Про хитре поросятко

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жило собі, було собі поросятко. Жило воно в лісі, у своїй хатці, а біля хатки ріс високий дуб, який і годував поросятко своїми жолудями.

Настала холодна зима. Якось по лісі бродив вовк. Він був дуже голодний, на ньому аж шерсть почала вилазити. Натрапив вовк на хатку. Заглянув у вікно і побачив там поросятко. Дуже вовкові хотілося поживитися поросятиною. Та як же його з хати вигнати! Тоді вовк надумав перехитрити поросятко. Постукав у двері і почав проситися жалісним голосом:

— Поросятко, поросятко, пусти мене погрітися, я так змерз, ну пожалій мене».

— Ага, — каже поросятко — не пущу, бо ти мене з’їси!

— Ні, — каже вовк, — не з’їм, пусти в хату хоч хвоста і одну лапу.

Згодилось воно, пустило в хату одну лапу. А само в печі вогонь розпалило і казан з водою на вогонь поставило. А вовк знову просить, щоб поросятко й другу лапу пустило грітися. Воно і впустило, а само готовить великого мішка.

— Та пусти вже й третю лапу, — каже вовк.

Поросятко впустило, а само вже великого мішка наставляє на вовка. Коли поросятко впустило й четверту лапу, то вовк клацнув зубами і стрибнув на нього. Та тільки він промахнувся і скочив у великий мішок. Поросятко швидко зав’язало мішок і витягло мішок на двір. Потім налило у відро кип’ятку та й почало вовка тим кип’ятком поливати і приказувати:

— Шпар, лисого окропом! Шпар, лисого окропом!

Вовк як зареве, як завиє, і так в мішку борсається, що аж мішок порвався. Вискочив він з того мішка та дременув у ліс. Коли трохи очунявся, то почав думати, як помститися поросятку. Сам він боявся іти до, тому попросив сто вовків і пообіцяв їх пригостити добренькою поросятиною.

Отож пішли вовки до хати. Поросятко побачило, що вовк іде і веде за собою багато вовків. Взяло воно тоді відерце і вилізло на самий вершок дуба.

Прийшли вовки та бігом у хату, а там немає нікого. Вони за хату, туди-сюди, немає! Тоді один вовк глянув на дуба і побачив там Поросятко.

— Он воно! — каже.

Стали вовки думати, як до нього добратися. От лисий і каже:

— Нас багато, коли ми станемо один на одного, то дістанемо поросятко.

— Ну, — кажуть вовки, — якщо так, то становись перший.

Так і зробили. Вилазять вовки один на одного, один на одного, ось уже скоро, скоро достануть поросятко. І ось вже вилазить останній вовк. Тут поросятко як заторохкотить відром, та як закричить:

— Шпар, лисого окропом! Шпар, лисого окропом!

Вовк-лисий як почув це, як злякається, як вискочить з-під тих вовків, та й дременув у ліс. А вовки так і гунули всі на землю. І що тут було. Покалічилися вовки, хто переламав лапи, хто спину, хто голову розбив. Лають вони лисого на чому світ стоїть та й потягли свої хвости. Пошкандибали далеко в ліс і більше ніколи не верталися.

А поросятко живе й досі у своїй хатці і горя не знає.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

193 (5386). Про хитре поросятко. СУС 121. Записано 2008 року. Слюсар Марія Леонтіївна (1924). Черкаська область, Чорнобаївський район, Великі Канівці