Про хитрого Івана

Українська народна казка Бойківщини

Були чоловік і жінка. Жили дуже бідно. І от раз чоловік каже: — Ну, що, жінко, будем робити? Ми не маємо ніц грошей. Ні їсти нема за що купити, ні вдітися. А там були пани, багаті пани. Він і каже:

— Знаєш, жінко, що? Я вже придумав. Ми вийдемо з цего положення. Пішов він уночі до пана і вкрав найкращого коня. Завів його в ліс, дав йому там їсти, прив’язав, приходить додому і каже:

— Вийдемо ми з цего положення.

Рано пан хоче їхати — нема найкращого коня. Слуги прибігли та й кажуть:

— Йой, прошу пана, нема вашого найкращого коня.

— Де ж би він міг бути? Шукають слуги всюди — нема.

— Покличте Йвана, — каже пан.

А він, той бідний чоловік, називався Іван. Покликали Івана, він і каже:

— В мене є така книжка, що можу знати, що ся робить в селі і всюди що ся робить. І нині, і завтра, і все. Зараз, — каже, — я в ту книжку подивлюся і скажу, де ваш кінь.

Відкриває він ту книжку, а книжка така собі, звичайна. Але він нібито вміє читати її. А він то не вмів читати, грамоти не знав. Перебирає, перебирає ту книжку та й каже:

— Є! Ваш кінь в лісі, їсть конюшину прив’язаний.

Пішли слуги — правильно, є кінь, їсть конюшину. Вернулися вони, привели коня, і пан дав Іванови нагороду. Тішиться Іван, так тішиться. Та й каже жінці:

— Видиш? Ми вже маємо що їсти. Але я ще щось маю зробити, бо нам того мало.

Пішов він одного разу до пана увечері під вікно, а там панова жінка купалася. А золотий перстень поклала на вікно. Іван якось розщепив то вікно і украв перстень. Пані за перснем — нема персня, хтось украв. Шукали, шукали — нема ніде. Пан каже:

— Почекай, жінко, у нас є такий Іван, що в книжці все вичитує. Покличемо його, і він скаже, де перстень.

Посилає він до Івана слугів. А Іван згордів та й каже:

— Яка Іванови дорога до пана, така й панови до Івана. Най пан сам прийде.

Іде пан.

— Добрий день, Іване!

— Добрий день!

— Таке, — каже, — сталося, Іване. Золотий перстень пропав у моєї жінки.

— Будемо шукати.

Перевертає він ту книжку, перевертає. Так собі перевертає, бо ж нічого прочитати не може. Перевернув та й каже:

— Перстень в ріці. Недалеко коло вашого дому в річці. Ідіть і найдете там.

Післав пан слуги — є перстень у ріці. Пан зрадів і зробив Івана і багатим, і знаним. І всім людям каже, що «в нас є Іван-пророк. Все знає».

Але в другій державі пропала в короля корона. Той король пише: «Хто знайде, велика нагорода йому буде!» Пан тото прочитав та й знову кличе Івана, посилає за ним слуги. А Іван не хоче йти. Каже:

— Яка дорога Іванови до пана, така й панови до Івана. Най пан сам прийде.

Приходить пан та й каже:

— Ну що ж, Іване, збирайся в дорогу.

— Чого? — каже.

— В короля пропала золота корона. А ти все знаєш. Відгадаєш, де та корона, велика нагорода тобі буде.

— Я не поїду! Я нічого не знаю.

І він казав правду, бо він тото знав, що тут сам зробив. А то ж у світі. І не хотів Іван їхати, але примусили його. Ех, зажурився Іван. Прощається з жінкою й дітьми, молиться цілу дорогу. Пан його вбрав, дав йому костюм, мешти. Бо то колись по селах не ходили так гарно. Вбрав пан Івана і їде з ним до того короля. Привозить його туди, а король йому каже:

— Якщо знайдеш, де моя корона, велика нагорода тобі буде. А як не найдеш — голова з плечей.

Іван зажурився, молиться. Він же ніколи ту корону не знайде, бо нічого не знає. І каже він королеви:

— Дайте мені три дні подумати.

І його закрили на три дні в тюрму.

А в того короля було три слуги. Вони дуже переживали, бо то вони вкрали корону. Несуть Іванови в ту пивницю їсти і дуже переживають, що ворожбит усе про них скаже. А він дуже молиться до бога. Приніс один слуга їсти та й каже:

— Нате вам.

А той лиш сказав:

— Слава богу, уже один день пройшов.

І перехрестився Іван. Та не міг він уже говорити, сказав ці слова тихо. А слузі причулося, що вже «один прийшов». Слуга вернувся до своїх товаришів та й каже:

— Я йому приніс їсти, а він сказав, що вже один прийшов. Ті й кажуть:

— Най нині другий несе їсти.

Другого дня несе їсти другий. А Іван знов перехрестився та й каже:

— Слава богу, вже й другий день.

А слово день він вимовив дуже тихо. А той думав, що Іван сказав: «Вже другий іде». Третього дня несе їсти третій. А він знову каже:

— Слава богу, уже й третій...

А той думав, що він сказав «йде», впав Іванови до ніг та й каже:

— Паночку любий! Не кажіть, що ми вкрали корону. Та й плаче. А Іван каже:

— Я не скажу, але скажіть, де ви її діли.

— А ми, — каже, — там закопали.

І каже той слуга, що вони дадуть йому грошей, скільки схоче, лиш аби не сказав, що це вони вкрали корону. А він йому:

— Добре, не скажу. Але ви всі три приготуйтеся. Будем завтра йти туди, де закопано корону. Той, хто точно знає, де закопано, буде нести хрест і тим хрестом точно покаже, де воно. А два най несуть лопати і будуть відкопувати. А я скажу, щоб була служба Божа і щоб багато народу було.

Так домовився Іван у тій пивниці за три дні, що йому бог допоміг. Випускає його король та й питає:

— Ну що, знаєш, де моя корона?

А він йому:

— Знаю.

— Ну то, — каже, — веди нас туди, де вона є. Та й скажи, хто її взяв.

— Я скажу вам таке. Щоб була служба Божа. І щоб було дванадцять ксьондзів. І щоб один з ваших слуг ніс хрест, а два щоб несли лопати, бо ваша корона закопана.

— Добре.

Приказав король усе так зробити, як сказав Іван. Много народу скликав, велику забаву зробив. А Іван подумав: «Най зроблять таку службу Божу за то, що мені бог допоміг. І най буде забава велика».

Відправили дванадцять ксьондзів службу Божу. Іван з королем ідуть попереду, а за ними — народ. А той несе хрест і знає, що він має вдарити хрестом точно в то місце, де корона. Приніс той слуга хрест і — гоп!

— Копайте!

Та й викопали золоту корону в коробці. Розкрили, а то засіяло. Піднімають Івана догори і кричать:

— Многа літа! Многа літа! Шітькають його, три рази підверли.

Але були там ще хитріші за Івана. Та й кажуть:

— Ха! Він то вгадав. Ану хай він нам ще одну загадку відгадає. І придумав король ще одно завдання:

— Завиймо йому в плат очі, і хай він відгадає, що ми кинемо в кирницю.

Завивають Івану очі, Іван плаче. Він нічого не відгадає, бо нічого не вміє. Ведуть його т’кирниці. І кидають у кирницю косу, а коса стукнула до каменя. Іван каже:

— Попала коса на камінь.

Він не знав, що то коса, але думав собі: «Я хитрий, а же хитріші від мене є», таку приказку пригадав.

Відкрили Іванови очі. І таку нагороду король йому дав, що Іван живе, як сам король.

Байці й кінець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Небилів, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
19 липня 1994 року
Оповідач: Магулій Катерина Василівна (1923 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про хитрого Івана

Українська народна казка Буковини

Був чоловік і мав три сини. Старший проситься:

— Тату, пустіть мене, я піду на заробітки.

— Добре, йди.

Прийшов той хлопець до попа і згодився служити. Піп каже йому:

— Я не платю грошей. Договоримося так: як ти розсердишся на мене, я тобі відрубаю пас шкіри і наб’ю туди пшеничної полови, а як я ся розсердю, то ти мені так зробиш.

І послав його піп на луг гуси пасти.

— Жени гуси, а я скажу попаді, щоб зварила їсти, і тобі принесу. Пас хлопець гуси до вечора, а піп їсти не приноси. Гони він гуси додому.

— Може, ти сердишся? — питає піп.

— Як не сердитися, як я цілий день голоден?

Піп кладе його на землю, вирубує на спині пас шкіри і набиває туди пшеничної полови.

— Іди собі.

На другий день приходи до попа на службу середущий син. Піп каже йому:

— Я не платю грошей. Але договоримося так: як ти ся розсердиш на мене, вирубаю тобі на спині пас шкіри і наб’ю туди пшеничної полови, а як я ся розсердю, то ти мені так зробиш.

І послав його піп на луг гуси пасти.

— Жени гуси, а я скажу попаді, щоб зварила їсти, і тобі принесу. Пас хлопець гуси до вечора, а піп їсти не приноси. Гони він гуси додому.

— Може, ти сердишся? — питає піп.

— Як не сердитися, як я цілий день голоден?

Піп кладе його на землю, вирубує на спині пас шкіри і набиває туди пшеничної полови.

— Іди собі.

На третій день іде до попа на службу найменший син Іван. Приходи і питає:

— Що у вас за робота є?

— У мене робота не дуже тяжка: кури годувати, гуси пасти, орати.

— А яку ж плату ви платите?

— Як ти ся розсердиш на мене, то я тобі зі спини пас шкіри вирубаю і наб’ю в то місце пшеничної полови, а як я ся розсердю на тебе, то ти мені так зробиш. Оце й буде плата. Завтра рано ти налущ кукурудзи і нагодуй курей.

Рано батюшка спить, а Іван вийшов, насипав зерна і годує кури. Потім взяв побив їх усі і склав на купу. Батюшка виходи надвір.

— Що ти, Іване, зробив?!

— А що, може, ви сердитеся? Батюшка каже:

— Нє.

На другий день посилає його піп гуси пасти. А піп мав понести їсти, та не поніс до вечора. Іван убив їдну гуску, спік на вогні і з’їв. Піп іде й каже:

— Гай, гони вже їх додому. А де ж їдна гуска?

— Я з’їв, бо був голоден. Може, ви сердитеся? Батюшка йому:

— Нє.

Приходять вони додому. Питає піп попадю:

— Біда з ним. Що будем робити?

— Завтра пошлемо орати. Побачим, що з ним буде. Запрягли вони з попом штири воли, заборознили. Піп каже:

— Йду додому і скажу, щоб матушка скоро їсти зварила, а я принесу. Іван оре. Види, пора снідати, а попа нема. Полуднє — попа нема.

Випрягає він їдного вола й рубає. Відрубав кусок, зжарив, з’їв, а решту закопав у землю. Лиш хвоста відрубав зарізаному волови і встромив тому третьому в рот. Приходи піп.

— Де, Іване, четвертий віл?

— Були воли голодні та й з’їв віл вола. Як не вірите, то, ади, хвіст висить з рота.

— Випрягай їх, поїдем додому.

Приїхали вони, випрягли воли, а піп прийшов до матушки та й питає:

— Що з ним робити?

— Його треба спалити. Ти спитай його, де він спить. Питає піп, а Іван каже:

— Під сіном.

Пішов піп уночі і запалив сіно. Рано виходи, а Іван сидить на порозі.

— Добрий день, батюшка.

— Де ти спав?

— В курнику.

— А цей вечір де будеш спати?

— Тоже там.

Піп спалив і курник. Встає рано, а Іван знов:

— Добрий день!

— А де ж ти спав?

— Коло волів.

Спалив піп і воли. Виходи рано, а Іван знов:

— Добрий день! Каже піп до матушки:

— Є він! Що будемо з ним робити?

— Давай відведемо його до Дністра, до обриву, полягаєм коло обриву спати, а вночі кинем його у Дністер. Покладем його спати від обриву, я посередині, а ти ляжеш від горба. Коли він засне і буде хоркотіти, кинем його у воду.

Як лягли і піп з попадею заснули, Іван помаленьку відсунув попадю до обриву, а сам ліг посередині, коло попа. Коли попадя почала хоркотіти, Іван буди попа:

— Гай, Іван уже хоркотить. Кинем його.

Піймали вони попадю їден за голову, а другий за ноги і кинули в воду. Піп каже:

— Вже покінчили ми з Іваном.

— З яким Іваном? Я ж тут.

— То ми що, матушку кинули?

— Та ви ж зо мною кидали. Що ви, не виділи, кого кидали?

— Як так, — каже батюшка, — то підем, Іване, мандрувати. Ідуть вони в село і стрічають старця.

— Куди ви йдете?

— Ідемо, як і ви, старцювати. Ходіть з нами, будемо втрьох.

— Гай, най буде.

Ідуть вони втрьох, а назустріч їм циган.

— Куди, хлопці?

— Та, — каже, — йдем жебрати.

— То й я буду з вами.

— Нехай буде.

Ідуть вони разом, виходять на край села і видять, що там уже поле і нема де ночувати. Лиш при боці їдна хата. Заходять вони всі штири до тої хати. А там лиш їдна жінка. Просяться вони на ніч, а вона каже:

— Я не прийму, бо тут приходи вода і забирає хати.

Вона не хтіла приймити, бо до неї уночі ходив їден чоловік.

— ...Як я вас прийму, — каже, — то сама піду до великої хати спати. А як прийде вода, — тікайте.

Вона собі пішла, а вони сидять у хаті й балакають. Іван питає попа:

— Ви вмієте плавати? Жінка каже, що прийде вода.

— Як сокира по воді, — каже піп. Питає Іван цигана:

— А ти як?

— Тоже як сокира по воді. Питає Іван старця. І той так каже:

— Як сокира по воді.

Розміщає їх Іван, де хто буде спати.

— Батюшка, ви, як найсвятий, беріть корито, лізьте на під та й лягайте там у корито. Коли до вас підійде вода, то ви поплинете, бо ви святий. Ти, цигане, лізь у піч, туди ногами, а сюди головою. Ви, старче, лізьте на піч. А я ляжу коло вікна на лавку.

Полягали вони.

Приходи той, що ходив до хазяйки, та й дряпає скло у вікні. А Іван каже тихо:

— Цей вечір нема як. У мене люди.

— То забери те, що я приніс, а я прийду завтра ввечері.

Іван відкрив вікно і забрав усе, що він дав. Той пішов, а Іван сів і їсть. Старець пробудився та й питає:

— Що ти так смачно їш, Іване?

— Качани, — каже, — їм.

— То дай і мені.

— Злазь і бери.

Бере старець той качан до зубів, а кукурудза дуже тверда. Циган виставив голову з печі і спить, а зуби в цигана золоті. Питає жебрак:

— Що робити з цим качаном? Твердий дуже.

— Спечи в печі, ади он жар.

А то циганові зуби блищали. Потер старець кукурудзи циганови об зуби, а качан далі холодний. Так і з’їв жебрак суху кукурудзу. А Іван каже:

— Ти лишив жар. Ще запалиться щось. Бери казан води та вилий на вогонь.

Той як бубухнув на цигана казан води, циган злякався і вискочив з печі.

— Потоп, люди добрі!

Піп злякався, що потоп, упав з поду і вбився. А Іван, циган і жебрак пішли собі далі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Росошани, Кельменецького району, Чернівецької області
9 грудня 1979 року
Оповідач: Чабан Сафроній Домінтійович (1904)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про хитрого Івана

Українська народна казка Гуцульщини

Був хлопець-сирота. І пішов він шукати служби. Найшовся він у одного чоловіка, а той чоловік був злодій. Коли йшов згін худоби з полонини, цей ґазда з товаришами закрадалися вночі, вилучали пару штук худоби і гнали собі додому. Це були таки злодії від худоби. Цей злодій мав підземні стайні. Заженуть там, а потому собі продають жидам.

Одного разу збирається цей ґазда із своїм товаришем іти за худобою. А хлопець просить:

— Вуйку, беріть мене з собою.

— Ти ще замалий, ще сиди на печи.

І поїхали вони на конях. А хлопець злазить з печі, бере собі коня і вслід за ними. Коли вони надійшли там, де ночувала худоба, їх замітили. Сторожі зробили крик, і їм того разу не вдалося вкрасти худобу. А хлопець тим часом з другої сторони відлучив три корові і погнав додому. Загнав у підземні стайні, виліз на піч і сидить.

Приходить ґазда з тим товаришем. А хлопець каже:

— А що, вуйку, вкрали щось?

— Ні, не вдалося.

— А мені вдалося, а я вкрав.

— Хіба тобі снилося. А жінка каже:

— Він тоже десь ходив.

Пішли подивилися — дійсно пригнав три корові. Кажуть, вони:

— В тебе, Іванку, більше щастя, як у нас. Вже тепер будемо брати тебе з собою.

І почали вони перезнавати, де в царя хорониться золото, де цар його складає. Взнали і говорять:

— Завтра рано йдем до царя красти золото.

І беруть хлопця. Прийшли роздовбали стіну, зробили дірку. І посилають хлопця:

— Лізь, Іванку, в дірку і шукай золото.

Вони подумали, що якби сторожі ймили його, то їм хлопця не шкода. І хлопець відти передав їм крізь дірку всі гроші. Потому його витягли і пішли додому.

Коли цар увидів, що покрали гроші, він закликав ворожбитів-циганів і сказав:

— В мене пропало золото. Скажіть, як їмити злодія. Циганка розложила карти і сказала:

— Постав знов на то місце гроші, а напроти тої дірки бочку смоли розтопленої постав. Злодій прийде, впаде в смолу, і ти його там їмеш.

Так і зробили. Дірку замурували, проти того місця поставили бочку смоли, а гроші знов поставили там, де були перше.

А злодії перечекали якийсь час, узнали, що там уже знов є гроші, прийшли, роздовбали дірку на старому місці, і хлопець сказав:

— Тепер, вуйку, ваша черга. Лізьте в дірку.

Вуйко скочив і в смолу по шию потав. Крикнув, що він потав і вилізти не годен. Тоді хлопець пішов попри него, забрав і передав усі гроші товаришеви. А сам бере ніж і відрубує свому ґазді голову, щоби цар не пізнав, хто то. І пішли додому. Вдома грішми поділилися, і той спільник сказав:

— Я більше красти не буду.

А жінка злодія, Іванкового ґазди, сказала:

— Лишайся, Іванку, жити в мене.

Голову закопали, і лишився Іван жити в тої жінки.

А цар увійшов туди, де були гроші, і втішився, що вздрів у смолі чоловіка. А коли витягнули із смоли — труп без голови. Закликає цар до себе ту саму ворожку-циганку і говорить:

— Я злодія ймив, а тепер скажи, як узнати, хто він. Циганка розклала карти і говорить:

— Повісь цего трупа на роздоріжжі. А карта підказує, що приїде його жінка і буде плакати. Зловите його жінку і мете знати, хто злодій.

А жінка злодія все каже Іванови:

— Я би пішла та хоть поплакала коло чоловіка. А Іван каже:

— Не йдіть, бо вас зловлять. А потому надумав і каже:

— Ідіть у місто і накупіть у кошик дорогого посуду. І здалеку голови не підоймайте. Аж як порівняєтесь з повішеним, тоді подивитеся догори. Та кидайте посуд, бийте його, падайте до землі і плачте кілко хочете. То ви за посудом плакатимете.

Вона так і зробила. Несла посуд, впала до землі, побила його, збирає черепки й плаче. Там були сторожі, які збоку слідкували хто буде плакати. Вони підбігли д’цій жінці. Чого вона плаче? А вона сказала, що служить у пана, а в него гості. І післав її пан купити посуду, а вона побила і тепер буде рік за цей посуд відробляти. Сторожі помогли їй зібрати череп’я і сказали:

— Тікай, жінко, бо подумають, що ти знаєш цего злодія, і тебе заарештують.

І баба пішла додому. А труп висів дві неділи, і ніхто більше не приходив і не плакав. Іванови надоїло дивитися, що його ґазда так довго висить. Пішов він у місто, зібрався в попівське вбрання, купив собі бричку і їде туди, де труп. Приїхав і питає сторожів:

— Що це за труп? А вони говорять:

— Це злодій. І не знаємо, хто він.

— А я приказую зняти трупа, бо від того піде слабість.

Сторожі подумали, що це чоловік від царя. Зняли трупа, положили йому на фіру, і він поїхав. Від’їхав трохи, дав фірманови гроші і говорить:

— Відвези на цвинтар і закопай.

Іван зліз і пішов додому, а фірман поїхав з трупом на цвинтар. На ранок цар дивиться у вікно, сторожі ходять, а трупа нема. Закликає він сторожів і питає:

— Де труп?

А вони кажуть:

— Приїхав ваш чоловік у попівськім вбранню і сказав трупа зняти. І ми зняли.

Цар до свого головного попа:

— Чого ти втручаєшся в мої справи? Хіба ти знав, хто цей злодій?

— Я зовсім цего не робив, — каже той.

Тоді цар викликає знов циганку-ворожку. І говорить:

— Трупа вкрали, а злодія не виявлено. Циганка карти розложила і говорить:

— Цей злодій дуже любить козяче м’ясо. Це найголовніший злодій, і він ще жиє.

— Скажи, як його ймити.

— Озьміть молоду козу, покрасьте їй золотою фарбою ріжки і ніжки, і най вона пасеться у вас в саду. Той злодій прийде її красти.

Так і зробили. Пофарбували козі ріжки й ніжки, і коза пасеться у царя в саду. Іван ішов дорогою і увидів таку файну козу. І зачав думати, як її вкрасти. Та пішов додому, зловив горобця, позолотив йому голову, розмалював крила, хвіст. Трохи йому підв’язав крила, щоб не міг далеко летіти, горобця в руки і просто до царя. Приходить, а сторожі, які сокотять козу, питають:

— Куди?

А він каже:

— Хіба ви не чули об’яву: хто зловить жар-птицю, той дістає дві тисячі нагороди?

Сторожі хотіли хоть повидіти, яка то жар-птиця. Іван дав їм подивитися. А горобець пурх і на вишню. А він сказав:

— Я йду до царя й скажу, що я їмив жар-птицю, а ви пустили. Вони за горобцем, а горобець перелетів на другу вишню. Вони за горобцем, а горобець ще далі. І таким способом вони віддалилися від кози. А Іван схопив козу і втік. Зловили вони ту «жар-птицю», несуть сами до царя і говорять:

— Ми зловили жар-птицю, на яку є об’ява. Цар пообзирав «жар-птицю» і говорить:

— Та це звичайний горобець. Кажіть по правді, де ви його взяли? Вони сказали, що ніс якийсь чоловік.

— А коза пасеться? — питає цар. Вони в сад, а кози нема.

Кличе цар циганку і говорить:

— Вкрав злодій козу. Як узнати, хто? Циганка розложила карти і сказала:

— Посилайте своїх кухарок по місті в кожду вулицю як жебрачок. І хай у кожній хаті просять їсти. Де будуть їсти козяче м’ясо, так і знайте, що то з вашої кози.

І розійшлися кухарки по місту.

А Іван приніс козу додому і зразу зарізав. І сказав жінці:

— Вари м’ясо, а я йду в місто.

А золоті ріжки й ніжки кинув Іван у сінях поза двері. Тим часом приходить «жебрачка» і просить щось попоїсти. А жінка питає:

— А ви би їли м’ясо?

— Та чому ні?

Жінка накидала жебрачці, та попоїла і говорить:

— Смачне м’ясо. Ба з чого воно?

— Мій чоловік купив у місті козу та й зарізав.

Коли «жебрачка» виходила з хати, то ще й увиділа за дверми золоті ріжки та й ніжки. І вийшла за браму, і крейдою на воротях написала: «Була, козу їла». Щоб зразу знати було, котра брама. Бо в місті брами переважно всі однакі. Іван ішов додому і здибався з тою «жебрачкою», але одно другого не знало. Коли дивиться Іван, на брамі написано: «Була, козу їла». Забігає до хати й питає баби:

— Хто в нас був? Каже баба:

— Була якась жебрачка. Дала їй попоїсти, та й пішла вона.

— Ого, ми пропали, — каже Іван. — Треба щось робити.

Бере Іван крейду і вслід за тою жебрачкою, і на кожній брамі пише: «Була, козу їла». І так добіг аж до царського палацу. І там на брамі тоже написав: «Була, козу їла». А сам змився.

А та «жебрачка» прийшла до царя, і розказала, що точно їла м’ясо і виділа золоті ріжки й ніжки. І на брамі написала: «Була, козу їла». Щоб довго не плуталися, шукаючи.

Цар викликав групу війська і говорить:

— Де написано «була, козу їла», заарештуйте злодіїв і приведіть сюди.

Висипається військо з царського подвір’я на вулицю і біжить попід кожну браму. Один кричить:

— Тут була, козу їла! А другий кричить:

— Тут!

І на кожній брамі написано: «Була, козу їла». Стали вони, порадилися — неясне діло. Вертаються до царя, а в царя тоже на брамі написано: «Була, козу їла». Цар розлютився, викликає циганку й говорить:

— То кажи, як імити злодія. А вона каже:

— Робіть бай. І хто бажає, щоб увійшли на той бай. А злодій цікавий, він тоже прийде. Він дуже любить м’ясо. Дайте на столи курятину. І як будуть гості їсти, щоб слуги дивилися, перед ким буде найбільше кісток. Це і є злодій. Бо злодій буде їсти найбільше.

От зробив цар бай. Порозписували афіші: «Всі бажаючі до царя на бай». Іван тоже прийшов. І дали на столи куряче м’ясо. Коли сідали за стіл, Іван всунувся на місце коло головного попа. Подали куряче м’ясо, Іван дуже його їв. Але щоби не було йому встидно, що перед ним багато кісток, він м’ясо їв, а кістки непомітно складав перед попа. Отак він з’їв м’ясо і з своєї тарілки, і з попової, а кістки поскладав перед попа. Коли зачали дивитися, хто з’їв найбільше м’яса — найбільша купа кісток коло попа. Хапають попа із-за стола і кидають просто в пивницю. І доповіли цареви, що вже злодія ймили. Цар не хотів займатися цим ввечір, сказав:

— Най посидить до рання, а рано мемо розбиратися.

А Іван побув на баю і разом з іншими гостями пішов. Рано приводять до царя того попа, а цар питає його:

— Нащо ти їв так багато м’яса? А той каже:

— Я зовсім його не їв. Це, видно, з’їв сусід, котрий сидів коло мене. Та й відпустили попа. А циганці цар сказав:

— Якщо не скажеш правильно, як імити злодія, відрубаю голову. Циганка сказала:

— Мусите зробити свої доньці день народження з музиками. І розкидати по підлозі золоті монети. На картах показує, що злодій їх буде збирати. Треба уважно слідкувати. Хто буде збирати, то буде злодій.

Понаписували об’яви: «Такого-то числа день народження царської доньки. Просим прибути всіх бажаючих». Прийшло багато гостей, іде туди й Іван. Коли гості встали з-за стола, Іван побачив на підлозі багато золотих грошей. Як їх визбирати? Згинатися встидно. Іван пішов надвір, оббіг кругом хату і найшов смолу, там, де вони колись крали золото. І намастив собі нею на мештах підошви. Та вернувся до хати, бере в танець царську доньку і танцює. І все старається стати на кожну монету ногою. А підошви то смоляні. Таким способом він визбирав усі гроші, які були на підлозі. Коли прийшов додому, познімав з підошов і обмив гроші, то здогадався, що це була для него пастка. І сказав собі Іван: «Більше я з царем не жартую».

А були в тому місті піп, дяк і паламар. Вони все любили цего Івана брати на сміх. Вони його мали за бідного, бо ж ніхто не знав, чим він займається. От Іван і придумав для них. Одного разу встає він рано і йде в місто. Повертає в буфет, бере пачку папіросів, а платить великі гроші, цілу сотню. Продавець не має здачі. А він говорить:

— Я буду звідти йти, та й ми ся розрахуємо.

І пішов далі. По дорозі заходить у другий буфет. І купує бокал пива, а гроші дає великі. А продавець ще не вторгував на здачу. І знов лишив гроші та й пішов далі.

Ходить він по місті, ходить, дивиться, аж ідуть піп, дяк і паламар. І знов з нього підсміюються:

— Іване, може б ми пішли щось випити? А Іван каже:

— За півгодини я прийду. А зараз не можу, бо там жінка мене чекає. Хочу її вирядити додому, аби не сварилася. А ви тут почекайте.

Заходить Іван у третю корчму і знов бере собі кватирку горівки, а гроші дає продавцеви великі. Той говорить:

— Нема здачі.

— Я потому зайду.

Вийшов, покрутився, покрутився, находить попа, дяка й паламаря і говорить:

— Вже вирядив жінку додому, тепер я вільний. Заходять усі разом у корчму. І каже піп:

— Що би ти хотів, Іване, їсти? А він каже:

— Сідайте за стіл і кажіть, що ви хочете. А я візьму. Я й так платити не буду.

Ті вчули це слово — «платити не буду» — і давай собі забагати найдорожчі їду і пиття. Іван набрав усього, що вони хотіли, сів з ними, попоїли, випили. Тоді Іван бере свою шапку і б’є по столі. Корчмар глипнув на него (а вони з Іваном про все вже домовилися). Іван питає:

— Вам заплачено від мене? Порахуйте, кілко я набрав. Той порахував. Іван ще раз траснув по столі шапкою.

— Ми в рощоті? Ніхто нічого не винен?

Корчмар порахував, що він ще на всі гроші й не вибрав, і каже:

— В рощоті, дякую. Іван каже:

— От видите. Вже можемо і йти.

Повиходили вони і йдуть додому. Але Івана не лишаються, бо їм по дорозі. І порадилися тихо ще раз цего Івана провірити. Ідуть попри другу корчму і кажуть:

— Іване, повернім тут.

Хотять провірити, а Іван і тут має гроші, бо здачі не брав. Каже їм:

— А мені все рівно, хоть і в десять корчмів заходити. Я й так не плачу.

Зайшли вони, посідали за стіл. Іван питає:

— Що ви хочете випити й закусити?

Вони знов придумують щось дороге. Іван погодував їх і знов шапкою по столі траснув і питає продавця:

— Чи вам плачено? Той підрахував і каже:

— Дуже дякую, заходіть ще.

Попа, дяка й паламаря ще більше зацікавило. Таку шапку має Іван! Ідуть попри третю корчму, в яку Іван у першу заходив, і говорять:

— Іване, повернім ще тут. Хотять доконати його.

— А мені все рівно, — каже Іван. Повертають. Іван сказав:

— Кажіть, що хочете, я беру.

Багато вони вже не могли їсти та й пити, але ще дечого з заздрости набрали. Іван, як і раніше, вдарив шапкою по столі і говорить:

— Чи ми в рощоті? Чи вам заплачено? Продавець подивився на Івана і говорить:

— Дуже дякую. Так можете заходити й щодня.

І вони всі пішли. Ідуть вони ззаду за Іваном і радяться:

— Що би то не стало, а треба цю шапку в Івана купити. Повертають з Іваном додому й говорять:

— Продай нам, Іване, шапку. А Іван каже:

— Ні за що. Це моя годувальниця. Я можу сам попоїсти і гості нагодувати. І не платити.

— Які там, — каже, — в тебе гості? От до нас гостей приїжджає багато. А ми тобі дамо такі гроші, що буде тобі прогодуватися на твій вік.

І так помалу, помалу Івана умовили і купили в Івана шапку. Іван ніби-то не піддавався, але нарешті піддався.

От поприїхали до попа всі попи на храм. І піп, щоби не годувати їх дома, збирає це все на бричку і везе до корчми, бо це буде запусто. Піп там свої гості в корчмі напоїв, нагодував, витягає з кишені Іванову шапку і б’є шапкою по столі. І питає:

— Корчмарю, вам заплачено? А жид каже:

— Яке може бути «заплачено»? Давай гроші, та й буде заплачено. Він ще раз б’є шапкою по столі і говорить:

— Чи ми в рощоті? А корчмар каже:

— Давай гроші, а то викликаю шандарів.

Піп корчмареви заплатив, бо йому встидно було від других попів. І пішли.

Порадився піп з дяком і паламарем, і пішли вони до Івана, аби вертав гроші. Коли Іван уздрів, що вони йдуть до него, він загнав до хати кобилу, поклав на припічку сіна, бере пару золотих монет і кладе кобилі під хвіст. А хвіст так перев’язав волосінню, щоби кобила притиснула хвостом монети. Та взяв маленьку торбинку, сів на крісло й сидить.

Прийшли вони до хати і дивляться на Івана й на кобилу. І говорять:

— Ми прийшли, щоб ти вертав гроші за шапку. А він каже:

— Я грошей не маю. Я за ті гроші купив цю кобилу. А це така кобила, що коли її годувати з припічка, то вона дає золоті монети.

Сидять вони, хотять видіти, чи це дійсно так. Іван зачав кобилу чесати, непомітно ту волосінь урвав, кобила хвіст підняла і посипалися золоті монети. Іван збирає собі монети в мішечок. Піп, дяк і паламар на це видивилися і говорять:

— Продай нам цю кобилу.

Вже за шапку нічого не казали. Іван ніби не хотів, не хотів, але вони дали добрі гроші, і Іван кобилу продав.

Піп приводить кобилу додому, заганяє до покою, кладе на припічок сіна і шукає торби на гроші. А якби була кобила в стайні, то ще слуги гроші закрали б. Цілу ніч піп годував кобилу в хаті. А на рано взяв патика і шукає в гною грошей. Гною ціла тачка, є монет лиш пару штук, тих що ще затрималися після того, як Іван їх поклав. А далі вже й зовсім монет не було.

Піп закликає дяка й паламаря і говорить:

— Ходім до Івана, най вертає гроші.

Ідуть вони до Івана, а він увидів їх здалека, бо хата була на поли. Він якраз зарізав теля і викинув калюхи. І ще не закопав їх. Говорить він жінці:

— Убирай на себе пусту сорочку, прив’язуй телячі калюхи на черево, а зверхи другу сорочку і так сиди. Коли я тебе шпіхну ножем у черево, ти падай.

Піп, дяк і паламар увійшли до хати. Іван не дав їм і заговорити і крикнув на жінку:

— Став скоро самовар! Будемо батюшку вгощати!

А жінка не квапилася і виглядала дуже грубою. Якраз такою, як жінка попа.

— А що? А як? — питає жінка.

Іван ухопив ніж і шпіхнув жінку ножем у черево. І прорізав телячі калюхи. Жінка падає. Він ще раз крикнув:

— Став самовар!

Жінка зривається і тікає надвір. В коморі перебралася і входить до хати. І вже не така груба, а як дівка молоденька. І живо ставить самовар. Зварила чай і приймає гостей. Піп подумав, подумав і каже:

— Іване, продай мені цего ножа. Я бачу, що ти вилікував ним жінку. А моя тоже така груба і не хоче мене слухати.

Іван каже:

— Я хіба вам позичу. Бо я цим ножем лікую людей і маю за це гроші.

Іде піп додому з ножем. А з ним ідуть дяк і паламар. Заходить до хати і зразу до жінки:

— Став самовар гості приймати!

Жінка видивилися. Ніколи він так не кричав на ню. І не квапилася. Він тоді її ножем у черево. І зарізав жінку.

Коли жінка впала, дяк і паламар уже не чекали чаю і повтікали з хати. А другої днини йдуть до попа — жінки не видно. Питають:

— А де, отче, ваша жінка?

А піп не каже, що він уночі жінку поховав, але каже, що поїхала до мами в гості. Що вже стала слушна і не відворкує йому. Дяк каже:

— То дайте й мені того ножа, бо й моя неповоротна.

Зарізав і дяк свою жінку. Та ще й заніс паламареви ножа. Паламар і свою зарізав. Дяк і паламар пішли до попа та й кажуть:

— Ми порізали вашим ножем жінки. А піп каже:

— Я й свою зарізав. Тепер ходім до Івана та й його уб’ємо.

Коли вони повернули з дороги в сторону Іванової хати, Іван увидів їх і сказав жінці:

— Я вмираю. Світи коло мене свічку, а коли прийде до хати піп, проси його, щоби він відправив панахиду, взяв цей образ Матки Божої, здоймив його із стіни, вдарив мене ним три рази по чолі і сказав: «Рабе Божий, піднімайся». І я встану.

От Іван ляг на лаву, вона засвітила свічку і ніби-то плаче. Входять у хату піп, дяк і паламар. Подивилися та й кажуть:

— От, Іване, ми йшли твоє життя взяти, а бог відобрав раніше. А жінка каже:

— Отче духовний, те все в ваших руках. Якби ви відправили по мому чоловікови панахиду і цим образом Матки Божої ковтнули його три рази по чолі і сказали: «Рабе Божий, піднімайся», то він би встав.

Порадився піп із своїми.

— Ну що ж, попробуєм.

І почали відправляти панахиду. Піп здоймає із стіни образ, перехрестив Івана образом навхрест, легенько стукнув три рази по чолі і говорить:

— Рабе Божий, піднімайся.

За першим ударом Іван не кинувся. Коли піп ударив другий раз, Іван закивав головою. А як третій раз притиснув ліпше і сказав: «Рабе Божий», Іван схопився.

— Отче, нащо ви мене завернули з дороги?! Я вже був на тім світі. Вони питають:

— А що ти там видів?

— Видів свого тата, маму і ваших жінок. А решту не встиг, бо ви мене завернули.

Говорять вони йому:

— Іване, ми ішли тебе вбити. А раз ми тебе воскресили, то вже вбивати не будем. Дай нам цей образ, і ти нічого нам не винен.

Іван каже:

— Беріть. Я й так панахиди правити не вмію.

От одного разу в царя заслабла донька. І люди говорили, що вже от-от помирає. Піп із своєю капелією бере образ і йде до царя лікувати дочку. Поки вони дійшли, дочка померла. Вони прийшли і дали гарантію:

— Ми її воскресимо.

І давай правити панахиду. Так, як коло живого Івана. Відправили, піп бере той образ, ковтає образом мертву по голові і говорить:

— Раба Божа, підоймайся.

Ковтнув раз — та не кивається. Ковтнув другий раз — та не кивається. А третій раз так ковтнув, що й голову розбив. І тут їх схопили і в тюрму.

Відсиділи вони рік у тюрмі і вертають з тюрми просто до Івана. І говорять:

— Разом не підемо, щоби він не напудився та не втік. Якщо один не вправиться, піде другий.

А Іван уже їх чекав у сінях за дверми з молотом. Перший іде піп, а ті за хатою лишилися. Коли піп переступив поріг до сіней, Іван ковтнув його молотом по голові і вбив. Ті два чекають, чекають — піп не кличе на поміч. Дяк каже:

— Йду я.

Дяк до сіней, а цей і дяка вбив. А паламар чекав, чекав, ніхто не кличе. То він і собі туди. І цего вбив Іван. Підождав до вечора, поносив їх до стодоли і накрив соломою.

А недалеко стояла воєнна частина, яка охороняла міст, і солдати любили приходити до Івана випити. От у вечір приходить солдат. А Іван каже:

— Дам тобі горівки, кілко хоч, лиш зроби мені одно діло. До мої жінки унадився піп. Його треба втопити. А я боюся сам його нести, щоб ваші солдати мене не вбили.

Солдат каже:

— Я це зроблю.

А Іван йому каже:

— Як будеш нести попа на плечах, буде вартовий кричати: «Стой, кто йдьот!» А ти відповідай: «Чорт попа нєсьот!»

Солдат приймився на це. Іван дав йому випити і каже:

— Чекай, я йду надвір дивитися, коли він буде йти.

І вийшов надвір, виніс попа, припер під стайню, входить до хати й говорить:

— Уже йде.

Випивший солдат вибігає з хати, хапає попа за плечі і навіть не має коли слухати, чи він живий, чи мертвий. Прибігає на міст. Вартовий кричить:

— Стой, хто йдьот!

— Чорт попа нєсьот!

Вартовий дістав страх, що це чорт, і нічого більше й не говорив. Солдат кинув попа з моста і пішов до Івана. А Іван за той час підрихтував на то місце другого, дяка. І чекає солдата. Солдат приходить, а він питає:

— Що він у тебе вирвався? Він он знов стоїть.

Солдат хапає другого і бігом на міст. Вартовий знов кричить:

— Стой, хто йдьот!

А він відповідає так, як і раніше.

Вертається солдат, а Іван підрихтував третього, припер до стайні. І просить солдата:

— Любий, віднеси його ще раз, він уже ся не верне. Бо він мене замучить.

Солдат схопив і третього й відніс на міст. Вартовий уже навіть і не спирав, бо подумав, що чорт має за ніч всіх попів перетопити. То нащо його гальтувати? Солдат ще раз вернувся, Іван надавав йому на дорогу горівки, солонини, і він пішов.

Так Іван розв’язався з попом, дяком і паламарем. І жиє й досі. А я з армії йшов і до него зайшов. Їв, пив, бородою текло, а в роті сухо було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Уторопи, Косівського району, Івано-Франківської області
10 травня 1987 року
Оповідач: Цимбалюк Василь Дмитрович (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про хитрого Івана

Українська народна казка Покуття

Була собі одна бідна жінка та й мала сина. А той син нічого не хотів робити, лиш сидів на печи. Вже був великий, парубок був, а нічого в руки не брав. Хата в них була бідненька, лиш з одним вікном. Мама каже: — Та я вже не годна тебе годувати. Іди вже щось трохи роби, бо я вже стара.

А він зібрався та й каже:

— Мамо, я йду в світ. Як ся вженю, то ще вернуся до вас, а як ся не вженю, то ніколи не прийду.

Ішов він селами, містами і зайшов у одно село до багача. Багач дає йому їсти. А він сів їсти та й каже:

— Ще-м зроду на такім столі не їв. Багач питає:

— А на якім ти столі їш? А він каже:

— В мене столи костяні.

Багач думає: «Як у него костяні столи, то це має бути якийсь багач. Він лиш так перебрався». Каже багач жінці:

— Може би, ми дали за него свою дочку? Жінка погодилася і сказала:

— Най буде.

Купили йому файне вбрання, зібрали його. Кажуть:

— Ти будеш нашим зятем.

А на вроду він був файний. Та й зробили весілля, і забирає він жінку до себе додому. Мама дає їй файне віно: дивани, подушки. Та й їдуть до него і її батьки. До його села треба було їхати навколо дорогою. А він каже:

— Ви їдьте, а я йду направці, щоби скорше прийшов і прилагодився. Та й пішов він. Приїжджають вони, а він сидить на приспі, тримає на колінах миску і їсть борщ. Уздріли тато й мама, що то такий бідний чоловік, і зачали плакати. Що робити? Мама каже:

— Та що вже зробиш? Все пропало. Будем лишати її тут. Знесли вони з воза все віно, занесли до хати та й кажуть:

— Будем вам помагати та й мете помалу жити.

Тато й мама поїхали, а вони поїли весільні колачі, та й прийшов голод. Каже жінка:

— Іване, бери диван, вези на ярмарок та й дивися, би дешево не продав.

Узяв Іван диван, привіз на ярмарок, а жиди питають:

— Ну, що ти хоч’ за цей диван?

— Два злоті, — каже, — хочу.

Жиди думають: «Чо’ це він так дешево продає?» І купили в него жиди той диван. Він приходить додому, а жінка питає:

— Продав, Іване, диван?

— Продав.

— А що ти за него взяв?

— Узяв два злоті.

— Ти, — каже, — Іване, дуже дешево продав. Чим ми будем жити? На другий ярмарок дає жінка Іванови другий диван продавати. Знов ті самі жиди питають Івана:

— Що, Іване, хоч’ за диван? А Іван каже:

— Два злоті.

Жиди думають: «Що він так дешево продає?» І купили в него й другий диван. Та й пішов він додому. Приходить, а жінка питає:

— Що ти, Іване, взяв за диван?

— Два злоті взяв. Вона знов свариться:

— Ти знов дешево продав.

Не було вже чим жити, бо за два злоті що купиш? Мусила вона ще й третій диван продати. Повіз його Іван на ярмарок і продає тим самим жидам. Знов за два злоті. І купив собі за ті два злоті худу кобилу. Приводить він її додому, а жінка каже:

— Та ти самий, Іване, не маєш що їсти та ще й кобилу привів? А він каже:

— Жінко, що ти знаєш? Я кобилу відпасу і озму за неї багато грошей.

Відпас Іван у лісі кобилу, вона поправилася, стала сита. І веде її Іван на ярмарок. Здибають його ті самі жиди, що купували в него дивани. Питають його:

— Що хоч’ за кобилу, Іване? А він каже:

— Це кобила непроста. Вона дивани робить і грішми йде надвір. Треба покласти її в стайню і постелити під неї дивани, ті, що ви в мене купили, нанести їй на місяць їди й бочку води. І би ніхто до неї місяць не дивився, а в місяць, — каже, — можна до неї подивитися.

— А що вона має коштувати? — питають жиди. Він каже:

— Торбу грошей.

І жиди заплатили, дали торбу грошей. Приходить він додому і каже:

— Видиш, жінко, кілко маєм грошей за кобилу?

Кладе Іван велику хату, багатіє. Купує худобу, поле купує. Став багатшим, як його жінки тато.

А жиди в місяць подивилися до кобили — нема нічого. Кобила воду випила, все з’їла. Ще й дивани пропали. Кажуть жиди:

— Іван нас одурив. Ідем до него.

Уздрів Іван, що йдуть жиди, та й каже жінці:

— Йдуть жиди. Я вмираю, а ти бери цей прут. Як прийдуть жиди, ти вдариш мене ним три рази, і я встану.

Іван ліг, «умер», жінка засвітила свічки та й голосить. Заходять жиди.

— Що, Іванихо, сталося з Іваном? А вона каже:

— Ади, такий був добрий чоловік та й умер. Але добре, що я маю цей прут. Вдарю та й він воскресне.

Та й ударила Івана три рази легонько прутом, Іван «воскрес», підоймився та й каже:

— Як я твердо заснув. А жінка йому:

— Щастя маєш з цего прута, Іване. Тебе ще мала поховати. А Іван каже:

— Ви знаєте, жиди, що це за прут? Цей прут відмолоджує й воскрешає.

— Чуєш, Іване, — кажуть жиди, — продай нам цей прут. В нас є, — каже, — стара баба, мама моя. Я би хотів зробити з неї молоду.

Іван каже:

— Давайте торбу грошей, як за ту кобилу, та й я віддам.

І жиди той прут купили. Дали за него Іванови торбу грошей, бо це ж дорогий прут. Приносять вони той прут додому і кажуть:

— Мамо, ми зараз з вас зробим молоду.

І маму добре потягнули по плечах. А баба як була стара, так і була. Оден каже:

— Ти недобре б’єш. Я зараз дужче ударю.

Та й так били бабу, що баба ноги протягнула. Жиди знов приходять до Івана. І кажуть:

— Іване, ти знов нас одурив. Вже нема нашої мами. Що це за прут такий?

Та й кажуть вони:

— Іване, ми вже з тобою нічого не хочемо мати, лиш переправ нас на той бік через річку.

Іван узяв кавалок дерева, присилив до него одного жида і пустив на воду. Дерево у воді перевернулося, і ноги піднялися догори, а чоловік утопився. А оден жид каже:

— Ото Лейба Хусин! Ще далеко до берега, а він уже ноги сушить. І так потопилися всі жиди. А Іван вернувся додому і став великим хазяїном. Був ще ліпшим господарем, як жіночий тато.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
12 квітня 1987 року
Оповідач: Ворощук Кузьма Іванович (1917)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також