Українські народні казки

Про трьох лихих сестер

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Це було сиву давнину, коли земля ще була пласкою, як млинець, і трималась на спині у трьох китів, котрі плавали у безмежному морі-океані. А там, де тепер гори — було море, а де нині море — височіли гори, а на місці боліт була суха, аж порепана, пустеля. А людей було трохи-трохи, не так, як тепер. То в ті часи між добрими людьми траплялися тоді ще й чаклуни і чаклунки, ворожки й ворожбити, і було від отих їх темних справ людям часто й густо непереливки. І ставало ворожби і чаклунства все більше й більше.

А ставалось те ось через що завелась і стала ходити від села до села Заздра, а з нею і сестриці її, Свара і Лінь. Ніхто не знав, хто вони такі, де взялись, коли народились, та тільки там, де вони з’являлись, завжди траплялось щось лихе. На вигляд Заздра була негарна, якась скоцюрблена, брудна, завжди в чорному одязі, і погляд в неї був колючий, важкий, непривітний. І ніколи вона не посміхалась, і помітно було, що її дуже дратує людська радість. Коли бачила вона чиєсь щастя, то своїм буркотливим, скрипучим голосом обов’язково казала щось уїдливе, зле, намагалась зіпсувати людям радість.

Не обминула та біда (три гидкі сестриці Заздра, Свара і Лінь) і того села, де жила моя далека пращурка. Одного похмурого осіннього вечора, коли вже зорі світили, а місяць ще не вийшов на небо, у хатину на околиці постукала якась стара, і попросилась переночувати. Гостинна родина запросила бабусю на вечерю, вона радо пригостилась , а потім почала дякувати:

— Добрі ви люди, гостинні, не жадібні. Спасибі вам, що пустили мене до свого затишного житла. Відразу видно, працьовиті ви, не знаєте у турботах спокою ні взимку, ні влітку, рано встаєте, пізно лягаєте та про все дбаєте. Але ж і нелегко вам доводиться — повені і грози з буревіями, хвороби і різні напасті чигають на вас звідусіль. Так, нелегко вам! Ой, як нелегко! А я ось була нещодавно в одних людей. Ось де людям не життя ,а самі розкоші! І працюють не так важко, як оце ви, а з золотого посуду їдять і на пухових перинах сплять.

— Як же то так у них виходить? — питають у старої. — Хіба таке може бути? Чи чесні то люди, чи не розбійники чи грабіжники які?

— Ні, не лихі то зовсім люди, а ведеться їм так добре, бо чарівне слово знають, — відповідає стара.

— А може, вони і нам теє слово скажуть? Хіба ж то погано — коли грози обминають, хвороби стороною обходять, буревії дорогу забувають?

— Звичайно, це дуже добре. Але не можна тим людям слова того чарівного нікому відкривати. Бо як тільки дізнається хтось сторонній це слово, тієї ж миті помруть усі близькі й рідні в тих людей, такої сили та тайна. Але люди вони гарні, то нікому не відмовляють, коли їх гарно попросити. Ось і ви. Як трапиться яка неприємність, то відразу йдіть через синій ліс до глибокого озера, там живуть ваші рятівники. Але просити треба дуже-дуже.

— А як це дуже-дуже? — розпитують у старенької.

— Ну то як звичайно: чемно, ввічливо, слізно і обов’язково із подаруночком: гусочку прихопіть, а чи поросятко, ну, щоб відчувалось, що ви їх дуже поважаєте.

На ранок гостя зникла. Але те, що вона розказала, так запало на думку тим добрим людям. Найстарша у сім’ї бабуся казала, що все то вигадки, оті чарівні слова. І треба не звертати на ті казки ніякої уваги і жити, як раніше жили — працювати та богу дякувати. А молоді всі сперечались, їм цікаво було: чи й справді допомогти може хтось відвернути невідворотну біду? Може, чарівне слово таки існує? Ось вони говорили про те все, та так заповзято, що й до сварки недалеко стало. А тоді найменшенький Іванко, каже:

— Ви собі як самі хочете, а я таки піду та пошукаю отих чарівників.

І пішов. А ви ж знаєте, що коли хтось щось шукає, то завжди знайде. Іванко теж знайшов. На біду всього села.

Так, допомогли вони кожному оті чарівники своїм чарівним словом. І, здавалося б, що в тому було поганого? А тим часом жити ставало все гірше й гірше. Кожен тепер не стільки дбав про свої гаразди, скільки придивлявся — чи не краще у сусіда? Бо то Заздра посіяла між людьми таку зайву пильність. А коли виявлялось, що у сусіда щось хоч трохи краще, то бігом бігли через синій ліс до глибокого озера по чари. Працювати люди стали менше, не так заповзято, як раніше, а сварились між собою за всяку дрібницю, бо то сестри Заздри — кульгава Свара і товста, завжди заспана Лінь стали порядкувати на свій лад.

І день за днем, місяць за місяцем люди забули про найголовніше — про щоденну, наполегливу працю, про невпинну турботу одне про одного. Перестали люди співати, бо співається тільки щасливим. А яке щастя,коли самі лишень заздрощі та сварки, лінощі? І перестало людям вестись у хазяйнуванні, вже й чарівникам на подаруночок не стало. І пропало село, розбрелись люди хто куди, світ за очі.

А чому? Бо стареньку бабцю не послухались. Заздру, Свару й Лінь приголубили, на чарівне слово спокусились. А на землі нашій лише одне чарівне є — праця .А ще турбота одне про одного, яку люди називають Любов і Злагода.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Нортенко Ольга Василівна (1951 року народження), Дніпропетровська область, Покровський район, Шахтарське 214 (7461). Про трьох лихих сестер. СУС — . Записала Шинкарьова Аліна 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.