Про хитрого цигана

Українська народна казка Гуцульщини

Був один дідич, мав він дуже великий ліс. І був такий велет, що йому той ліс дуже ломив, нищив. Дідич давав військо, аби вигнало того велета з лісу, і нічого те військо не могло зробити. Одного разу їде дідич на ярмарок і стрічає цигана. І питає його циган:

— Пане, що ви такі задумані, що ви такі сумні?

— Іди, чоловіче, від мене, дай мені спокій, — каже дідич.

Але як зачав його циган питати, дідич признався, що в него велет ломить ліс і він не годен того велета відігнати. А циган йому сказав:

— Я його вижену. Але щоби ми з вами їли з одної миски одну страву. Яку ви, таку й я.

І пан на це ся з ним погодив.

Узяв пан цигана до себе, циган переночував і рано сказав служниці, аби йому злагодила десь зо півкілограма сиру. Злагодила вона йому той сир, спакувала як слід, а він сказав:

— Ні, не так.

Та змняцкав той сир і поклав собі за пазуху. Та взяв з собою молоток і пішов у ліс. Прийшов д’тому велетові і говорить до него:

— Що би ти, чоловіче, хотів, аби ти з цего лісу пішов геть? А велет пішов т’свої мамі і сказав:

— Мамо, прийшов д’мені такий маленький чорний чоловік і сказав, би ми вибралися геть.

А мама того велета дала йому такий камінь — гримовицю. І сказала:

— Дай йому цю гримовицю. Як потисне він її так, що з неї вода потече, то мусимо піти геть. А як ні, то лишимось тут.

Прийшов велет до лісу, показав циганови ту гримовицю та як потис її, замало на муку не розтис. А циган каже:

— Е, то не так. Давай її сюди.

Та як приклав циган ту гримовицю до свого сиру, та як склав на грудях руки, та як потис, та вийняв гримовицю цілком мокру. Прийшов велет до свої мами та й каже:

— Я замало на муку не розтис ту гримовицю і з неї вода не потекла, а він як притис її до грудей, то вибрав її цілком мокру.

А його мама сказала:

— Іди т’циганови і скажи йому, що як він сильніше свисне за тебе, то ми підем геть, а як ти сильніше свиснеш, то не підем.

Прийшов велет т’циганови і каже:

— Так, чоловіче, будем свистати. Як ти сильніше свиснеш, то я піду, а як я сильніше свисну, то не піду.

Сказав циган:

— Ану свищи. Як ти задуже свищеш?

Велет як свиснув, то з дерева лист падав. А циган йому каже:

— Аби ти мав який платок, щоб зав’язав собі очі. Бо як ти свистав, то з дерева лист падав, а як я буду свистати, тобі з голови очі впадуть.

Велет зав’язав собі очі, а циган як упоров його молотком по голові, йому замало з голови очі не випали.

Сказала мама велетові:

— Іди д’нему і змагайтеся, котрий далі скочить, котрий буде прудший.

Прийшов велет т’циганови і сказав йому це. А циган каже:

— Ти пригни мені цю тонку березу.

Велет нагнув її, а циган вчепився за верх і каже:

— Пускай!

Велет пустив, а береза випросталася і шпурила циганом може на п’ятдесят метрів. Велет ще туди не дійшов, а циган устав і йде проти него.

— Ти ще тут? А я вже відти йду. Пішов велет т’свої мамі та й каже:

— Мамо, мусимо йти геть, бо з циганом виграти не годен. І пішли вони геть. І ліс став спокійний.

А циган нічого не робить, разом з паном снідає. Яка їда панови, така й циганови. А циган лиш грає в скрипку і приказує робочим байки. А робочі мало що роблять, лиш дивляться на цигана, бо він інтересно бреше.

Наказав пан тим своїм робочим, аби до цигана й слова не говорили. Хто буде говорити, того відправить з роботи. Тоді циган сказав панови:

— Ого! Таке щастя, як у вас, я знайду хоч де. Взяв скрипку й молоток та й пішов.

Іде він дорогою й стрічає три чорти. Запитали його ті чорти:

— Ти би, чоловіче, не був наш товариш? А він їм на те:

— Буду. Але хто буде старший? А чорти йому сказали:

— У нас у хаті є залізне лужко. Хто його перетрутить з одного кута в другий, той буде на тому лужку спати і той буде старший.

Пробували чорти то лужко перетрутити з одного кута в другий і ніхто не міг. І порозходилися чорти. А циган найшов ґранік, пересунув то лужко з одного кута в другий та ляг собі на то лужко, вкрився коцом і спить.

Приходять чорти. А він сказав їм так:

— Один хай піде і купить мені струн до скрипки, бо пірвалися, другий най у кімнаті порядок робить, а третій — випуцує скрипку.

Радяться чорти, що з циганом робити, аби його збутися. Подумали, що його треба вбити. А циган ту їхню розмову підслухав. Заніс він до хати кавалок поліна, укрив на своїм лужку, а самий заліз під лужко.

Чорти як узяли молотити, то побили то поліно на дрібні кавалки. Та й повтікали. Думали, що вже цигана вбили. А циган виніс тріски з того поліна геть, а самий ліг на лужко та й спить. Приходять чорти. А він каже:

— Один іде по дрова, один кладе ватру, а один іде води.

А чорти запитали цигана, нащо йому цего. Циган їм каже:

— Мене так сеї ночі блохи кусали, що я на п’ять хвилин не міг заснути. Буду парити лужко.

А чорти подумали собі: «Як ми його так били, а він каже, що його блохи кусали, то біда». І запитали чорти, що би він хотів, аби він добровільно пішов від них геть. А циган їм сказав, що хоче мішок грошей.

Дали йому чорти мішок грошей, і циган пішов собі додому. Файно побудувався. Поставив хати порядні і файно собі жив.

Жив циган, скілько жив, та купив собі рушницю і пішов на польовання. Здибав його той самий чорт і сказав:

— Чоловіче, що би ти хотів, аби ти записав мені ту душу, що за ню не знаєш?

А циган сказав:

— Дай мені півміха грошей, та й запишу.

Та й дав йому чорт півміха грошей, і циган йому розписався кров’ю за душу, що за ню він не знав.

А циганка була вагітна. Узнали чорти, що циганка мала дитину, і приходить чорт за тою душею.

— Добрий день! — каже циганови. — Коби ти мені дав ту душу, що в нас є записана.

А циган мав таке крісло, що як посадити кого на то крісло, то не встане той, аби го різали й пекли, аж поки циган не скаже: «Встань». Чорт його запитав:

— Не меш мене заставляти, би пуцував тобі скрипку?

— Ні.

Дає йому циган то крісло, і чорт сідає. Але це був товариш чортів, а не той, що циган йому записку давав.

Сів чорт файно на кріслі, а циган сказав жінці, би принесла дров і розпалила в печи. Циган вніс залізну палицю, розпік її на вогни і гріє чортови плечі. Чортови пече, а він з того крісла встати не годен. І сказав той чорт, що він не скаже своїм товаришам, що з ним було, лиш аби циган пустив його геть. І пустив його циган.

Прийшов чорт до своїх, а старший чорт його питає:

— Чому ти то не приніс? А той сказав:

— Я не в силі то принести.

Він тоді сказав другому чортови:

— Іди ти.

Пішов той. Приходить до цигана й каже:

— Чому ти, чоловіче, не даєш тоту душу, що ти нам записав? А він каже:

— У мене був твій товариш, я йому давав, а він сказав, що не годен понести.

— То давай, — каже, — най я йду геть. А циган каже:

— Ні. Ми колись були товариші. Сідай у мене, закуримо, поговоримо. Спічнем, і підеш.

— А не меш ні, — каже, — заставляти, аби-м ті скрипку випуцував?

— Ні.

Сідає чорт на то крісло, циганка розпалює в печи і запікає ту залізну палицю. Та як зачала того чорта печи по плечах тою гарячою шиною, чорт сказав, що не скаже своїм товаришам нічого, аби лиш він пустив його відти живого. І пустив його циган.

Приходить чорт до свого найстаршого, а той каже:

— Вас уже два там було. Чому ви то не приносите?

— Я не в силі то принести, я не годен.

Старший чорт ся взлостив, зібрався і подався до цигана. Приходить він до цигана та й каже:

— Чому ти, чоловіче, не даєш ту душу, що мені її записав? Циган говорить до него:

— Онде на печи воно лежить. Таке, що я би в нігті то поніс, а вони сказали, що не годні.

— То давай, — каже, — най я йду геть. А циган йому каже:

— Чоловіче, відпочинь, щось поговоримо.

Та й дає йому то крісло. Сідає собі чорт на то крісло, циганка розпалює в печи і гріє ту палицю залізну. І як зачала того чорта печи! А циган каже:

— Віддай мені ту записку. Поки ти ту записку не віддані, я тебе з цего крісла не пущу.

Свиснув чорт у пальці, і приніс другий чорт мішок документів. А циганка не вміє ні читати, ні писати. Вона вишпурила то в піч і сказала:

— Нема тут записки нашої.

Тоді чорт посяг у чобіт за холяву і віддав ту записку. І циган його ослобонив з того крісла.

Жив той циган, кілько жив, і вмер. Прийшов він до бога і каже:

— Господи, куди я маю йти? А бог йому каже:

— Ти не є такий праведний, аби пішов до мого царства. Треба тобі йти до пекла.

Пішов циган до пекла. Як ті чорти його вздріли, як гримнули тою брамою!

— Цей прийшов нас печи!

І цигана до пекла не пустили. Циган вертається до бога і каже:

— Господи, вони мене там не приймають. Тоді господь йому сказав так:

— Це літо мають дуже вродити горіхи. І має прийти до тебе смерть. Ти маєш ті горіхи рвати, товчи і давати їй ті зернята, аби вона їла і аби ти її добре поправив.

І пішов циган на землю. А горіхи дуже вродили. Циган тоти горіхи рве, товче і смерти дає лушпину, а зернята їсть самий. Але дав циган смерти і півзернятка того. А смерть з’їла то та й запитала:

— Чоловіче, що то ти мені таке добре дав? А циган їй сказав:

— Якби ти залізла в цей свищ, то я би тобі враз таке добре давав. Вона залізла там, а циган затесав кілочок, заткав ту дірочку і сказав:

— Тепер нічо не меш їсти.

І поклав собі смерть разом з тим горіхом за ремінь. Прийшов циган до бога та й каже:

— Господи, я вже смерть поправив. А господь його запитав:

— А де тота смерть?

— Озде в ремени, — сказав циган.

Витяг він з того ременя горіх, розіткав той кілочок, а смерть ледве що жива. І тоді господь сказав:

— Ну, цигане, з тобою я нічого не годен зробити. Мусиш назад іти до пекла, де тебе не приймали. Тепер тебе мають приймити.

Приходить циган під браму. Як уздріли чорти цигана під брамою, відтрутили його від брами, а браму закрили на три спусти. І сказали:

— Ти нам не будеш плечі печи і над нами не будеш старшувати. І пішов циган раз на все додому.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
29 травня 1983 року
Оповідач: Драгомирецький Михайло Іванович (1909 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про хитрого цигана

Українська народна казка Закарпаття

Жив один бідний, дуже бідний циган. Але дуже був хитрий. Ходив він по селі, ходив. Раз приходить до великого поверхового панського дома. Видить він, а там угорі пани. Циган став собі на коліна коло того дома, підняв руки й гойкає:

— Господи, верж мені сто рублів. А як вержеш дев’ятьдесять дев’ять, я не возьму. Господи, верж мені сто, бо дев’ятьдесять дев’ять я не возьму.

Просить, просить, а пан став собі та слухає. І думає: «Ану вержу йому дев’ятьдесять дев’ять. Чи возьме? Не возьме.» Полічив пан скоро гроші, верг дев’ятьдесять дев’ять рублів, а циган схопив їх:

— Ой вислухав мене бог. Верг мені гроші. Циган скоро полічив — дев’ятьдесять дев’ять.

— Господи, — каже, — зостанешся мені єден рубель винен. А пан зажурився. Йой, що тепер буде? Бігом за циганом.

— Цигане, цигане, постій!

— Що є?

— Давай гроші. То мої, то я тобі верг. Ти казав, що не возьмеш дев’ятьдесять дев’ять, лем сто.

— Ой ні, мені бог верг.

— То я, цигане, верг.

— Ніт.

— Не даєш мені гроші, я тебе дам у суд.

— Як ти мене в суд даш?

— Дам.

— Слухай, кеть ти мене хочеш у суд давати, та я не піду такий цуравий. Одінь мене в своє плаття.

— Добре, ходи, цигане, я тебе одіну.

Прийшов циган до пана, одівся, пан іще його нагодував, дав му їсти. І дав чизмо, шаття красне, посадив го на коч і везе в суд. Прийшов до суду і скаржиться:

— У мене таке діло. Циган просив сто. Молив: «Боже, Боже, верж мені сто. А як вержеш дев’ятьдесять дев’ять, то я не возьму». А я, — повідає, — верг циганови дев’ятьдесять дев’ять. Циган полічив та говорить: «Боже, зостанешся мені рубель винен.»

Суддя вислухав.

— Тепер, — каже, — я цигана вислухаю. Цигане, устань. Ходи сюди і розкажи, як тото була.

— Так було, — підтвердив. — Я справді, — каже, — гойкав: «Пане, верж мені...»

— Та він бреше, — не витримав пан.

— Мовчіть, пане. Говори, цигане, далі, — пропонує суддя.

— ...Я молився й просив. А він ще може сказати, той пан, що й це шаття на мені його.

А пан сердиться:

— Но а як? Моє воно.

— Ніт, — дивується суддя. — То так не може бути. Ти на суд його дав та й кажеш, же то твоє шаття?

І циган виграв право. І шаття йому осталося, і гроші осталися. Іде циган веселий. Уже пан його на коч не взяв. Пан їде, а циган іде пішо. Іде собі пофітькуючи, бо гроші має й шаття має.

Їде кочом другий пан. Став пан з кочом, поклонився та каже:

— Сідайте, пане, на коч. Зрадувався циган:

— А ти що за єден? А пан зафігльовав:

— Та я син Божий.

— Ого, — говорить, — почекай. Та твій отець мені єден пеньгів остався винен.

Засміявся пан, вийняв пеньгів і дав циганови. Циган узяв пеньгів, зійшов з коча й пішов далі пофітькуючи.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Туриця, Перечинського району, Закарпатської області
28 березня 1988 року
Оповідач: Козак Марія Юріївна (1928 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про хитрого цигана

Українська народна казка Покуття

Був циган та й мав одного хлопця. Вигодував він його, хлопець виріс уже. А старий циган був ковалем. Хлопець уже парубок, та й каже йому батько: — Ходи зо мною до кузні, будеш щось мені помагати. Я не годен самий заробляти, а ти будеш ходити без роботи?

А він не хоче, той циган молодий, робити. Та й так ниньки і так завтра, старий самий робить у кузні. Люди приносять йому роботу всіляку, приводять коні кувати. Циган самий не встигає. Кличе хлопця до помочі, а хлопець не хоче йти. Не хоче ніц робити. Каже циган до жінки, до циганки:

— Ну й що з цим хлопцем робити? Як він буде в світі жити? Він не хоче нічого робити.

А жінка йому:

— А я знаю, що з ним робити?

— Наженім його від хати. Не хоче робити, то най іде. Взяли та й нагнали хлопця від хати. Каже старий циган:

— Іди в світ за очі, би я тебе не видів. І пішов хлопець.

Ішов він, ішов і зайшов у ліс. Ходить по лісі, роззирається, дивиться — на дереві є шабелька, і шабелька та підписана: «Хто мене озме, ніколи в життю горя не буде знати. Дуже добре йому буде». Він підліз на то дерево й ту шабельку здоймив, той циганчук молодий. Придивився, що там написано, і взяв шабельку з собою. І далі йде лісом.

Ходи він лісом і найшов там якусь хату, якісь будівлі. Ввійшов до тої хати. Видко, що там хтось мешкає, але нікого не застав. Найшов собі там щось їсти, сів собі та й їсть. Чує — рипнули двері. Входять до хати дванадцять опришків. Питають його:

— Що ти тут робиш? Каже він:

— Сів коло стола та й їм.

А ті, як звичайно опришки, зачали з ним сваритися. Хотіли вони того циганчука вбити. А він тоді що? Витягає ту шабельку і каже:

— Рубай, шабле!

І шабля рубає, стинає опришкам голови, всіх дванадцять опришків зарубала; він поскидав їх на купу — і все.

Ходить він по тих хатах — там їх, може, три чи штири, — ходить і шукає гроші. Найшов одну залу, а там повнісінько золота. Опришки його наносили, бо опришки грабували. Найшов він кільканадцять мішків і набирає того золота в мішки. Тоді пішов надвір, до стайні, найшов якогось там коня, запряг до воза, мішки з золотом позав’язував, повисаджував на фіру і везе додому.

Привіз він золото додому уночі, всі мішки поносив до хати, а конину пустив у ліс, виліз на піч і спить. Гроші склав серед хати, а сам на печі.

Старий циган і циганка не чули цего, бо спали. Рано повставали вони, дивляться — а в хаті якісь мішки. Вони мацають, а то гроші в мішках. Дивляться, а молодий хлопець, їхній циганчук, спить на печі. Каже старий циган до циганки:

— Жінко, це золото. Це не гроші, це — смерть: десь наш хлопець закрав їх. Це — смерть. Що з цим робити?

Каже жінка:

— Йди, чоловіче, до канцелярії й скажи, що наш син десь украв гроші. Най прийдуть і беруть ці гроші від нас, бо це є смерть. І най його беруть.

А чоловік каже циганці:

— Ай, я не йду, іди ти. Я недобре вбутий, іди ти. Вона йому:

— Ну то йду.

Зібралась циганка та й пішла. Хоче, би забрали від хати гроші та й хлопця.

Але вона не пішла до канцелярії, а пішла до ксьондза. Чоловік післав її до канцелярії, а вона — до ксьондза. Приходить та й каже:

— Отче духовний, наш син обікрав банк, тілько міхів золота приніс. А ксьондз їй:

— Де? Ти, дурна циганко, прийшла манити мене. Іди геть, — каже, — би-м ті не видів.

— Отче, ану збирайтеся, ходіть подивитесь, кілько в нас є міхів золота.

Ксьондз збирається та й іде вже дивитися. Приходи ксьондз до цигана — точно, серед хати є кілька міхів золота, а молодий циган спить на печі. Будить його ксьондз, того циганчука на печі.

— Вставай, — каже, — циганчуку. Той устав.

— Що ти робиш? Спиш?

— Сплю.

— Де ти цего золота стілько накрав, відки ти його привіз? — каже ксьондз циганчуку.

А циганчук йому:

— Я не крав золота, мені дали добрі люде.

— Не може бути, — каже ксьондз. — Ти гроші вкрав. Той йому:

— Ну та й украв. Що вам до того? Украв!

— То ти файний злодій, як ти тілько золота накрав. Циганчук:

— Ну та й файний. Каже ксьондз циганови:

— Як ти такий файний злодій, аби цеї ночі вкрав у мене телицю тільну. Як не вкрадеш, то я тебе замельдую на жандармерію, що ти закрав тільки золота. Прийдуть озмуть гроші і тебе озмуть.

Циганчук каже:

— Вкраду, отче, украду й телицю.

— Але дивися, би-с украв, бо замельдую тебе до жандарів. Ксьондз пішов, а циган виспався, устав, мішки з золотом десь заховав, узяв трохи грошей у сумку і йде до міста. Пішов і купив двадцять літер горівки. Приніс її з міста, і розчиняє стара циганка на горівці підпалки. Бо він має вночі телицю красти, а в ксьондза сила псів є, таких напіввовків. Треба дати тих підпалків псам. Набрав він їх у торбу. Смерклося, і він іде до ксьондза красти телицю.

А ксьондз усю свою зграю псів поспускав. Як цей прийде, би його вночі роздерли. Прийшов циган з тими підпалками до ксьондза на подвір’я, пси до него. А він кидає їм потроху тих підпалків. Витягає й кидає. Викидав з торби всі, а пси з’їли.

З’їли то пси і всі зробилися п’яні, бо то хліб на горівці печений. Полягали, як мертві. Вже не мають пам’яти. Циган пішов до стайні, відв’язав телицю, вивів із стайни і повів додому. А пси лежать на подвір’ї, бо п’яні.

Ксьондз устав рано, подивився, а пси лежать усі, як побиті. Поздихали чи що? Ні, пси живі, але встати не годні. Гей, що це зробилося з псами?

Іде ксьондз до стайні дивитися, чи є телиця, — телиці нема, циган украв. Тоді ксьондз іде до цигана. Той спить на печі.

— Цигане, вставай! Той устав.

— Що є, отче.

— Ти вкрав телицю?

— Украв.

— Віддай телицю, не жартуй.

— Я, отче, не віддам телицю.

— А де ж ти подів її?

— Я телицю вкрав і зарізав. Я казав, що вам її не віддам. Нема телиці — і все.

— Ну добре, нема то нема. Я ще маю файну кобилу. Би ти за ніч її вкрав. А як не вкрадеш, то замельдую до жандарів за золото.

— Добре, вкраду. Але би ви знали, що як украду, то не віддам.

— Добре, аби-с украв.

— Вкраду.

Виспався циган, бере в пуделко грошей і йде до міста. Купує сорок літер горівки і приноси її додому.

— Розчиняй, мамо, знов на підпалки, бо треба йти кобилу красти. Циганка розчинила, напекла тих підпалків. Він бере в торбу багато горівки і йде до ксьондза красти кобилу.

Ксьондз поставив у стайні цілу купу сторожів. А одного сторожа висадив на кобилу. Та й псів усіх поспускав — все! І каже сторожам:

— Хлопці, я вас прошу, би-сте цеї ночі не спали. Би циган не вкрав кобилу. А я вам файно заплачу.

— Нє, — каже, — не будем спати.

Циган бере в руки баньку горівки, двадцять літер, а на плечі — торбу підпалків, печених на горівці, і приходить до ксьондза на подвір’я. А пси до него. Пси вже витверезилися, вже гавкають. А він кидає їм тих підпалків. І так кидав, поки не викинув усі з торби. Пси з’їли і сп’яніли. І полягали спати. Вже не гавкають, вже нічого не кажуть, та як поздихали.

Циган іде до стайні, але не в стайню, а поза нею. Продер два-три сніпки і заліз на стрих стайні. Продовбав у стриху маленьку дірочку і висипає потроху горілку. Закапала горівка на того сторожа, що сидів на кобилі. А там сторожів доста. Пси вже сплять, а сторожі не сплять, бо ксьондз казав, що добре їм заплатить. Каже той на кобилі:

— Хлопці, щось капає мені на голову. Він помацав, полизав, а то — горівка.

— ...Мой, хлопці, — каже, — це горівка капає!

— Не може бути.

— Ану, полижи.

Той полизав, той полизав.

— Точно, — каже, — горівка. Певно, ксьондз поклав горівку на стрих, а вона трохи перевернулася та й капає. Може, там ще є горівка? Може, вип’ємо.

Сторожі побігли на стрих. І той, що сидів на кобилі. Вони на стрих, а циган — із стриху. Та й до стайні. Відв’язав кобилу та й поїхав. А сторожі найшли горівку і так попилися на стриху, що лежали там, як ті пси на подвір’ї.

Ксьондз приходи до стайні — кобили нема. Пси лежать, сторожі лежать, як побиті. Тоді йде ксьондз до цигана. Той спить на печі.

— Цигане, вставай! Циган устав.

— Ти вкрав кобилу?

— Вкрав.

— Ой не жартуй, віддай кобилу, цигане.

— Отче, я вже не маю кобили.

— А де дів?

— Продав.

— Кому ти її продав?

— Та продав добрим людям, що помагали мені красти. Що робити? Став ксьондз і зажурився. Та й каже:

— Ти знаєш що? Цеї ночі би-с украв мою попадю. А як не вкрадеш, замельдую тебе до жандармерії.

А той каже:

— Вкраду, отче, вкраду й попадю.

— Але дивися, би-с украв саме в дванадцятій годині. Не пізніше, не борше, а лиш в дванадцятій годині.

— Вкраду в дванадцятій годині.

І ксьондз пішов додому. Поприв’язував багато псів, нарихтував багато замків, щоб не вкрав циган попадю. А циган виспався в днину, встав понад вечір, гроші в кишеню і пішов до міста. Купив горівки, приніс її додому та й каже:

— Мамо, розчиняйте, будем печи підпалки. Треба ввечір іти до ксьондза красти попадю.

Циганка розчинила, напекла повну торбу підпалків, та як того разу. Підходить дванадцята година, взяв він торбу на плечі і йде до ксьондза. Дивиться на дзиґарок, коли буде дванадцята година і коли він має красти. Зробив опудало чоловіка, вбрав у кашкет і поставив у ксьондза під стайню.

Вже дванадцята година. Циган віддав псам з торби підпалки, пси з’їли, поп’яніли й полягали — все. Циган біжить до ксьондза під вікно. І кричить:

— Отче, хтось вам худобу з стайні повипускав! Вставайте, отче! Ксьондз рушницю в руки і бігом до стайні. Дивиться, під стайнею стоїть циган. Ксьондз його стріляє. Циган впав. А то опудало було. А нім ксьондз устрілив, циган забіг у покої, попадю на плечі й поніс. Украв попадю.

Ксьондз утішився, що цигана вбив, — уже попаді не вкраде. Ксьондз до покою, а попаді нема. Думає собі ксьондз: «Може, вона напудилася, що я стріляв надворі? Може, втекла, сховалася десь». Шукав попадю та й не найшов, бо циган украв.

Несе циган попадю на плечах попри озеро. А з озера вибігає панок.

— Чекай, цигане, що ти несеш?

— Несу попадю.

— Продай, — каже, — цю попадю нам. Нам треба кухарки. Каже циган:

— Продам.

— Скілько хочеш за неї?

— П’ять мішків золота. Той каже:

— Лізу я в болото й спитаю наших старших. Як скажуть дати, то дам тобі п’ять мішків золота.

Пішов той панок у болото і розказав, що така й така справа, циган хоче за попадю п’ять мішків золота. Панки думають: «Трохи забагато, але нам треба кухарки. Треба дати п’ять мішків золота». Приходить той старший та й каже:

— Дамо п’ять мішків золота.

— Але я не годен нести п’ять мішків золота, мені треба його віднести.

— Відвезем.

Дав він їм попадю, а вони йому дали п’ять мішків золота, ще й додому відвезли.

Циган дома золото сховав, сам виліз на піч і спить. А ксьондз наплакався добре за жінкою, наплакався та й іде рано до цигана.

— Ну що, цигане, спиш?

— Сплю, отче, бо цілу ніч крав вашу попадю та й не виспався.

— Цигане, — каже, — то ти вкрав мою попадю?

— Вкрав, отче.

— Слухай, не жартуй, віддай. А він йому:

— Та що вам, отче, віддам? Я вашу жінку продав.

— Та кому ти продав її? Може би відкупив?

— Добрим людям продав.

— Котрим людям?

— Тим, що помагали мені красти.

— Бійся бога, цигане, прошу тебе, віддай жінку. Я що тепер маю на старість робити? Ні женитися, ні самому віка доживати. Гірко самому.

Що я маю робити на старі літа? Віддай жінку, цигане, я тобі заплачу. Я не хочу задурно. Кілько хочеш золота тобі дам.

— Дасте, отче, три мішки золота, то буду пробувати, — каже. — Як зможу, то верну вам попадю.

Каже ксьондз:

— Дам. Дам тобі три мішки золота, лишень віддай мені жінку, бо ти мене осиротив.

Пішов циган у ліс, найшов зайця, взяв у мішок, нарубав собі патичків, таких кілочків, в’язочку та й узяв великий клубок ниток. Забрав то все з собою і йде до озера. Приходить до того озера і забиває кілочки, і мотає нитки — робить лінію. Виходить панок з озера та й каже:

— Що це ти робиш, цигане? А він каже:

— Відмірюю план. Хочу класти тут церкву. А той каже:

— Йой, як ми будем тут жити, як ти церкву покладеш? Не клади церкву, бо нам не буде де жити.

Циган йому:

— Віддайте попадю — не буду класти церкву. Вернувся панок до своїх та й каже:

— Циган хоче класти тут церкву. Каже віддати попадю, то не буде класти.

Вони радяться в болоті, що робити. Каже старший так:

— У нас є такий, що дуже живо бігає. Іди, — каже, — до него і скажи йому: «Будемо оба змагатися. Хто кого перебіжить, того буде попадя».

Циган кілки забиває, а той панок виходить з болота і каже:

— Будем оба змагатися.

— Як? — питає циган.

— Будем оба бічи. Хто кого перебіжить, того й буде попадя. А циган має коло себе зайця в мішку. Та й каже:

— Я маю хлопця. Будеш бічи з моїм хлопцем. Бо як ми оба будем бічи, то весь світ завалимо. Будеш з хлопцем бічи, бо я так біжу, що страшне.

Питає панок:

— А де той хлопець?

— Озде-о коло мене.

— А як називається твій хлопець?

— Яцко.

— То пускай його та й будем бічи, — каже панок.

Той мішок розв’язав та й пустив. А заєць як дременув, та й побіг, та й побіг. Панок біжить, та не годен зайця догонити. Кричить:

— Яцку, чекай!

А «Яцка» вже й не видко. Циган сидить та й сміється. Бігав, бігав панок, трохи очі не повискакували йому. Та й вернувся. Приходить в озеро до своїх та й каже:

— Я лишень з його хлопцем біг, та не міг перебічи, а його я перебіжу? Треба попадю віддати.

А старший каже:

— В нас є ще оден такий, що дуже теньґо боре. Ану йди, — каже, — та будеш з ним змагатися. Хто кого переборе?

Вилізає панок з болота.

— Ну що, — каже циган, — віддаєте попадю?

— Нє, будемо оба змагатися. Каже циган:

— Як змагатися?

— Будемо оба боротися. Хто кого переборе, того й буде попадя. Каже циган тому панкови так:

— У мене є дід. Будеш змагатися з моїм дідом. Бо як ми будем оба змагатися, то завалимо світ.

Панок:

— А де той дід?

— Та генди-о, — каже,- спить у барлозі.

— А як той дід називається? — питає панок цигана. Циган йому:

— Мій дід називається Матій. Гай ходім до него.

Пішли вони до того барлога, де медвідь спав, до тої дучі, та й будять його. А медвідь спить та й не вибігає так живо з тої дучі. Каже панок:

— Щось твій дід не пилується, не виходить. Може, його тут нема? Циган:

— Є. Іди вирубай довгу жердку і будем діда будити, штурхати в ту дучу. І він вилізе.

Панок пішов, вирубав довгу жердку і штурхає в дучу, будить того «діда». Штурхав, штурхав і збудив. Медвідь узлостився і вибіг з дучі. Злапав панка в свої лаби. Борються. Так боролися, так обкусав медвідь панка, що той ледве від него вирвався з душею. Та й утік у озеро. Каже своїм:

— Нема з того нічого. Треба віддати попадю. Бо я з його дідом боровся, то думав, що життя віддам.

Каже старший:

— У нас ще є оден такий, що дуже теньґо свище. Хай іде з ним змагатися.

Виходить той з озера. Циган каже:

— Ну що є?

— Не віддаєм попадю. Ще будем оба змагатися.

— Добре. А як будемо змагатися?

— Хто дужче свисне, того буде попадя.

— Най буде, — каже циган.

— Хто буде борше свистати? — каже панок. А циган каже панкови:

— Свищи ти борше. Ти теньґо свищеш, але як я буду свистати, то очі тобі повискакують.

Свище вперед панок, і так свиснув, що аж з дерев листя пооблітало. Циганови у вухах примикає, так панок свище. Закінчив панок свистати і каже циганови:

— Свищи ти.

А циган йому так:

— Іди в озеро, най тобі наб’ють на голову два-три обручі і замотають на голову мішок, бо ти дуже добре свистав, але як я свисну, то можуть тобі очі повискакувати.

Панок пішов у озеро і все розказав.

— Казав циган набити на голову обручі, бо як він буде свистати, то мені можуть очі повискакувати.

Вони так і зробили. Набили йому на голову обручі, і він вилазить з озера. А циган злагодив собі файний молоток та й каже:

— Я свищу!

Як упарив його молотком по голові, то так одно око й вискочило. І голова була би розскочилася, але обручі були набиті. Голова не розскочилася, а око вискочило. Злапався він за голову і втік у озеро.

— Йой, — каже, — одно око вже вискочило. Та й каже своїй компанії:

—... Я дуже теньґо свистав, а циган як свиснув, то й око мені вискочило, і голова мало не розскочилася. Я програв, а циган виграв. Треба віддати попадю.

Що робити? Вивели вони попадю і йому віддали. Циган виграв. Взяв попадю на плечі й несе. Відніс до ксьондза і віддав йому. А ксьондз дав йому три мішки золота, як обіцяв.

Приходить циган додому, золото поховав, а циганка, мама його, приносить з села горня молока. Старий циган у кузни на роботі. Молодий циган каже:

— Мамо, що ви будете горням молоко носити щоднини? Я тілько грошей маю, куплю вам корову.

Циганка каже:

— Най буде, купи.

Пішов молодий циган до міста і купив корову. Файну корову купив. Привів додому.

— Нате, мамо, би-сте вже не ходили по селі за молоком. Годуйте корову, і буде молоко.

— Добре, — каже циганка, дає корові їсти і доїть молоко. Молодий циган десь пішов, а гендлярі, ті, що худобою торгують, довідалися, що в цигана є файна корова. Приходять до циганки ту корову купувати.

— Циганко, ти маєш козу?

— Нє, я не маю кози, я маю корову.

Пішли вони подивилися на ту корову — корова файна, сподобалася їм. І кажуть вони циганці так:

— Йди ти, дурна циганко! Ти що, виділа корову? Це коза, а не корова.

Та й годяться вони з нею, годяться, і дають гроші, але не як за корову, а як за козу. Купили корову, а заплатили за козу.

Стара циганка взяла гроші і вже не має корови. Знов ходи в село за молоком. Молодий циган приходи, а мама знов з горням з села іде.

— Мамо, а корова де, що ви знов по селі за молоком ходите?

— Ой сину, були купці. Вони казали, що то не корова, а коза. То я ту козу продала.

— Мамо, вас обдурили.

— Та ж то коза.

— То корова була. Вони взяли її за півдурно. Але нічого, — каже молодий циган, — я їм за то віддячуся, тим гендлярам.

Пішов молодий циган до міста на ярмарок і купив кобилу. Таку стару, не годну: зубів не має, їсти не може, курдюк має на язиці. І така калюхата, черевата. Купив собі циган ту кобилу, відвів набік і тримає на ярмарку. А ті гендлярі, що купили в його матері корову, підходять до него.

— Що ти, цигане, продаєш цю кобилу?

— Продаю, — каже, — але ця кобила не для вас. Він узяв та й запхав їй під хвіст пару монет.

— ... Ви, — каже, — не купите цю кобилу. Питають гендлярі:

— Чому?

— Бо ця кобила повна грошей. У ній, — каже, — всередині самі гроші.

Вони не вірять. А він підвів трохи кобилу, і впала одна монета. Вони дивляться — правильно, кобила калюхата, має повно грошей. Купують ту кобилу. Щось кільканадцять їх скинулися, щоб ту кобилу купити. Купили та й ведуть. Оден веде, а інші ззаду зазирають. Знов упала одна монета.

— О, кобила повна грошей! Тішаться ті гендлярі:

— Добру кобилу ми купили. Хоч файні гроші заплатили, але будемо мати золото.

Привели гендлярі кобилу додому. Кобила не їсть, бо не може, курдюк язик підточив. Як вели кобилу дорогою, монети падали з-під хвоста, а привели додому — нема. І їсти кобила не хоче, і монет нема.

Вони зазирають під хвіст — монет нема. Кажуть гендлярі так:

— Видко, що збавилася в кобилі та машинерія, що гроші викидає. Вбиймо кобилу та й виберемо з неї гроші.

Кобилу вбили, розпороли, а то нема нічо’, ніяких грошей. Вони бідкаються:

— Циган нас обдурив.

Та й радяться гендлярі, що тепер робити з циганом, що так теньґо здурив їх усіх. А циган уже розбагатів, має вже й пасіку коло хати. Кажуть гендлярі:

— Підем у вечір до цигана та й вкрадемо улий меду.

Та й уночі збираються йти до цигана красти. А циган зробив собі новий файний улий, такий великий, аби він сам у него влізся. Налагодив собі добрий клевець ковальський, сів собі в той улий і сидить.

Уночі гендлярі приходять красти улий з медом. На пасіці багато улиїв, але вони мацають, котрий тяжчий, де більше меду є. І так мацали, мацали і домацалися до того улия, де циган був. А то важке, бо людина важча за бджоли. Та ще й має циган клевець ковальський.

— Беремо, — каже, — цей улий. Цей тяжкий, тут є доста меду. Беруть вони його на плечі, той улий. Взяв оден гендляр на плечі та й несе. А другий іде за ним і підтримує улий. Той несе, несе, а циган в улиї лишень підхопиться трохи на ноги та клевцем його у голову — ковть. Та й сів знов в улий. Той зйойкав та й пообзирався. Каже до товариша:

— Що є? Мені так тяжко, а ти ще мене ковтаєш у голову.

— Та я не ковтаю.

Лиш той це сказав, а циган підхопився та й того другий раз у голову.

— Йой-йой, що ти робиш?! Я так тяжко несу, а ти б’єш?! Та й кладе улий.

— Неси ти, я вже не годен.

Узяв другий гендляр улий на плечі, а побитий ззаду йде. Циган підхопився та й того, що ніс, ковть молотком у голову. Та й сів У улий.

— Ой, що ти робиш?! Ти мені віддаєш? Та я ж тебе не бив.

— Я нічого тобі не кажу.

Так вони несли той улий, а циган ковтав їх, ковтав, доки не поглушив. Та й попадали вони. Циган склав їх на купу коло того порожнього улия та й пішов собі. Вже більше нікого не будуть дурити ті гендлярі.

Пішов собі циган та й зайшов у ліс. Сів в лісі на лежаче дерево та й слухає, де що співає, де що кричить. Слухає. А то грають музики: молодий женився та й веде молоду додому десь із сторони. Циган зачув то, прислухався. Вони йдуть, ближче, ближче попри той ліс, а циган виліз на дерево та й зачав співати. Співає, як дуже файна птаха. Прислухалися люди, що дуже файно співає якась птаха. Каже староста:

— Станьте, музики, не грайте. Послухаєм, що за спів у лісі. Прислухалися — дуже делікатно співає.

Каже староста:

— Ану йдім у ліс та злапаймо ту птаху, та дамо молодій у дарунок. То має бути якась дуже файна птаха.

Пішли в ліс всі — і музики, і гості. Пішли шукати птахи, що так файно співає. А молоду лишили на дорозі. Сказали їй:

— Ти стій тут, а ми пошукаємо птаху.

Шукають, а то вже не співає. Циган з дерева зліз і йде на дорогу до молодої. Приходить до молодої та й каже:

— Як хочеш жити, то скидай з себе все це вбрання.

А вона не хоче скидати. У кожусі, у сардаці зібрана, на свій хліб іде. Циган має ту шабельку чародійну. Та й каже молодій:

— Чисто, до голого розбирайся, а як ні, то зараз ті голову зітну. Вона напудилася, аби не вбив її, розібралася до голого, лишила все та й утекла.

Гості шукають птаху в лісі, а «птаха» обдирає молоду. І вбирається циган у то вбрання, що молода мала. Та як молода вбрався. Став на дорозі на тім місци, де молода стояла, й стоїть. Ніби він молода.

А ті ходили, ходили по лісі і нічого не найшли. Та й вертаються гості й музики на дорогу. Приходять, беруть «молоду» і йдуть додому. Молодий «молоду» — під руку та й веде, гадає, що то його жінка.

Привів «молоду» додому. Там і гості були. Посадили «молоду» за стіл, зачали їсти, пити. «Молода» п’є горівку, порцію за порцією. Люди не можуть надивуватися. Що це за молода, що так теньґо п’є?

Пішли всі гуляти, а «молода» так гуляє, що попід стелю підскакує. «Яка буйна молода!» — думають люди. А то циган гуляє.

Погуляли, гості порозходилися, вже по півночі, вже лягають спати. Молодий з «молодою» п’яні полягали та й сплять. Циган трохи придрімав, устав і пішов надвір: зайшов у кошару і злапав барана. Ввів барана до хати і засунув його під ковдру до молодого. Взяв, що йому треба було, та й утік. А баран спить з молодим.

Вже розвидняється, молодий пробудився та й обмацує жінку. Хоче накрити, аби не змерзла, мацає, мацає — намацав роги! «Чого в мої жінки роги?» Мацає далі — вовна та й вовна. Молодий напудився. Кричить:

— Тату, мамо, вставайте, світіть!

— Що є, бог з тобою! Що там?

— Вставайте, світіть, бо моя жінка має роги й вовну. Встають вони.

— Тату, як ви ся оженили з мамою, то моя мама також мала першої ночі роги й вовну?

Старі засвітили, розкривають ковдру, дивляться, а то баран.

— Ти що, — каже, — привів додому?

Вигнали барана з хати, а молодий пішов на то село, де він сватав жінку. Найшов жінку дома. Вона йому розповіла про свою пригоду. Розповіла, що це був циган. Але де цигана шукати? Вітра в полі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
24 грудня 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також