Українські народні казки

Про хитрого чоловіка і нерозумну жінку

Українська народна казка Покуття

Був бідний хлопець. Оженився з бідною дівчиною та й пішли служити до пана. Служили, служили, нарешті навтямилося їм та й пішли вони додому. А дома бідно діється і тяжко жиється. Нема хліба, нема грошей. А як вони в того пана служили, чоловік придивився, де пан має гроші. І каже:

— Жінко, знаєш що? Я йду до пана та й украду трохи грошей. Але то би ся здало, щоби було нас двоє. Як закличу якогось товариша, то не поділимося добре, та й буде біда. Ходім, жінко, обидвоє. Ми в пана служили, то будем мати гроші.

Ідуть вони обоє красти гроші. Але він знає свою жінку і купив собі риби. Жінка йде вперед, а він іде ззаду за жінкою. Попри дорогу є дерева: він вішає рибу на одно дерево, на друге, на третє. Понавішував ту рибу та й ідуть далі. Але жінка не виділа того, бо вона попереду йшла.

Ідуть вони далі, коло якогось млина. Там загавкав пес коло того млина. Жінка каже:

— Гавкає пес.

— Ні, жінко, то не пес гавкає.

— А хто ж то гавкає?

— Тото гавкає той пан, що ми йдемо до него красти. Жінка питає:

— А чого він гавкає?

— Він ходить до мельникової жінки. А мельник злапав його і б’є. То він так і гавкає.

Прийшли вони до панського дому, втворили собі вікно. Чоловік заліз до тої кімнати, де гроші були, набрав їх повно, подав жінці. Доста грошей набрали, вже будуть мати відки жити. Та й ідуть додому. Жінка знов наперед него, а він позаду. Та й каже:

— Видиш, жінко, видиш? Риба на дереві.

— А чого то риба на дереві? — питає вона. — Риба у воді має бути. А чоловік їй:

— Така велика вода була, повінь велика. Вода йшла поверх дерев, і риба почіплялася до них.

Жінка здивувалася, бо ще такого не виділа. Та й ідуть далі. Ідуть, а там знов пес гавкає.

— Пес гавкає, — каже жінка.

— Я тобі не казав, що то пан гавкає? Його мельник коло свої жінки злапав.

Прийшли вони додому, грошей доста принесли, заховав їх чоловік. А жінка каже:

— Ти знаєш що, чоловіче? Я би хотіла, би ти купив мені шубу. Він їй:

— Добре, жінко, куплю.

Поїхав до міста, купив собі, що треба, а шубу не купує. Приїхав додому, жінка вибігає.

— Купив шубу?

— Нє.

— Чому?

— Бо не було.

Він собі гроші має та й дома мало ввечір перебуває. То до корчми йде, то ще кудись. А жінка дома злосна, їй самій увечір скучно, їде він знов на ярмарок, а вона до него:

— Купи мені, чоловіче, шубу. Приїхав з ярмарку.

— Ти купив шубу?

— Нє, не купив.

— А чому?

— Бо шуб на тебе не було. Були то великі, то маленькі, а до твого зросту не було.

Увечір бере та й знов іде до корчми. Жінка свариться — нічого не допомагає. Набридла йому та жінка. За шубу свариться, за корчму свариться. Нема від неї спасу. Поїхав знов до міста, треба купити жінці шубу. Але він не купує шубу, а купив з вола шкуру — вона ніби має бути за шубу.

Приїхав з міста, а жінка вибігає.

— Купив шубу?

— Купив.

— Ану, де та шуба?

Він витягає шкуру з вола — вона взяла то, приміряє, хоче вгортати. А то нема що вгортати, бо то шкура з вола.

— Чоловіче, що це за шуба? Як вона має вгортатися?

— Ти не вмієш. Ти ніколи шуби не мала та й не вмієш вгортатися в ню. Чекай, я тобі покажу, як то вгортати.

Чоловік узяв повішав на ню ту шкуру, понамотував той конець туди, а той туди. Вона й каже:

— Добре.

Втішилася, що шубу має.

А то вже й неділя прийшла. Жінка йде до церкви і вгортає ту «шубу». А чоловік поправляє ту «шубу» на ній. Файно ту волячу шкуру на ній припасував.

— Гай, — каже, — йди, жінко, до церкви.

І пішла жінка до церкви. Прийшла, стала межи люди, а люди все від неї відступаються, тікають. Вона далі за людьми поступає, а люди тікають та сміються, що вона в шкурі з вола. Видить вона, що то щось не те, а люди кажуть їй:

— Видиш, це волова шкура, а не шуба.

Пішла вона додому. Приходить і каже чоловікови:

— Що ти мені купив щось таке на сміх? Люди кажуть, що це волова шкура.

— Нє, жінко, це така шуба.

— Не говори, це волова шкура. Як ти мені, — каже, — таке на сміх купив, то я скажу панови, що ти вкрав у него гроші.

Чоловік просить жінку, умовляє її, щоби мовчала, а вона своє:

— Нє, я мушу панови сказати.

Каже вона йому, що вже йде до пана. Але якось чоловік припросив її — не йде.

Ввечір бере він гроші та й знов іде до корчми. Приходить пізно ввечір, а вона каже:

— Де ти був?

— Був-им у того пана, що ми крали гроші.

— А чо’ ти був у пана?

— Я з паном укладав договір. «Такий тепер буде закон, — каже пан, — що кожний чоловік буде мати по дві жінці».

А жінка в крик:

— Я не хочу! Не треба мені, би ти другу жінку приводив до хати! Я ще не вмерла. Цего не буде! Я цего не приймаю, не хочу, щоб було дві жінці. Приведеш другу, як я вмру.

— Мусить так бути, і все. Кожний чоловік мусить мати по дві жінці.

— То я піду до того пана! Так не буде, як ти кажеш, так буде, як я кажу. Най ліпше кожна жінка має по два чоловіки.

Встала жінка рано, ще до днини, обходила худобу в стайні, дала їсти. І біжить до пана. Боїться, би чоловік не привів другу жінку. І вже при цій нагоді скаже, що гроші крали. Приходить до пана і ще з-за воріт кричить:

— Так, пане, не буде, як ви кажете! Най жінка має по два чоловіки, а не чоловік по дві жінці!

І кричить, кричить. Пан устав. Що там є? Втворив вікно — якась жінка кричить на оборі. І махає рукою.

— Так, пане, не буде, як ви кажете! Най жінка має по два чоловіки! Так буде, як я скажу!

Пан кличе її до хати.

— Що є, — каже, — жінко, чо’ ти кричиш? В чім справа? А вона йому:

— Я вам, пане, скажу. Я скажу, як мій чоловік у вас гроші крав. Але не мусить мати чоловік по дві жінці, а має жінка по два чоловіки мати.

Пан каже:

— Добре, буде, та як ти хочеш. Але доказуй. Як чоловік крав у мене гроші?

— Але буде жінка мати по два чоловіки?

— Буде, жінко, буде. Укладем такий закон.

Жінка втішилася і розказує панови, як вони обоє гроші крали:

— Ми прийшли обоє з чоловіком, я підсадила його у вікно. І чоловік набрав грошей.

Пан закликав суддю, жандарів і посилає за її чоловіком. Пан думає, що того заарештують і він у него свої гроші відбере. Та й іде чоловік, мусить іти. Приходить і застав у пана свою жінку. Каже пан:

— Ну, як ви крали гроші?

А там уже й суддя є, і жандарі. Чоловік каже:

— Хто вам, пане, казав, що я крав гроші?

— Ади, — каже, — жінка твоя казала. А чоловік:

— Пане, моя жінка дурна. Ви їй вірите?

— Та де дурна? Не може бути, аби вона дурна була.

— Як не дурна? Ану питайте її, як ми гроші крали. Коли то було? Пан питає:

— Як то було? Коли ви крали гроші? Вона каже:

— То так, пане, було. Я підсадила чоловіка, він набрав грошей, мені дав і собі лишив. Та й ми пішли. А на вербах доста було риби.

— Яка риба на вербах була? — каже пан.

— Пане, була велика повінь, вода поверх дерев ішла, і риба почіпалася на вербах.

Пан сміється та й каже:

— Я ще такого не чув. А чоловік:

— Я вам, пане, не казав, що вона дурна?

— Ану кажи, жінко, як ви далі з моїми грішми йшли.

— Та йшли, пане, попри той млин, де ви до мельнички ходили. А мельник вас злапав та й бив. А ви як пес гавкали. Ми тоді гроші несли.

А тут є суддя, прокурор, жандарі. Панови встидно.

— Жінко, ти, відай, дурна.

— Та нє, пане. Вас дома не було, як ми лазили за грішми. Ви були в мельнички.

Пан завстидався і роззлостився.

— Іди, жінко, би я тебе не видів!

І пан відпустив чоловіка. Не арештували його і грошей не відібрали. Чоловік виграв, бо жінка була таки дурна.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
24 грудня 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.