Українські народні казки

Про хитрого муляра і попів

Українська народна казка Гуцульщини

Був собі бідний Іван. Він займався мулярством. Свого дому не мав, а сидів з сім’єю у найманій хаті. Мулярка провадилася тільки літом. А треба було годувати жінку й двоє дітей. Жили бідно. Але хтось із родини подарував їм теля. Кутали * вони його ціле літо, а на зиму не постарали для него кормів. Думає Іван: «Зимою роботи не буде. Та й ні за що купити сіна для теляти». І каже він до жінки:

— Робота моя кінчиться, бо зима. Давай продамо це теля і якось переживемо зиму.

А жінка відповідає:

— Ти господар. Роби як умієш.

Завів Іван теля на ярмарок, а що теля було гарне, то вторгував гарні гроші. А Іван був знаний на ціле місто, знали його і в кожнім шинку. От він і подумав собі: «Посвяткую я один день з цілою сім’єю, походжу по місту». Та й заходить у один шинок і говорить до жида:

— Слухай, скільки буде коштувати файне снідання для цілої родини?

А жид каже:

— Ну-ну, то залежить, кілько чоловік.

— Я, жінка і двоє дітей.

— Це буде коштувати десять банок *. Той заплатив і каже:

— Знай, я тут прийду на снідання.

Та й пішов. Зайшов у другий шинок та й говорить до другого жида:

— Слухай, скільки буде коштувати обід для мої сім’ї? Я, жінка і двоє дітей.

Цей теж сказав:

— Десять банок.

Іван заплатив і пішов далі. І заходить до третього шинку. І говорить до третього жида:

— Скільки буде коштувати вечеря на чотири чоловіка? Цей теж сказав:

— Десять банок.

Іван заплатив і пішов додому. А в неділю говорить Іван до жінки:

— Збирай дітей і збирайся сама та й підемо походимо по місту. Я тобі, покажу, де я мурував, що мурував.

Зібралися та й пішли. Ходять по місту, Іван показує жінці й дітям:

— Оцей мур я мурував. Отам окомінок перекладав, а отам далі той мур мурував.

Так підійшов час сніданку. Іван іде з сім’єю до першого шинку, де оплатив снідання. Заходять.

— Добридень, пане шинкарю!

— Добридень, добридень, пане майстер! — відповідає жид. — Прошу сідати.

Іван сідає з сім’єю за стіл, а жид привітно подає всі страви.

А якраз у тому шинку сиділи в окремій кімнатці три попи. Двері були відхилені і вони бачили, як жид подавав Івановій сім’ї снідання. Коли вони поснідали і збиралися виходити з шинку, зняв Іван з голови кашкета, ударив ним по столі та й говорить:

— Заплачено тобі, жиде? Жид привітно відказує:

— Заплачено, Іване, заплачено. Чому би не заплачено? Ви ж ґазда, ви ж майстер. Ви ж знаєте, що між нами все так буває.

Іван з сім’єю вийшов, а попи осталися в тій кімнатці. А один піп зауважив крізь відкриті двері, що той їв і пив з цілою сім’єю і нічого не платив. А що вдарив кашкетом по столі, значить, так було заплачено. Говорить він до своїх товаришів:

— Що воно за диво? Іван їв і пив, і нічого не платив, а тільки вдарив кашкетом по столу, і жид сказав, що все заплачено. Виходить, у Йвана якийсь кашкет чарівний.

А ті два попи не повірили і спере́чилися:

— Не може такого бути. А той усе наполягав:

— Я добре все бачив. А не вірите, будемо спостерігати, що то далі буде.

Ходили попи за Іваном услід, ходили. Назирали, куди Іван повертався. А Іван ходив та все жінці та дітям показував, на якій він роботі літом робив, що мурував. Підійшла обідня пора. Іван заходить до другого шинку. А попи за ним. Зайшли іншим ходом до закритої кімнатки та й собі замовили обід. Їдять. А Іван з сім’єю про них не знають. Попоїли вони та й збираються виходити. Здіймає Іван з голови кашкета, вдарив по столу і говорить:

— Заплачено тобі, жиде? Жид відповідає:

— Заплачено, заплачено. Чому би й ні? Прошу кожного разу заходити до мене.

Та й пішов Іван з сім’єю.

Два попи спостерегли, як там з тим кашкетом відбувалося, а один проґавив і не вірить, що так Іван розплатився.

— Давай, — каже, — підемо далі за Іваном.

Пішли вони і спостерігали далі. Коли це на вечір заходить Іван до третього шинку. Засів з родиною за стіл та й каже:

— Давай, жиде, вечеряти.

А попи теж увійшли другим ходом і сіли в кімнатці, так, щоб добре їм було видно Івана. Але й для себе замовили вечерю. Їдять та все стежать за Іваном, що він буде робити. А Іван, повечерявши, знову вдаряє кашкетом по столу і говорить:

— Заплачено тобі, жиде? Жид відповідає:

— Заплачено, Іване, заплачено. Чому би й ні? Прошу, заходьте й другий раз.

Та й вийшов Іван з сім’єю з шинку. А попи між собою говорять:

— Справді в Івана якийсь магічний кашкет. Якби в нас був отакий кашкет, то ми б стали великі багатії. Що там Іван вечеряв, які він там ї́ди їв! І задурно. А ми за кожний раз проїдаємо великі гроші. Давайте купимо в Івана того кашкета.

Пішли вони до Івана. Той уже був дома. Заходять та й говорять:

— Слухай, Іване, продай нам свого кашкета.

А Іван був дуже хитрий та й добре розумів, у чому справа. Та й каже:

— Я це зробити не можу. Бачите, в мене сім’я. Я бідний муляр-зарібник. Я тільки з цего й жию. У мене навіть хата не моя, я за хату плачу. Як я продам вам кашкет, з чого я жити буду?

А попи говорять:

— Продавай, Іване, кашкет. Ми тобі стільки грошей дамо, що ти свою хату будеш мати.

Іван погодився. Та заломив таку ціну, що й справді була дуже висока. Забажав за кашкет три тисячі банок. І не вступився з тої ціни, і попи погодилися заплатити. Заплатили, взяли кашкет та й розійшлися.

А на другий чи на третій день пішли собі попи до шинку. Замовляють грубі * їди й пиття, бо думають, що це все буде даром. Коли поїли й випили здорово, кличуть жида до розрахунку. Жид підійшов, а один піп витягає з кишені кашкет, ударяє ним по столу і так говорить, як говорив Іван:

— Заплачено тобі, жиде?

Жид видивився на них, здивувався та й каже:

— Як заплачено? Коли заплачено? Хто платив мені? Ви не бийте мені якоюсь дранкою по столі, а будьте добрі заплатіть. Ви ж релігійні люди і хочете пограбувати бідного жида? Або платіть, або я буду викликати поліцію.

Ті вздріли, що виходу нема, витягли гроші, розрахувалися та й пішли. А що добре бачили, як Іван робив, то хотіли й вони так зробити. Каже один піп:

— Ти не вмієш. Давай кашкета мені. Я це діло зроблю, бо я добре видів, як Іван робив.

Узяв кашкет, заховав до кишені та й пішли. Заходять у другий шинк, сідають, замовляють собі їду, але вже трохи поменше, бо вже вагаються. Коли все замовлене поїли й випили, закликали жида, щоб розрахуватися. Жид підійшов, піп витягає кашкет, ударив по столу й говорить:

— Заплачено тобі, жиде? А жид йому каже:

— Як заплачено? Коли заплачено? Хто платив? То ви, такі релігійні люди, хочете пограбувати бідного жида? Як не заплатите, я кличу поліцію.

Вони мусили розплатитися й вийшли. Та й говорять між собою:

— Що воно таке? Іван так робив, а ми не можемо. Каже третій піп:

— Давайте кашкета мені. Я добре видів, як Іван орудував. Попробую це й я.

Пройшло зо дві-три години, заходять попи до третього шинку. Вже під вечір. Замовили їду, та вже маленьку, щоб не дуже платити, як з кашкетом знов нічого не вийде. Поїли й випили замовлене, покликали жида. А цей піп бере кашкет на голову, бо бачив добре, що так Іван робив. Та здіймає кашкета з голови, вдаряє ним по столу та й говорить:

— Заплачено тобі, жиде?

А жид видивився на него, дуже здивувався та й каже:

— Як заплачено? Коли заплачено? Хто мені платив? Ви ж релігійні люди! І хочете обрабувати бідного жида? Або платіть, або я кличу поліцію.

Мусили попи розплатитися й піти.

Походження та примітки

* Ку́тати — доглядати.

* Банка — народна назва двокроневої монети та купюри.

* Гру́бий — тут: дорогий, панський.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області
16 квітня 1984 року
Оповідач: Дущук Петро Юрійович (1912 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.