Українські народні казки

Про хлопця, що нічого не боявся

Українська народна казка Буковини

Їден чоловік мав два хлопці. Старший був розумний, а менший май простий. Той старший був дуже боязливий — коло цвинтаря вночі не піде. А менший був трохи дурненький, але не знав, що то таке страх. Де йшов, то все казав: «Що би я робив, щоби я боявся? Що би я робив, щоб мені страшно було?»

У сусідстві з тим чоловіком жив піп. Він часто заходив до того чоловіка і вчув, як той хлопець каже: «Що би я робив, щоб я боявся? Що би я робив, щоб мені страшно було?» Та й каже піп до того тата:

— Дай його до мене. Я навчу його страху, і він буде боятися. Погодився старий:

— Беріть.

Піп узяв його до себе, а він усе говорить: «Що би я робив, щоб я боявся?» А піп йому:

— Будеш боятися. Сьогодні вночі треба буде йти в церкву і дзвонити.

— Піду, — каже.

Увечері піп пішов у церкву, вбрався в білий халат та й сховався. Приходи хлопець о дванадцятій годині ночі і поліз на дзвіницю. А в той момент піп вийшов і став на сходах у білому. Хлопець кричить:

— Хто це? Хай злази, бо як утрутю, то на землі опиниться!

Піп стоїть. Той недовго думав та як утрутив попа — піп упав на землю і поламав собі ногу. Хлопець подзвонив у дзвони, а як злазив, то побачив, що той у білому лежить на землі. Подумав, що той убився, та й пішов додому. А попадя питає:

— Ти там попа не бачив?

— Нє, не бачив.

— То він же пішов перед тобою в церкву.

— То то він був у білому? Я йому кричав, кричав, а він стояв на сходах і не слухав. То я його утрутив: він упав і вбився.

Попадя приходи до його батька і каже:

— Беріть його додому, бо він он що зробив: утрутив попа зі сходів і піп поламав ногу.

Старий пішов, узяв його додому і каже:

— Збирайся і йди в світ — мені не треба розбійника такого. І щоб ти навіть не казав, чий ти.

Пішов він. Йде дорогою і говори сам до себе: «Що би я робив, щоб я боявся? Що б я робив, щоб мені страшно було?» Доганяє його балагура. Хлопець спинив, і той узяв його, бо нікого більше не було на підводі.

— А далеко ти їдеш? — спитав мужик, що їхав з балагурою.

— Йду десь учитися, щоб я боявся, щоб мені страх був.

— Я повезу тебе до такого місця, що ти будеш боятися.

А там був такий ліс, що як хто провинився, то в тому лісі вішали. Як назбирувало десять повішених, то їх усіх разом знімали і ховали. А тоді їх там висіло сім.

Привіз його той чоловік у ліс до повішених та й каже:

— Тут злізь і наберешся страху.

Було темно. Він зліз, наклав вогонь і гріється. Аж звіявся вітер, і він побачив, що повішені там висять на дубі. Думає хлопець: «їм там студено». Поліз на дуба, познімав їх усіх по їдному і посторцював коло вогню. Та й каже їм:

— Грійтеся, лиш дивіться, щоб не згоріла на вас одежа.

А вони мертві. Той на вогонь валиться, на тому одежа зачинає горіти. Розсердився він, потягнув їх усіх по їдному назад і повісив на дубі.

— А то, — каже, — буду ще мати комерцію з вами.

Посидів він до ранку, а тоді встав і пішов далі. Довго йшов і попав у столичний город, де жив цар. Зайшов він у корчму, а там народу! П’ють, гуляють. Сів і він поїсти. Та все каже:

— Що би я робив, щоб я боявся? Що би я робив, щоби мені страшно було?

А в тій корчмі був слуга царя. Вчув він це і каже:

— Гай, ходім зі мною до царя — там ти навчишся боятися.

Цар збудував новий дім, і в тім домі ніхто не міг жити: кого посилали той дім стерегти, той назад не вертався. Приводи його слуга до царя і каже:

— Я привів хлопця, що хоче навчитися боятися. Послати б його туди, в той дім.

Хлопець на вигляд був непоганий, а в царя була дочка. Каже цар:

— Якщо ти доведеш, що хтось зможе в тім домі жити, то я дам за тебе дочку. Та й жийте в тім домі.

А він цареви:

— Дайте мені в той дім токарний і столярний верстати, і я піду. Цар наказав:

— Везіть йому туди токарний і столярний верстати. І він пішов у той дім.

Сидів він там до дванадцятої години ночі. Аж приходять туди три коти. Та й кажуть до него:

— А, ти тут? Давай грати в карти. А він їм:

— Як з вами грати в карти, як у вас котячі лапи? Давайте я вам їх трохи обстружу, ті кігті довгі.

Погодилися коти. Він узяв їдного лапи, закрутив у верстат, відрубав йому пазурі та й відпустив. А той місця собі не може найти. Хлопець каже другому котови:

— А в тебе голова не кругла. Давай я обстружу її трохи на токарному верстаті, щоб кругла була.

Коти злякалися і втекли.

Приходи рано цар, побачив, що він живий, і каже:

— Як ще дві ночі посторожуєш, то дім буде чистий, — тоді зіграєм свадьбу.

Сидить він там на другий вечір. І приходи до него багато народу. Приносять кістки людські — черепи, кістки з рук, ніг та й кажуть йому:

— Зіграємо цими черепами в футбол. А він їм:

— Станьте, бо я ще маю трохи роботи. Та й точи на токарному верстаті залізяку.

— Що то ти робиш? — питають його.

— А це має бути така палиця: хто не заграє добре в футбол, того я цею палицею вб’ю.

Ті полякалися і так втікали, що аж не влазилися в двері. Та й лишився він сам. Рано приходи цар, а хлопець живий.

— Ну, ще їдну ніч посторожуєш — і дім буде чистий. Сторожує він третю ніч. А коли був він ще вдома, то вмер його перший брат. Тепер дивиться — о дванадцятій годині ночі приносять мерця, того його першого брата. Тих людей, що принесли мерця, не стало — лиш умерший у труні лишився. Підходи хлопець ближче, роздивився — так, його брат перший. Мацає він, а той холодний. Він тре йому руки, лице, щоб нагріти його. Але як його нагрієш, як він мертвий? Виймає він умершого з труна і кладе до себе на койку. Він чув, що як двоє разом сплять, то нагрівається одне від другого. Накрив він себе й мерця, і лежать обоє. Через якийсь час мрець ожив і каже:

— Ти мене воскресив, а я тебе за то вб’ю. Він йому:

— Як ти маєш мене убити, то кладу тебе назад у труно і замерзай там.

І лиш поклав його в труно, прийшли ті самі штири люди, забрали його з труном і понесли. Приходи рано цар, а він — живий. Каже цар:

— Цей дім уже чистий, вже можна в нім жити.

І вженився хлопець на царівні, і зробили свадьбу. А він далі своє повторює: «Що би я робив, щоб я боявся? Що би я робив, щоб мені страшно було?» Набридли царівні ті його слова.

А в них була служниця. Каже вона царівні:

— Я зроблю, що він буде боятися.

Сказала та служниця, щоб наловили в річці багато дрібної риби. Принесли піввідра тої риби, вона долила туди холодної води і сховала. Лягли всі спати. Служниця почекала, щоб він добре заснув. Та як узяла відро з тою рибою, та як вилляла на него сонного, то він крізь сон почав кричати «ґвавт». З тих пір і почав він боятися.

І сьогодні ніхто не знає, чий він, з якого роду і відки. А як старий цар умер, зробився він царем.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
15 грудня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Про хлопця, що нічого не боявся

Українська народна казка Буковини

Один чоловік мав два хлопці. Старший був май розумний, а менший май простий. Старший був дуже боязливий. Він уночі боявся пройти коло цвинтаря. А менший, хоч і був трохи дурненький, але не знав, що таке страх. Де йшов, то все казав: «Що б я робив, щоб боявся? Що б я робив, щоб мені страшно було?»

У сусідстві з тим чоловіком жив піп. Почув він, як хлопець каже: «Що б я робив, щоб я боявся, що б я робив, щоб мені страшно було?» І каже піп його батькові:

— Дай свого меншого до мене. Я навчу його страху, він буде боятися.

— Беріть, — погодився старий.

Піп узяв хлопця до себе, а він усе: «Що б я робив, щоб я боявся?»

— Будеш боятися. Сьогодні вночі треба йти в церкву і дзвонити, — каже піп, а сам подався звечора в церкву, вбрався у білий халат і сховався. Приходить хлопець уночі, лізе на дзвіницю, а піп вийшов і став на сходах. Хлопець кричить:

— Хто це? Злазь, бо як трутю, то на землі опинишся! А піп стоїть. Той, недовго думаючи, як утрутив попа, то він так полетів на землю, що аж ногу собі зломив.

Віддзвонив хлопець. А як злазив, то побачив, що хтось у білому лежить на землі. Він подумав, що воно вбилося, та й пішов додому. А попадя питає:

— Ти там батюшку не бачив?

— Ні, не бачив.

— То він же пішов перед тобою в церкву.

— Так то піп був у білому? Я йому кричав, щоб зійшов зі сходів, а він стояв і не слухав. То я його утрутив. Він упав і вбився.

Попадя приходить до сусіда і каже:

— Забирайте його додому, бо він он що зробив! Утрутив батюшку зі сходів, і батюшка ногу зломив.

Старий пішов за сином та й каже:

— Збирайся і йди у світ. Мені не треба розбійника такого. Іди й не кажи, чий ти.

Пішов син. Іде дорогою і говорить сам до себе: «Що б я робив, щоб я боявся? Що б я робив, щоб мені страшно було?» Доганяє його балагура. Він спинив і попросив підвезти, його взяли, бо місце було на підводі.

— Далеко їдеш? — запитав мужик, що їхав із балагурою.

— Хочу десь навчитися, щоб я боявся, щоб мене страх брав.

— Я, — каже, — завезу тебе до такого місця, що будеш боятися.

А там був ліс, і в ньому вішали тих, хто провинився. І як назбирається десять повішених, то знімають усіх разом і ховають. А тоді їх уже висіло семеро. Лишився у тому лісі хлопець. Розіклав він вогонь і гріється. Тут звіявся вітер і почав гойдати повішених. Він подивився догори і побачив їх на дубі, думає: «Їм там студено». Та поліз на дуба, познімав усіх і посторцював коло вогню.

«А мертві — як мертві — той на вогонь валиться, на тому одежа починає горіти. Він розсердився, повитягав їх по одному назад на дуба і повісив.

Посидів хлопець там до ранку, а тоді встав і пішов далі. І попав він у столичний город, де жив цар. Зайшов у корчму, а там народу! П’ють, їдять. Сів і він. їсть та все каже: «Що б я робив, щоб я боявся?»

У корчмі був слуга царя. Вчув він це і каже:

— Гай ходімо зі мною до царя. Там ти навчишся боятися.

Цар збудував новий дім, і в тім домі ніхто не міг жити. А кого посилали стерегти новий дім, той назад не вертався. Приходить слуга до царя і каже:

— Я привів хлопця, що хоче навчитись боятися. Послати б його в новий дім.

А хлопець був на вид непоганий. Цар подивився на нього та й каже:

— Як доведеш, що в тім домі можна жити, то віддам за тебе дочку і живіть там. А він каже цареві:

— Дайте мені в той дім токарний верстат, і я піду туди. — Завезіть йому верстат, — наказав цар.

Сидів він там до дванадцятої години ночі. Ось приходять три коти і кажуть:

— А, ти тут? Давай будемо грати в карти.

— Як же з вами грати в карти, якщо у вас довгі кігті? — каже він. — Давайте я їх трохи постружу.

Погодилися коти. Він закрутив одному лапи у верстат, відрубав кігті та й відпустив. А той місця собі не може знайти. Каже хлопець другому котові: — А в тебе голова не кругла. Давай я обстружу її трохи.

Коти злякалися і втекли.

Приходить рано цар, забачив, що він живий, і каже: «Як ще дві ночі постережеш, то будемо робити весілля».

Сидить він там на другий вечір. І приходять до нього багато людей. Приносять вони людські черепи і кажуть:

— Зіграємо цими черепами в футбол. А він каже:

— Почекайте, бо я ще маю трохи роботи. Та й узявся точити залізяку.

— Що це ти робиш? — питають його.

— Це буде палиця. Як хто погано зіграє в футбол, то я його цією палицею вб’ю.

Ті полякалися і так втікали, що аж не влазили в двері.

Приходить рано цар, а хлопець живий. «Ну, ще одну ніч постережеш, і робимо весілля».

Сидить він на третю ніч. Стукнула дванадцята година. Дивиться він, якісь люди несуть до нього мерця. Поклали труну і пішли. Подивився хлопець, а той мрець — його старший брат. Він умер ще тоді, як хлопець був дома. Помацав хлопець холодного трупа, хоче якось нагріти його. Але як? Витягає він мертвого з труни і кладе до себе на ліжко. Укрився він із мерцем і хоче нагріти його. Через якийсь час ожив мрець і каже:

— Ти мене воскресив, а я тебе зараз уб’ю.

— Як ти мене маєш убити, то кладу тебе назад у труну і замерзай там.

І лиш поклав він померлого, прийшли ті самі люди, забрали труну і понесли.

Приходить рано цар, а хлопець живий. Цар каже: «Цей дім уже чистий, у нім можна жити».

І оженився хлопець на царівні.

Живе він із царівною та й усе каже: «Що б я робив, щоб я боявся? Що б я робив, щоб мені страшно було?» Набридли жінці ті його слова. А в них була служниця. Каже вона царівні: «Я зроблю, що ваш чоловік буде боятися». Пішла та служниця на річку, наловила піввідра дрібної риби і долила водою, щоб було повне. Та принесла і сховала.

Лягли вони з жінкою спати. Служниця почекала, поки він добре засне. Тоді жінка встала, а служниця як узяла те відро з рибою, та як вилляла на нього! Він схопився і почав кричати «Ґвалт!». Відтоді він і почав боятися. І сьогодні не знає, чий він, якого роду і звідки він.

Походження та примітки

Про хлопця, що нічого не боявся. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 326. Записано 15 грудня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.