Українські народні казки

Про трьох братів

Українська народна казка Бойківщини

Були три браття-вівчарі. Пасли вони вівці. Два були мудрі, а один не був мудрий. Тоти два дружили і пасли вівці разом. А коли приходила черга на немудрого, то він пас один. Мудрі пасли і наганяли овець у кошару, а йому казали, щоб пас до тої пори, поки всі вівці не полягають. А вівці одна ляже, друга встане, та й він не міг дочекатись, поки ляжуть усі. Він тоді що зробив? Вирубав доброго колика і став бити вівці по ногах, і поламав їм ноги. А тоді прийшов до братів і каже:

— Ходіть вівці загнати.

Браття виходять, дивляться — вівці лежать. Що є? Придивилися, у овець ноги поламані. Тягають вони ті вівці. Тото два мудрі брали одну вівцю і оба тягли. А той немудрий, нерозвинутий, брав у одну руку одну, а в другу другу вівцю і тягав до кошари по дві.

Коли потягали тоти вівці, пішли додому. Дала їм мати вечерю, поставила на стіл галушки. Мудрі беруть по дві галушки в лижку, а той бере по одній. А тоді каже:

— А, то ви такі хитрі, що як вівці тягали, то-сьте брали по одній вівці оба разом і тягнули, а я тяг по дві сам. А як галушки їсти, то ви берете по дві в лижку, а я — по одній.

Стали вони на тім сваритися, а мати взяла коцюбу і стала їх бити. Вони втікали, і два мудріші вискочили наперед, а тому сказали:

— Запри двері!

А йому причулося: «Хапли двері». Він двері на плечі і біжить за ними до колиби, туди, де вони сторожували. Витягли тоти двері на дуба, та й два мудріших брати на тих дверях полягали спати. Заспали, а тому дурнішому не спалося.

А злодії, які ходили красти, накрали багато грошей і сіли під того дуба їх порахувати. А тоти сонні браття оберталися на дверях, і двері разом з ними впали на тих злодіїв і їх побили. І тоти два браття повбивалися.

А той не впав — тримався галузи і лишився на дубі. І всі гроші лишилися для нього, бо злодії пропали. Він і тепер живе на широку ногу, бо має гроші, які зосталися від тих злодіїв.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Буковинка, Турківського району, Львівської області
18 серпня 1990 року
Оповідач: Комарницький Віктор Несторович (1929) Вінницька область

Про трьох братів

Українська народна казка Покуття

Був чоловік і мав три сини. Два були розумні, а оден — дурний. Заслаб той чоловік та й умер. А хлопці лишилися. Тата поховали і діляться маєтком, що він їм лишив. А лишив тато дві корові й теличку. Мудрі хлопці взяли собі по корові, а дурному дали теличку. Дурний узяв свою теличку та й пігнав у ліс пасти. Там трохи покрутився з нею. Ніби пасе її, а теличка щось не хоче пастися, брикається. Злапав він теличку на мотузок, прив’язав до старої дуплавої липи. Прив’язав та й пішов додому.

Приходить він додому, а тих два мудрих брати кажуть:

— А теличку де лишив?

— Та лишив її, — каже, — в лісі, би ся пасла.

— Та як «пасла»? Там її вовки з’їдять. Іди приведи теличку з лісу додому, бо з’їдять вовки, та й не буде.

Пішов дурний за теличкою в ліс. Приходить туди, де прив’язав, а там її нема, лиш мотузок — вовки з’їли теличку. Дурний мав добру палицю. Приступив він до тої липи, б’є її й каже:

— Ти з’їла мою теличку! Тепер мені заплати! Б’є її та й б’є і все то саме каже:

— Заплати мені за теличку, бо ти її з’їла!

Так він ковтав, ковтав, дивиться — з липи посипалися гроші: була та липа стара, порохнява, а всередині — дуплава, порожня. А в тім лісі були збуї та й де грабували, все носили в ту липу. І мали в тій липі великі скарби. А той дурний човкував, човкував палюгою, і зробилася діра, а з неї посипалося золото — і насипалася його велика купа. Каже дурний:

— Ну! Заплатила мені за теличку.

І не годен він тих грошей забрати, бо так багато. Іде він додому, той дурний, а розумні браття питаються його знов:

— Де теличка?

Сваряться з ним, що пішов, походив по лісі і прийшов без нічого. А він каже:

— Знаєте що, хлопці? Мою теличку з’їла липа. Але вона мені заплатила. Купа грошей під липою є. Беріть, хлопці, якоїсь фіри, поїдемо в ліс і заберемо гроші. Бо я не годен сам.

А вони ся з него сміють. Кажуть:

— Що ти, дурний, говориш?

І не вірять йому. А він знов каже:

— Ходіть, там є купа грошей. Липа заплатила.

Тоді вони позичили якоїсь там конини, воза та й поїхали всі три. Два розумних не знають, де гроші, а дурний знає. Набрали кільканадцять міхів тих грошей і повезли додому. Привезли їх, поносили міхи до хати. Та й будуть міряти всім трьом однако. Але не мають чим міряти, посилають вони цего дурного до ксьондза, аби позичив ґелетки. А ксьондз питає:

— Тобі нащо ґелетки? А дурний каже:

— Мені липа з’їла теличку і заплатила за неї гроші.

Ксьондз узяв та й дав йому ґелетки. Пішов дурний з ґелеткою додому. Ті два розумні дурному кажуть так:

— Ти йди на ворота. Як буде хтось іти, аби-с нам сказав, щоби ми сховали гроші.

Він їм: «Добре» — і пішов пантрувати на воротях, а ті два міряють гроші.

Ксьондз подумав та й іде до тих хлопців. Цікаво йому подивитися, які вони там гроші міряють. А дурний мав коло себе добру палюгу. Та як дав ксьондзови по голові, ксьондз упав і вмер — убив ксьондза дурний.

А попадя знала, куди ксьондз пішов, бо він їй сказав. А ті міряли й міряли гроші. А як поміряли, дурний увійшов до хати. А вони питають його:

— Не було нікого? А дурний каже:

— Якийсь ішов. Я як ввалив його, то він уже не жиє.

Ті два розумні виходять, дивляться — а він ксьондза убив.

— Йой, що ж ти зробив?! Ти ж убив ксьондза.

Видять, що буде біда, попадя подасть їх у суд. То вони ксьондза приховали, закопали його десь. А в гній закопали барана, аби дурний видів, що вони закопують щось і думав, що то ксьондза закопують.

Попадя чекає, чекає, вже ніч, а ксьондза нема. Тоді вона йде до тих братів і питається:

— Мій чоловік пішов до вас сночі і нема його. Де ви його поділи? Ті два кажуть, що не знають, а дурний каже, що вбив. Жінка пішла на жандармерію та й до суду. Ті прийшли та й питають дурного:

— Де діли ксьондза? А він каже:

— Я вбив, а вони закопали в гній.

Зачали розкидати гній, шукають ксьондза. Найшли барана з рогами. Та й кажуть жінці ксьондзовій:

— Дивіться, ми найшли якесь таке з рогами. А ваш чоловік був з рогами?

Вона їм:

— Та де? Мій чоловік не був з рогами, це не чоловік, а баран. Та й кажуть:

— Видите, що це не ксьондз. Це — баран. А мудрі брати кажуть:

— Що ви слухаєте дурного? Видите, що він дурний. Сварилися, сварилися і на тім скінчилося. І ксьондза не найшли,

і гроші від них не відобрали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
22 травня 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження) Вінницька область

Про трьох братів

Українська народна казка Поділля

Жив на світі один чоловік. Мав він трьох синів: Михайла — наймолодшого, Данила — середнього та Івана найстаршого. Дуже любив батько свою справу — ковальство, але найбільше своїх синів.

Коли чоловік помер, то залишив в спадщину свою майстерню, віслюка та старого кота. От зійшлися сини і стали батькове добро ділити:

— Я, — сказав Іван, — як самий старший, візьму майстерню.

— А я, — сказав Данило, — хочу забрати віслюка.

А Михайлу нічого не залишалося, як взяти кота.

В цей час видав король наказ: майстер, який зробить йому найкращий меч, отримає чотири мішки золота.

От Іван і Данило порадившись розпочали роботу, а наймолодший брат скільки не просився до них, все вони одказували:

— А ти, Михайле, піди поки худобу нагодуй та води принеси.

Зажурився Михайло. Приходить якось додому, а йому кіт людським голосом:

— Чому ви такі сумні, хазяїне?

Хлопець спочатку здивувався, а потім каже:

— Як же мені не сумувати, коли мене брати з собою в майстерню не беруть, батькової справи не навчають? Як жити мені далі на світі, коли нічим на хліб заробляти буде?

— Не журіться, хазяїне, покладіть мені в праве вухо вербову гілочку і лягайте спочивати.

Так і зробив.

Вранці Михайло прокинувся і знайшов поруч з котом дивовижний меч, оздоблений золотом і сріблом.

От настав день, коли король об’їжджав з донькою своє королівство, вибираючи собі меч. Взявши до рук Михайлів меч, король запитав:

— Хто майстер, що виготовив цей диво-меч?

Михайло ніяково подивився на свого старого кота, а той потершись йому об ноги, підштовхнув його уперед та так, що Михайло зробив здоровенний крок уперед і, опинившись посеред площі йому нічого не залишалося як підійти до короля й королівни.

Брати Михайла, що стояли в юрбі майстрів і простого люду, аж роти пороззявляли, коли побачили брата поруч з королем.

— Дивовижний виріб! — сказав король, — ось твоє золото, як я й обіцяв. Саме твій меч припав мені до душі найбільше.

А Михайло у відповідь:

— Не треба мені золота, краще, якщо на те твоя ласка, віддай за мене свою доньку.

— За такого вправного майстра, — каже король, — не гріх і доньку заміж віддати.

Наступного дня зіграли гучне весілля, запросили і Михайлових братів, які щиро раділи за нього, а кіт муркаючи поважно ходив біля наречених. І жили вони довго і щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

52 (6379). Про трьох братів. СУС —. Записано 2009 року.Трачова Людмила Олегівна (1945). Вінницька область, Вінницький район, Сабарів

Про трьох братів

Українська народна казка Полтавщини

Жили три брати. Були вони дуже бідні. Потім захотіли вони стати багаті, і пішли у поле, щоб накопати дорогоцінного коріння. Довго брати ходили, копали, і не могли знайти того коріння.

От вони дійшли до старого дуба і сіли відпочити, а менший брат почав копати. Нарешті, коріння було знайдено, ціною аж у двісті тисяч карбованців.

Тоді два старших брати кажуть:

— Давай уб’ємо найменшого брата і заберемо у нього його частку скарбів собі.

Так і зробили. А в той час, старший брат уже мав на думці, як вбити другого брата. А другий собі, як убити старшого, бо кожен із них хотів мати весь скарб.

От два брати прийшли до села. Старший брат просить другого, щоб той пішов і купив харчу. А сам почекає його.

Коли середній брат ішов з харчами назад, то старший думає: «Якщо я уб’ю свого брата, і заберу усе золото, то я стану найбагатшим».

Так він і зробив. Брата вбив, а харчі і золото забрав. Потім харчі з’їв. Не подумав старший брат, що середній також хотів стати багатим і отруїв усі харчі. Старший брат помер.

Усі брати загинули, а дорогий корінь погнив. І від того часу люди не шукають більше коріння, а шукають братів.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

123 (4726). Про трьох братів. СУС 763. Записала Дворник Ірина (7 клас) 2008 року. Зателепа Анастасія Йосипівна (1918). Полтавська область, Пирятинський район, Повстин

Про трьох братів

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі три брати. Жили вони поживали, хліб тихесенько жували. Одного разу мати вручила їм три подарунки і сказала при цьому:

— Хто який візьме, тому такий і буде.

І брати стали ділити подарунки поміж собою. Старший і середній брати взяли собі все найкраще, а молодшому залишили ступу.

Одного дня пішли брати в ліс. Найменший взяв із собою ту ступу. Ішли довго вони лісом, уже надворі й темно стало. Стали вони думати, що ж робити. От старший брат і запропонував залізти на дерево, щоб ніякі звірі їх не дістали. Найменший з собою і ступу взяв. Сидять вони на дереві, коли бачать: ідуть чумаки. А чумаки й зупинилися під цим деревом. Роздивились навкруги: ніби нема нікого. А найменший брат не втримав ступу і впустив. Чумаки від страху порозбігалися в різні сторони, а добро своє залишили.

От брати позлізали з дерева і заходилися ділити те добро. Найстарший і середній позабирали собі дорогі тканини, а найменшому сопілку дали. Пройшло чимало часу. Брати стали дорослими і пішли по світу заробітку шукати. Два брати влаштувалися корів пасти, гроші собі заробляти. А найменший брат довго думав, до кого б і собі піти. Та й вирішив піти до попа.

Піп взяв його пасти корів. Проте корови приходили з паші без молока. Піп вирішив дізнатися, у чому справа. Одягнув свою рясу і пішов на пастівник. Дивиться піп і очам своїм не вірить. Сидить хлопець на камені, грає на сопілку, а корови на дві ратиці танцюють. Так гарно хлопець грав, що навіть піп не втримався і почав танцювати. Та так завзято витанцьовував, що й рясу порвав. Розгнівався піп на хлопця і прогнав його з-перед очей. Пішов знову найменший брат по світі шукати собі заробітку. Проте ніде довго не затримувався, вигонили його хазяїни, бо не вмів нічого до пуття робити.

Старші брати вже й одружилися, і грошей собі заробили. А найменший все ходить від хати до хати, їсти просить. Отак і живе.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

102 (4994). Про трьох братів. СУС 1653+592. Записала Яненко Алла 2008 року. Яненко Марія Афанасівна (1932). Полтавська область, Козельщинський район, Хорішки