— Що ти, дурний, говориш?

І не вірять йому. А він знов каже:

— Ходіть, там є купа грошей. Липа заплатила.

Тоді вони позичили якоїсь там конини, воза та й поїхали всі три. Два розумних не знають, де гроші, а дурний знає. Набрали кільканадцять міхів тих грошей і повезли додому. Привезли їх, поносили міхи до хати. Та й будуть міряти всім трьом однако. Але не мають чим міряти, посилають вони цего дурного до ксьондза, аби позичив ґелетки. А ксьондз питає:

— Тобі нащо ґелетки? А дурний каже:

— Мені липа з’їла теличку і заплатила за неї гроші.

Ксьондз узяв та й дав йому ґелетки. Пішов дурний з ґелеткою додому. Ті два розумні дурному кажуть так:

— Ти йди на ворота. Як буде хтось іти, аби-с нам сказав, щоби ми сховали гроші.

Він їм: «Добре» — і пішов пантрувати на воротях, а ті два міряють гроші.

Ксьондз подумав та й іде до тих хлопців. Цікаво йому подивитися, які вони там гроші міряють. А дурний мав коло себе добру палюгу. Та як дав ксьондзови по голові, ксьондз упав і вмер — убив ксьондза дурний.

А попадя знала, куди ксьондз пішов, бо він їй сказав. А ті міряли й міряли гроші. А як поміряли, дурний увійшов до хати. А вони питають його:

— Не було нікого? А дурний каже:

— Якийсь ішов. Я як ввалив його, то він уже не жиє.

Ті два розумні виходять, дивляться — а він ксьондза убив.

— Йой, що ж ти зробив?! Ти ж убив ксьондза.

Видять, що буде біда, попадя подасть їх у суд. То вони ксьондза приховали, закопали його десь. А в гній закопали барана, аби дурний видів, що вони закопують щось і думав, що то ксьондза закопують.

Попадя чекає, чекає, вже ніч, а ксьондза нема. Тоді вона йде до тих братів і питається:

— Мій чоловік пішов до вас сночі і нема його. Де ви його поділи? Ті два кажуть, що не знають, а дурний каже, що вбив. Жінка пішла на жандармерію та й до суду. Ті прийшли та й питають дурного:

— Де діли ксьондза? А він каже:

— Я вбив, а вони закопали в гній.

Зачали розкидати гній, шукають ксьондза. Найшли барана з рогами. Та й кажуть жінці ксьондзовій:

— Дивіться, ми найшли якесь таке з рогами. А ваш чоловік був з рогами?

Вона їм:

— Та де? Мій чоловік не був з рогами, це не чоловік, а баран. Та й кажуть:

— Видите, що це не ксьондз. Це — баран. А мудрі брати кажуть:

— Що ви слухаєте дурного? Видите, що він дурний. Сварилися, сварилися і на тім скінчилося. І ксьондза не найшли,

і гроші від них не відобрали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
22 травня 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження) Вінницька область

Про трьох братів

Українська народна казка Поділля

Жив на світі один чоловік. Мав він трьох синів: Михайла — наймолодшого, Данила — середнього та Івана найстаршого. Дуже любив батько свою справу — ковальство, але найбільше своїх синів.

Коли чоловік помер, то залишив в спадщину свою майстерню, віслюка та старого кота. От зійшлися сини і стали батькове добро ділити:

— Я, — сказав Іван, — як самий старший, візьму майстерню.

— А я, — сказав Данило, — хочу забрати віслюка.

А Михайлу нічого не залишалося, як взяти кота.

В цей час видав король наказ: майстер, який зробить йому найкращий меч, отримає чотири мішки золота.

От Іван і Данило порадившись розпочали роботу, а наймолодший брат скільки не просився до них, все вони одказували:

— А ти, Михайле, піди поки худобу нагодуй та води принеси.

Зажурився Михайло. Приходить якось додому, а йому кіт людським голосом:

— Чому ви такі сумні, хазяїне?

Хлопець спочатку здивувався, а потім каже:

— Як же мені не сумувати, коли мене брати з собою в майстерню не беруть, батькової справи не навчають? Як жити мені далі на світі, коли нічим на хліб заробляти буде?

— Не журіться, хазяїне, покладіть мені в праве вухо вербову гілочку і лягайте спочивати.

Так і зробив.

Вранці Михайло прокинувся і знайшов поруч з котом дивовижний меч, оздоблений золотом і сріблом.

От настав день, коли король об’їжджав з донькою своє королівство, вибираючи собі меч. Взявши до рук Михайлів меч, король запитав:

— Хто майстер, що виготовив цей диво-меч?

Михайло ніяково подивився на свого старого кота, а той потершись йому об ноги, підштовхнув його уперед та так, що Михайло зробив здоровенний крок уперед і, опинившись посеред площі йому нічого не залишалося як підійти до короля й королівни.

Брати Михайла, що стояли в юрбі майстрів і простого люду, аж роти пороззявляли, коли побачили брата поруч з королем.

— Дивовижний виріб! — сказав король, — ось твоє золото, як я й обіцяв. Саме твій меч припав мені до душі найбільше.

А Михайло у відповідь:

— Не треба мені золота, краще, якщо на те твоя ласка, віддай за мене свою доньку.

— За такого вправного майстра, — каже король, — не гріх і доньку заміж віддати.

Наступного дня зіграли гучне весілля, запросили і Михайлових братів, які щиро раділи за нього, а кіт муркаючи поважно ходив біля наречених. І жили вони довго і щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

52 (6379). Про трьох братів. СУС —. Записано 2009 року.Трачова Людмила Олегівна (1945). Вінницька область, Вінницький район, Сабарів

Про трьох братів

Українська народна казка Полтавщини

Жили три брати. Були вони дуже бідні. Потім захотіли вони стати багаті, і пішли у поле, щоб накопати дорогоцінного коріння. Довго брати ходили, копали, і не могли знайти того коріння.

От вони дійшли до старого дуба і сіли відпочити, а менший брат почав копати. Нарешті, коріння було знайдено, ціною аж у двісті тисяч карбованців.

Тоді два старших брати кажуть:

— Давай уб’ємо найменшого брата і заберемо у нього його частку скарбів собі.

Так і зробили. А в той час, старший брат уже мав на думці, як вбити другого брата. А другий собі, як убити старшого, бо кожен із них хотів мати весь скарб.

От два брати прийшли до села. Старший брат просить другого, щоб той пішов і купив харчу. А сам почекає його.

Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший думає: «Якщо я уб’ю свого брата, і заберу усе золото, то я стану найбагатшим».

Так він і зробив. Брата вбив, а харчі і золото забрав. Потім харчі з’їв. Не подумав старший брат, що середній також хотів стати багатим і отруїв усі харчі. Старший брат помер.

Усі брати загинули, а дорогий корінь погнив. І від того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

123 (4726). Про трьох братів. СУС 763. Записала Дворник Ірина (7 клас) 2008 року. Зателепа Анастасія Йосипівна (1918). Полтавська область, Пирятинський район, Повстин

Про трьох братів

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі три брати. Жили вони поживали, хліб тихесенько жували. Одного разу мати вручила їм три подарунки і сказала при цьому:

— Хто який візьме, тому такий і буде.

І брати стали ділити подарунки поміж собою. Старший і середній брати взяли собі все найкраще, а молодшому залишили ступу.

Одного дня пішли брати в ліс. Найменший взяв із собою ту ступу. Ішли довго вони лісом, уже надворі й темно стало. Стали вони думати, що ж робити. От старший брат і запропонував залізти на дерево, щоб ніякі звірі їх не дістали. Найменший з собою і ступу взяв. Сидять вони на дереві, коли бачать: ідуть чумаки. А чумаки й зупинилися під цим деревом. Роздивились навкруги: ніби нема нікого. А найменший брат не втримав ступу і впустив. Чумаки від страху порозбігалися в різні сторони, а добро своє залишили.

От брати позлізали з дерева і заходилися ділити те добро. Найстарший і середній позабирали собі дорогі тканини, а найменшому сопілку дали. Пройшло чимало часу. Брати стали дорослими і пішли по світу заробітку шукати. Два брати влаштувалися корів пасти, гроші собі заробляти. А найменший брат довго думав, до кого б і собі піти. Та й вирішив піти до попа.

Піп взяв його пасти корів. Проте корови приходили з паші без молока. Піп вирішив дізнатися, у чому справа. Одягнув свою рясу і пішов на пастівник. Дивиться піп і очам своїм не вірить. Сидить хлопець на камені, грає на сопілку, а корови на дві ратиці танцюють. Так гарно хлопець грав, що навіть піп не втримався і почав танцювати. Та так завзято витанцьовував, що й рясу порвав. Розгнівався піп на хлопця і прогнав його з-перед очей. Пішов знову найменший брат по світі шукати собі заробітку. Проте ніде довго не затримувався, вигонили його хазяїни, бо не вмів нічого до пуття робити.

Старші брати вже й одружилися, і грошей собі заробили. А найменший все ходить від хати до хати, їсти просить. Отак і живе.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

102 (4994). Про трьох братів. СУС 1653+592. Записала Яненко Алла 2008 року. Яненко Марія Афанасівна (1932). Полтавська область, Козельщинський район, Хорішки

Про трьох братів

Українська народна казка Бойківщини

Були три браття, два мудрі, а третій дурний. Пішли вони всі три в світ шукати хліба і прийшли до пана. І наймилися в того пана, і пан їх приставив вівці пасти. Вони пасли ті вівці, сонце пригріло, вівці попріли і всі полягали. Вівці полягали, а той дурний виліз на яблінку і трясе яблука. Натряс, вівці позбігалися, наїлися тих яблук і поздихали. Подавилися яблуками.

Вівці подавилися і що будуть браття робити? Пан їх за то може побити. Беруть вони ті вівці і носять до кошари. Дурний носить по дві, а мудрі по єдній. Поносили, поносили ті вівці і прийшли до пана на обід. Пан наварила галушок і дає їм їсти. Дурний бере по єдній, а мудрі по дві. А він мовить:

— Е, братчики, так же не можна. Я носив по дві вівці, а їм по єдній галушці. А ви носили по єдній вівці та їсте по дві галушки.

А пан цікавий, дослуховується. А ті мудрі брати кажуть:

— Так ти дурний! Тихо, нич не говори, бо нас піб’ють.

А він ще дужче кричить:

— Я носив по дві вівці, а ви по єдні. А я їм по єдні галушці, а ви по дві-три.

І розумні брати схоплюються і втікають. А дурний за ними. А в пана була желізна товчка і желізний товкач. Дурний бере ту товчку і той товкач і біжить за ними.

Ідуть вони, довго йдуть і зайшли в ліс. Надибали великого старого дуба і хочуть на нім спати. Вилізли на того дуба і сплять. А дурний узяв з собою на дуба товчку й товкач.

А вночі приходять під того дуба розбійники. Бандити. Заводять вола, зарізали його там, розклали вогонь і печуть м’ясо. А друний пробудився і говорить браттям:

— Ой, братчики, я щось хочу.

— Ти дурний, сиди тихо, бо нас тут піб’ють.

А дурний їх не слухає, своє робить. А розбійники кажуть:

— Уже скоро день, бо роса падає з дуба.

А дурний посидів ще трохи на дубі та й каже браттям:

— Братчики, я вже не годен тримати товчку і товкач.

Браття кажуть, щоб він тримав, а він пущає товкач. А товкач із дзвінками летить та й дзвонить. А він товчку пущає. А розбійники схопилися з-під дуба і зачали тікати, бо то «дуб падає». Утікали вони, а єден був із щудлом. Не міг тікати, бо без ноги. Відскочив трошки за корч і так сидить.

А вони вже на тому дубі поголодніли, бо цілий день ходили та шукали. Позлазили вони всі три з дуба та й їдять м’ясо з того вола. А той розбійник із щудлом каже з-за корча:

— Братчики, дайте мені хоть такий кусок м’яса, як язик.

А той дурний мовить:

— Як я тобі дам? Вистав язик і я приміряю.

Той виставив язик, скільки міг виставити, а той узяв приміряв то м’ясо та язик шар, та й відрізав язик.

А розбійник хотів кричати: «Бийте’го», а кричить:

— Бе-е-ем! Бе-е-ем! Бе-е-ем!

А там була ріка. Вони втікали д’берегови та й думали, що він кричить: «Берегом утікайте!» Та й попадали у воду й потопилися.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

111 (2374). Про трьох братів. СУС 706. 4 грудня 1990 р. Симович Олекса Євстахович (1915). Львівська область, Турківський район, село Ісаї

Про трьох братів

Українська народна казка Кіровоградщини

В одному селі жила сім’я — батько, мати та троє синів. Найстаршого звали Петром, середнього — Михайлом, а найменшого — Іваном. Його брати кликали дурником.

Коли брати повиростали, прийшла пора шукати собі наречених. Та не хотів Петро селянку, пішов шукати собі жінку в чужих краях.

От він іде, іде, бачить, горобчики лежать, допомоги просять. Він їх ногою відгамселив та й пішов далі. Коли бачить, козеня зранене лежить, допомоги просить. Петро і його відгамселив.

Іде далі, попереду ліс маячить, а в лісі вовки. Злякався Петро, озирається, а дороги не бачить. Аж летять горобчики. Просить Петро їх про допомогу, а вони й кажуть:

— Якби ти нас порятував, то показали б тобі дорогу, а так не покажемо.

Біжить Петро лісом, а назустріч козичка. Просить хлопець її про допомогу.

— Якби ти мені допоміг, то і я допомогла б, — сказала вона.

Наздогнали Петра вовки і забрали до себе.

Пройшов час. Збирається середній брат у світи, щоб долю свою знайти. Випровадили батьки Михайла. Іде він та й іде. Аж бачить, на дорозі лежить ластівочка і помочі просить. Відкинув її Михайло з дороги і пішов далі. Коли бачить, лось зранений лежить. Минув і його хлопець.

Згодом дійшов до темного лісу, збився з дороги, аж довкруги нього вовки виють. Біжить Михайло лісом, аж летить ластівочка. Просить хлопець її про допомогу.

— Ти мене відгамселив, не буду тобі помагати, — сказала і полетіла.

Біжить хлопець далі, а назустріч лось. Просить і того про допомогу.

— Не зжалився ти наді мною, то й не проси допомоги.

Наздогнали вовки Михайла і забрали теж до себе.

Пройшов час. Засумували батьки за синами, загорювали. От збирається молодший син в дорогу братів шукати. Дала мати шматок хліба, води і провела в путь.

Іде хлопець, аж на землі білочка зранена лежить, помочі просить. Взяв Іван її на руки, дав хліба й водички та й пішов далі. Коли летить зозуля з переламаним крильцем, просить допомоги. Порятував Іван і зозулю. Іде далі, а на дорозі лось лежить з пораненою ногою. Нарвав хлопець трави, що рани заживляє, приклав лосеві до ноги і перев’язав. Аж тут лось перекинувся на дідуся старенького. Питає він:

— Куди це ти, хлопче, мандруєш?

— Іду братів своїх шукати. Вже кілька літ пройшло, як пропали вони десь.

— Недалеко твої брати, — каже дід, — шукай їх у цьому лісі.

— А як же я дорогу знайду?

— Тобі твоє серце підкаже.

Іде Іван. Ліс страшний, темний, аж раптом вовки перед ним завили. Відчуло серце Іванове, що брати близько, почав їх гукати. А брати у вовчому лігві сиділи. Почули голос Івана і почали відзиватися. Знайшов їх Іван, звільнив. Аж тут вовки знов недалеко завили.

— Втікай, брате, бо назад дороги ми не знайдемо. Хоч ти порятуйся від вовків.

— Ні, затужили за вами батько й мати, повертаймося додому разом.

От біжать брати лісом. Дерева їм дорогу перепиняють, гілляки їх за одіж чіпляють. Коли це летить зозуля, яку Іван порятував.

— Зозуле, зозуле, підкажи, як дорогу знайти, — просить хлопець.

— За твоє добре серце допоможу тобі, — каже зозуля.

Полетіла вона попереду, а брати чимдуж за нею поспішають. Вивела птаха їх на галявину.

— Не знаю далі дороги, — каже вона.

Аж тут білочка скаче.

— Ходіть за мною, — каже, — за твоє добре серце, Іване, допоможу вам.

Пішли брати за білочкою і довела вона їх до річки.

— На тому березі ваш порятунок. Але як туди перебратися, я не знаю.

Аж тут біжить лось.

— Сідайте, — каже, — мені на спину, я вам допоможу.

Сіли брати лосеві на спину, а він стриб і опинився на другому березі. Тут і вовки підбігли, та дістати братів уже не могли.

Прийшли хлопці додому. Брати подякували Іванові і зареклися, що дурником його більше ніколи не будуть називати.

Знайшли згодом в селі гарних дівчат, побралися з ними і зажили щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

189 (8085). Про трьох братів. СУС порівн. 554. Записав Хименко Дмитро 2010 року. Чопова Ольга Прокопівна (1940). Кіровоградська область, Ульянівський район, Кам’яна Криниця

Про трьох братів

Українська народна казка Чернігівщини

Жили-були чоловік та жінка і мали вони трьох синів. Двоє з них були розумні, а третій — дурний. Повиростали діти, а батьки постаріли. Одного разу батько й каже:

— Пора вам, діти, переходити на власний хліб. Будемо ділити худобу (а худоби батько мав багато). Я хочу поділити справедливо і для цього вам треба побудувати хліви. Скільки в кого увійде худоби в хлів, стільки він і отримає.

Розумні брати побудували великі хліви, з товстих брусів, з міцним дахом. А дурний зробив собі хлів з лози та покрив його травою та очеретом. Незабаром почали ганяти худобу з поля. До старших братів у хлів не зайшла жодна корова. Всі пішли у хлів до дурник, бо він був зелений. Розізлилися брати на меншого брата, бо в нього була худоба, а в них ні. Настала зима, земля вкрилася снігом, річки позамерзали. Думали, думали брати, як же їм відомстити дурневі та й вирішили його утопити в річці — прорубати пельку, вкинути його під лід і ніхто вже дурня не знайде.

Запрягли вони коня, підговорили брата. Сказали йому, що є чарівний мішок:

хто в нього залізе, той багатим стане. Приїхали до річки і побачили, що забули вдома сокиру, нічим пельки рубати. Скинули мішок з саней, а самі поїхали за сокирою. Чує менший брат, що нікого нема, та й думає, що вже треба вилазити. І як стрепенеться у мішку, зашморг і розв’язався. Він виліз та й бачить, що брати чомусь завезли його на ріку. Зрозумів він усе, хоч і дурний був.

Бачить хлопець: їде на березі пан на чорних конях. Дурень став, зазирає у мішок та й кричить на пана, щоб той під’їхав. Пан побачив та й думає, може чоловік золото знайшов. Під’їхав, а дурник йому давай розказувати, що хто в цього мішку посидить, то дуже багатим стає. Пан був дуже жадібний, повірив дурневі та й заліз у мішок. А той зав’язав його, взяв коней і поїхав собі. Згодом приїхали брати, утопили пана в мішку та й поїхали додому.

Ідуть та говорять:

— Заберемо собі всю худобу та й будемо хазяйнувати.

Приїхали вони додому, дивляться коні красиві стоять під двором. Заходять вони в хату, а там менший брат сидить. Вони аж поніміли. Коли оговталися, почали питати, звідки він все взяв. А він і каже:

— Ото як укинули ви мене в воду, я почав кричати «Тр, тр, тр, тр!» і наловив собі у річці таких коней. Старший брат просить:

— Відвези мене до річки, хай і я наловлю собі таких.

Дурень повіз старшого брата, вкинув у воду і втопив. Приїхав додому, а середній питає:

— А де наш старший брат?

— Піймав він коней ще кращих, ніж я та й поїхав собі наречену шукати.

Загорілися очі в середнього брата, попросив він дурника, щоб той і його відвіз. Повіз він і середнього брата до річки та й утопив. Так найдурніший виявився найрозумніший. А двох старших жадібність погубила.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

103 (4210). Про трьох братів. Записано 2008 року. Щур Марія Семенівна (1932). Чернігівська область, Козелецький район, Булахів