Українські народні казки

Про файну дівку і не дуже файну

Українська народна казка Гуцульщини

Був ґазда, мав одного хлопця. Та й той хлопець виріс, мав вісімнадцять років. Та й каже він мамі: — Я би хотів женитися.

Та каже раз, та другий раз. Та все мамі, а не дєдєви. А одного вечора каже мама до дєді:

— Хлопець хоче женитися. Може би, ми його оженили? То нам би легше було. Було би кому робити.

А дєдя каже:

— Та де женити його? Хлопець ще молодий, хай учиться якоїсь практики.

А хлопець каже:

— Я знаю всю роботу, що ви знаєте. А що ви за практику таку маєте, як ви вже старі?

— Я тобі завтра скажу. Другої днини каже дєдя:

— Бери на курмей вівцю, веди на базар, продай, накупи дрібности і цю саму вівцю додому приведи.

А хлопець каже:

— Тату, таке говорите, ніби вам у голові щось побракувало. Як можна таке зробити?

А старий такий був натуристий, що як до хлопця пустився, хлопець мусив тікати. Та пішов до мами і розказує їй це. А мама каже:

— Та хіба тато удурів. Де таке може бути? Іду тікати на него. Чого він таке дурне каже?

— Не йдіть, бо він так штрикне до вас, як до мене. Я беру вівцю і йду, — каже хлопець.

А мама сказала:

— Жени ту вівцю та продай, та купи, що треба. Старий буде трохи гікати та й утихомириться.

Хлопець каже:

— Ні, мамо, я беру вівцю, продам її та й піду в світ. Та й буду там рік. А в рік вийду.

— Та ти би пішов на рік і тебе рік не було, ти би мене живцем у землю загнав.

Та й він погнав ту вівцю з великою журою. Іде він одним селом, другим, іде третім. Та й усе журиться: «Як я маю з цего вийти?»

А там дівки несли на коромислах воду. Та й одна дівка дуже файна, а одна страшна. Та й стали вони збоку дороги та й собі щось говорять. А він іде попри них. Та трошки проминув їх та й каже:

— Слава Йсу!

А дівки в сміх з него, що він не сказав при зустрічі, але проминув. А він собі думає: «Дівки думають, що я їх на збитки * мав». Та обернувся до них і каже:

— Якби ви мали таку журу, як я, то й вам би довелося, що ви би сказали «слава Йсу» поминувши.

— Та що ти за журу маєш? — запитали вони в него.

— Тато мене післав з вівцею, щоби я продав її і накупив собі дрібности, і назад цю вівцю додому вигнав.

А файна дівка каже:

— В тебе тато якийсь дурний. Як же так зробити? А та страшніша сказала:

— А ти вмієш вівцю стригти?

— Вмію.

— А що треба в хату купити?

— Та, — каже, — треба купити мила, соли, нафти, сірників — дрібности.

— То йди до мене на подвір’я, вівцю обстрижи, вовну продай, та й це все купиш.

Він вівцю обстриг, пішов на базар, вовну продав та й все купив, що треба. Та й несе додому, та й веде вівцю. Вивів вівцю додому, мама дуже втішна, а тато питає:

— Хто тебе на таке порадив? А він каже татови:

— Я сам.

— Ні, — каже тато, — ти скажи мені правду. Хто тебе порадив? І він розказав татови, що в такім-то селі дівки несли воду та й сказали: «Ти вівцю обстрижи, вовну продай та й собі купиш, що треба». А дєдя йому сказав:

— Як тебе порадила дівка, купую тобі мундур і йди за тою дівкою в старости.

Та й зачали рихтувати * йому мундур, шити сорочки. Та й пішов він у старости. Та й не йде за тою дівкою, що його порадила, а за тою файною. Приходить там, а дівка собі на печі лежить. Стара курить під комином люльку. Питає стара парубка:

— Відки?

Він каже їй, відки він. А стара каже, що дівка ходила десь на забаву та й тепер спить. Питає баба:

— А чого твого тата нема? А він каже:

— Най дівка вийде до нас, та як їй вдасться, то я буду з нею говорити.

Баба сказала:

— Йдім.

І йдуть з дівкою до него на обзо́рини *.

Ввійшли дівка й стара в хату. Стара привиталася до старого й старої. А дівка сіла на лавицю, як копиця. Старий питає:

— Дівчинко, хочеш піти за мого сина?

— Та хочу.

— Ідім, — каже, — на поле, я покажу, кілько я йому даю ґрунту. Я йому даю половину, а половину лишаю собі. Але якби ви не слухали мене, не помагали мені, то я другу половину можу й чужому дати.

А дівка сказала:

— Тут є на чім жити, що не треба й робити. Старого та як би оса вкусила. І сказав він:

— Най ідуть вони на всі вітри!

Та й сам утік, аби з ними навіть не говорив. Уже й у хату не вертався, пішов геть. Синови було трохи лихо, і якось він їх вирядив.

Прийшов старий і каже:

— Це пуста дівка. На ґрунт я таку дівку не беру. Відей *, не ця дівка казала тобі про вівцю. Як хочеш, то йди за другою дівкою.

Пішов парубок на базар, а як вертав з базару, то повернув до тої другої дівки, до тої не дуже файної. Входить він у хату. Дівка полотно тче, а дєдя робить судник *. Та й поговорили вони і договорилися, коли мають вийти на обзорини до парубка.

Приходять вони. Стрий і дівка. Дівка файно привиталася до старого, до старої. І старий так само. Зачав ґазда то саме казати, що й тій:

— Ідіть дивіться, що я даю синови. Даю всього половину. Як будуть зо мною файно обходитися, буде їх усе.

А дівка сказала:

— Треба добре робити, і все буде добре. І старий сказав:

— Це буде моя невістка.

І вони пібралися та й файно жиють і тепер.

Походження та примітки

* На зби́тки — тут: на жарти.

* Рихтува́ти — готувати.

* Обзо́рини — оглядини.

* Віде́й, (віда́й, віда́в) — мабуть.

* Судни́к — дерев’яний посуд.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Яворів, Косівського району, Івано-Франківської області
4 грудня 1983 року
Оповідач: Рибчук Анна Петрівна (1909 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.