Українські народні казки

Про хитрого бідняка

Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі жив-був хлопець. Задумав він женитися, але його ніхто не хтів, бо він дуже біден був. І пішов він на друге село. Там найшов дівчину і вженився. Вони жили вбоє дуже бідно. І каже він жінці:

— Давай я піду в ліс. Може, якусь здобич піймаю.

І зловив зайця. Приносить його додому і каже жінці:

— Я піду на ярмарок. Може, продам його та й розбагатіємо. На ярмарку підійшли д’нему віт, писар і поштар. І кажуть:

— Що це в тебе таке?

— Поштарик. Такий, що за годину може на край світу забічи. А поштар каже вітови:

— Давайте купимо.

Заплатили вони йому гроші, взяли зайця і пішли. Писар пише, віт печатку б’є, а поштар прив’язав зайцеви на шию листа й пустив. Заєць утік у ліс і не вертався.

А за той час чоловік зловив вовка. І повів його на ярмарок. А ці три — віт, писар і поштар — побачили його та й зразу до него.

— Ти нам якого поштарика продав? Що втік? А чоловік їм відповідає:

— Я так і знав. З дурнями лиш зв’яжися. А ви йому казали, щоб він вернувся, як посилали?

А вони подивилися один на другого.

— Та ні, не казали. А що це ти знов привів на ярмарок? А він каже:

— Та я з вами не хочу діла мати. Ці зачали його просити. А він каже:

— Це погінчик до овець.

— Продай нам.

— Добре, — каже він. — Одну ніч погінчик з вівцями побуде, і вже є ягнята малі.

Купили вони того «погінчика» і повели додому. І радяться, хто має брати його перший до своїх овець. А віт каже:

— Я старший, я беру.

Завів він «погінчика» в дах і ляг з жінкою спати. Чують — в даху гримотить, дубонить. А віт каже до жінки:

— О, видиш, жінко, який погінчик добрий?

Рано встали, віт відкриває помаленьку — всі вівці подушені, а вовк сидить у куті. Прибігає до віта писар. І питається:

— Як погінчик? Добрий? А віт каже:

— Дуже добрий. Такі ягнята кучеряві народилися. Вже хлопець займив їх пастушити.

Узяв писар «погінчика» до себе. Пустив його д’вівцям. І лягли з жінкою спати. Чують — уночі бубонить. А писар каже:

— Видиш, жінко, який добрий погінчик?

Рано встав писар, відкрив двері, а то всі вівці подушені.

Тоді до писаря приходить поштар. І теж узяв «погінчика». Але в него було лиш дві вівці. Він пустив «погінчика» д’вівцям, рано виходить, відкриває двері — овець не видно. Відкриває двері ширше, а вовк скочив попри него і втік.

Зійшлися вони всі три і кажуть:

— Треба його їмити, того чоловіка.

А за той час чоловік виготовив булаву. Та наміняв дрібних грошей, зав’язав їх у тоненьку хустину, поклав жінці ті гроші на голову, і пішли вони вбоє на ярмарок. А віт, писар і поштар побачили його там та й кажуть:

— Ну, ми тобі зараз дамо. А він їм каже:

— А ви погінчикови їсти давали, як пускали д’вівцям? Вони подивилися один на другого та й кажуть:

— Та ні, не давали. І питають чоловіка:

— А що то в тебе за булава? А він каже:

— Така булава, що як ударити нею жінку по голові, то гроші сиплються.

— Ану покажи нам, як це робиться.

Він розмахнув булавою і жінці попри голову. Хустина розірвалася й посипалися копійки. Він каже:

— Забирайте собі гроші, бо я вже маю багато.

Ці порадилися й кажуть:

— Продай нам цю булаву.

Він продав, і ті понесли булаву додому. І говорять:

— Хто перший має брати булаву? Віт каже:

— Я старший, я беру.

Узяв віт булаву і приходить додому. І каже жінці:

— Розбирайся. Зараз будемо мати гроші. Жінка зачала просити. А він каже:

— Ти дурна, нічого не розумієш.

Як махнув булавою та як ударив, то так і вбив жінку. Та й сховав її в скриню. А до него приходить писар.

— Ви грошей наробили?

— Та наробив.

— Покажіть, які гроші. А віт каже:

— Гроші в скрини. Жінка забрала ключі і десь пішла. Тоді писар бере булаву і йде додому. І каже жінці:

— Розбирайся.

Жінка проситься. А він кладе її, розмахує булавою, вдаряє по голові і вбиває. І закрив у скриню. А тут приходить до него поштар і питається:

— Ти наробив грошей?

— Йо.

Взяв поштар булаву і побіг додому. Він був біден, не мав коли багато говорити, бо дуже грошей хотів. Ударив жінку булавою і вбив. Побіг поштар до писаря й до віта та й каже:

— Йой, я жінку вбив. А тоти кажуть:

— Не кажи того нікому, бо й ми вбили. Ми підемо на ярмарок, імемо його і йому дамо.

Поїхали вони на ярмарок, дивляться — іде він з жінкою. Вони кинулися його ловити. А він уздрів поліцію та й каже:

— Ідіть заберіть цих людей, бо вони дома своїх жінок повбивали.

І віта, писаря й поштаря забрали й засудили. А той з жінкою добре жив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Баня-Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
9 січня 1986 року
Оповідач: Васкул Василь Васильович (1945 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.