Українські народні казки

Про хитрого діда і довірливих панів

Українська народна казка Гуцульщини

Був хитрий дід. Пішов він на ярмарок продавати курку. Приходить до міста. Здибає його пан. А пан встидається курку купувати. Але дивиться, нікого близько не видко, та й питає:

— Продаєте, діду, курку?

— Продаю.

— А що хочете?

— П’ять золотих.

Пан довго не думав, узяв курку в руки, щоб знати, чи курка тяжка. Добра курка. Витяг пан пулярець *, заплатив йому п’ять золотих. А нести курку пан встидається. Та й притому він поспішав у інше місце. Каже він:

— Знаєте що, діду? Занесіть курку в оті червоні двері. І подасте там жінці.

І пан пішов собі в свою сторону, а дід пішов з куркою. А то, як звикле, ярмарок. Пан не обзирався і не видів, куди дід подався. А хоть би й обзирався, то би не видів, бо народу багато. Обзирнувся дід раз, обзирнувся другий раз — пана вже не видко. І дід поминув ті червоні двері і пішов собі далі.

І здибає його другий пан. Знов то саме.

— Продаєш курку?

— Продаю.

— Що хочеш?

— П’ять золотих.

Пан небагато думав, знов так само помацав, що курка файна, витягає пулярець і дає дідови п’ять золотих. А там був поворот направо. Пан каже:

— Ідіть за цей поворот, там зелені двері. Дасте курку жінці.

І пішов пан по своїм ділу, а дід пішов далі. Доходить до повороту, став, обіздрився — пана не видко. «Іду далі».

А той пан, що перший купив у него курку, скоро вернувся додому. Входить до хати та й питає:

— А що, жінко, файна курка, варт п’ять золотих? Жінка видивилася на него великими очима.

— Яка курка?

— Та не приносив чоловік?

— Ні.

— Та я дав вуйкови п’ять золотих і він мав занести до тебе курку.

— Та де, я ніякого вуйка не виділа.

Пан небагато думає, вибіг з хати і біжить у той бік, куди дід пішов.

Підбіг пару метрів, а другий пан собі вибіг та й біжить. Та й стрінулися оба на повороті. Питає другий пан першого:

— Куди ти біжиш?

— Мене, — каже, — така біда стрінула. Я дав п’ять золотих і купив у діда курку. Не хотів вертатися з дідом додому, не мав часу. Сказав, щоб він заніс курку до мене додому. Я думав, що дід чесний, а дід — злодій.

А той другий каже:

— Йой, та й я дав дідови п’ять золотих і сказав, аби він заніс курку до мене додому, а він не заніс

І біжать вони оба. Добігають, а дід уже продає ту курку бабі. А баба годиться *, не дає п’ять золотих. Дала чотири золотих і курку вже взяла, а вони добігають і курку від баби відоймають. Баба зачала кричати:

— Рабівники! Крадуть курку! Я собі курку купила!

Та вирвала курку й пішла. А вони ймили діда. Зробився галас І надійшов на то шандар *. І розпитується шандар, що за справа. Йому розказали. Каже шандар:

— Віддай, діду, п’ять золотих одному панови й другому, а ми з тобою зробимо порядок.

А пани кажуть:

— Ми не хочемо, щоб він віддавав гроші. Ми його хочемо віддати в суд. Щоб його покарали за то, що він нас обікрав.

Тоді каже шандар:

— Як називаєшся, діду?

Дід не хоче казати. А навкруги люди. Шандар питає:

— Люди, може, ви знаєте, як цей чоловік називається? 3-межи людей якийсь обізвався:

— Як він таке зробив, я вам скажу, як він називається. Так і так.

Шандар записав його ім’я й адресу, і всі розійшлися.

Другий день дідо встає і думає, що робити. Халепи наробив. І надумав піти до адвоката, би адвокат порадив, що він має робити. Адвокат каже:

— Ти у файну справу зайшов. Тебе за це засудять. А даш п’ять золотих?

Дідо каже:

— Дам, але я при собі тепер не маю.

— Нічого.

— Як мене не засудять, я вам дам п’ять золотих.

— Я тебе, — каже, — так пораджу, що тебе не засудять. Ти, діду, роби так. Буде питати суддя: «Ти продавав курку?» А ти кажи: «Га?»— «Цему панови продавав курку?» А ти все кажи: Га?»

Прийшли на суд. Питає в діда суддя:

— Ти продавав цему панови курку? А він каже:

— Га?

— Ти взяв п’ять золотих у цего пана за курку?

— Га?

— І цему другому панови продавав курку? А він знов то саме:

— Га?

Суддя знов питає:

— Ти взяв у него п’ять золотих? А він знов:

— Га?

Що в него суд не питався, він нічого не відповідав, лиш: «Га?» Каже суддя до панів:

— Та ви ж вчені люди. І в такого дурного чоловіка купували курку. Дурного, — каже, — судити нема права. Ідіть по домах.

І нема жодного суду. А вони кажуть:

— Та ж ми йому дали по п’ять золотих.

— Дали та й пропало. Було дурному не давати.

Вони до кишень — нема в него грошей. Він дурний з собою гроші брати? Пропало.

А як дідо з адвокатом йшли до суду, адвокат сказав:

— Я буду на цім вуглі * стояти, як ти будеш іти, даш мені п’ять золотих, бо я певний, що тебе не засудять.

Тепер дідо йде з суду, а адвокат стоїть там, де казав. Дідо йде попри него. І чиниться *, що його не видить. А адвокат підійшов та й його за руку чіп.

— Діду, — каже, — та ж ти мені п’ять золотих маєш дати.

— Га? — каже дідо.

— Та ж ми договорилися, що ти мені п’ять золотих маєш дати.

— Га?

— Та як? Ти ж не дурний чоловік. І він собі знов:

— Га?

Адвокат тримає його за рукав та й не пускає. А дідо собі знов:

— Га?

Та й пустив адвокат діда.

Походження та примітки

* Пуля́рець — гаманець.

* Годи́тися — торгуватися.

* Шанда́р — жандарм.

* Ву́гол — тут: ріг (вулиці, будинку).

* Чини́тися — тут: удавати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Рожнів, Косівського району, Івано-Франківської області
28 вересня 1986 року
Оповідач: Намісниченко Теодозія Дмитрівна (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.