Українські народні казки

Про хлопця, який прочитав чарівну книжку

Українська народна казка Закарпаття

Був один бідний чоловік, мав він сина Івана. Як виходив Іван народну школу, мав уже шістнадцять років. Почав він просити нянька, аби його пустив десь служити:

— Буду з маржиною ходити. За то мені дадуть їсти, одінуть мене, та буде легше вам, дорогий няньку.

— Та йди, лиш позирай — поганою дорогою не ходи.

Відклонився син від нянька і рушив у світ. Ішов, ішов через ліси, полями. Застала його ніч. Позирає, де би увидів світло. Увидів світло і пішов до нього. Прийшов до хижки, поковтав у двері.

— Хто там? — відозвався старий дідо.

— То я, бідний хлопець Іван. Глядаю нічліг, та ци не приймете мене переночувати?

Старий пустив його до хижі і почав визвідовувати, що він за один і куди йде. Хлопець розповів.

— А чи знаєш читати?

— Знаю і читати, і писати.

— Якби ти не знав, то служив-бись у мене, — каже дідо. — А так мені тебе не треба.

Переночував хлопець у діда і пішов далі. Айбо з голови йому не виходить, чому старому не треба такого, аби знав читати. Ходив так може з місяць, і знову його дорога привела до того старенького діда. Попросився до нього переночувати. Дав вранці йому дідо фриштик і зазвідав, куди йде. Хлопець увидів, що старий його не впізнав. Думає собі: «Якщо буде звідати, чи знаю читати, відповім, що не знаю». Каже він дідові, що шукає якусь роботу.

— А чи знаєш ти, сипку, читати? — зазвідав старий.

— Ні, не знаю.

— Та як не знаєш, роби у мене. Роботи у мене мало: будеш кожний день порох із книжок витирати.

Так почав хлопець служити у діда. Видить, що той дід жив добре — мав і гроші, і одежу, і їдіння. Одного разу каже дідо, що на місяць піде у гості до брата.

— Ти оставайся дома, обтирай книжки.

Старий пішов, а хлопець залишився сам на ґаздівстві. Ключі від комори мав і за їдіння не журився. Протирає книжки, читає їх. А то всі книжки були для ворожіння. У одній чорним по білому написано, як перетворюватися у таку звірку, яку захочеш. «Ага, — думає собі хлопець, — тепер знаю, чому старий хотів такого слугу, який не міг би вичитати, що у сих книжках написано».

Хлопець не чекав, доки старий вернеться, — утік. Прийшов до вітця, нянько почав його визвідовувати, де робив, чому скоро повернувся додому і що заробив.

— Не приніс-им гроші, айбо будемо мати все, що нам треба. Нині можете продати вепра.

— Якого вепра? — звідає нянько.

— Ідіть до кучі та увидите.

Доки нянько зліз з печі, хлопець зайшов до кучі і зробився вепрем. Зайшов старий до кучі і очам своїм не вірить: там лежить такий веприще, що чудо. Погнав його на вашар, і там збіглися купці, один більше другого дає грошей. Продав чоловік вепра за добрі гроші і повернувся додому.

А купець із радості, що купив такого вепра, зайшов у корчму. Вепра загнав у загороду. Як нікого там не було, хлопець зробився із вепра людиною і пішов додому. Прийшов до хижі і звідує нянька:

— Та чи продали-сьте вепра?

— Продав, синку. Позирай, скільки мені дали за нього, — і старий вийняв пачку грошей.

Через тиждень знову вашар. Хлопець каже:

— На цей вашар поведете коня продавати. Лиш не продайте його із мотузом. Тепер вам вповім, що то я зроблюся конем, та коли продасте мене із мотузом, то мені кінець, бо може прийти на вашар той газда, у котрого я служив. То біда, що ви, няньку, його не знаєте, айбо нічого, я його спізнаю і дам вам знак: на мені встане шерсть, опущу одно вухо, зроблюся хворим. Аби ви знали, що то мене хоче купити той газда, у котрого я служив. Аби ви мене йому не продали.

Повів чоловік коня на вашар. Купці збіглися, бо такого файного коня давно не було на вашарі. Звідують, що просить чоловік за коня. Він уже хотів назвати ціну, айбо увидів, що кінь почав трястися, вухо одно опустив, шерсть на ньому встала. Видить чоловік, що тут біда: між тими купцями має бути той, у кого служив син.

— Та я, люди добрі, не продаю сього коня, бо щось похворівся — трясеться, вухо опустив. Не хочу хвору худобину продавати.

Айбо один пан пристав:

— Я куплю й хворого. Просіть гроші.

Що мав робити чоловік. «Запрошу дуже великі гроші, — думає собі чоловік. — Може, так лишиться коня». І назвав таку ціну, за яку можна купити десять коней. Та пап виплатив його відразу.

— То беріть коня, — каже чоловік, — айбо мотуз мій. Та пан не пристає:

— На чому я поведу коня. Ідімо до магазину, і я вам куплю новий мотуз.

Не випускаючи мотуза із рук, пан привів коня до магазину, покликав продавця і попросив його винести добрим мотуз. Верг той новий мотуз чоловікові:

— Беріть собі та не задержуйте мене більше. Вернувся зажурений чоловік додому. А пан повів коня до коваля підкувати. Коваль каже:

— Почекайте мало, я піду пообідати.

Чекає пан, чекає — нема коваля. Розсердився і пішов за ним. А коня прив’язав до груші. А хлопчик того коваля там бавився. Підійшов до коня і хотів на нього вилізти. Відв’язав, аби привести до пня, звідки би він міг сісти на такого коня. Та лише відв’язав коня, той відразу зробився зайцем і побіг полем. Пан вернувся, увидів зайця і зробився псом. Хлопець як увидів, що пес його доганяє, зробився голубом. А пан зробився яструбом і полетів за голубом. Коли хлопець увидів, що біда, зробився перстнем і упав на подолок дівчини, що сиділа серед поля. Увиділа дівчина файний перстень і наділа його на палець. А із яструба знову зробився пан. Прийшов пап до дівчини та й каже:

— Дівчино, віддай мені мій перстень.

— Се перстень мій, — каже дівчина, — мені його нянько подарував.

— Як так, то йдімо до твого вітця.

Прийшли до вітця тієї дівчини. Вислухав він пана і каже:

— Вижу, донечко, що перстень тобі подобається, айбо кедь він не наш, то треба його віддати сьому панові.

Дівчині дуже не хотілося знімати перстень. Роздивляє його так близько, що почула, як перстень щось шепче. Прислухалася і почула:

— Дівочко, не давай перстень панові, а кинь його серед двора.

Дівчина так зробила — вергла перстнем:

— Ідіть найдіть його, як я найшла.

А перстень розсипався маком. Пан відразу перетворився на когута і почав мак збирати. Та хлопець зробився лисицею, ухопив когута і з’їв його.

Та й казці кінець. Той хлопець на тій дівчині оженився.

Походження та примітки

Про хлопця, який прочитав чарівну книжку. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 325. Друкується вперше. Варіанти: Плешинець — «Казки одного села / Запис текстів, післямова та примітки П. В. Лінтура; Упорядник Ю. Д. Туряниця. — Ужгород: Карпати, 1979.», с. 214 — 221; Грига — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).