Українські народні казки

Про царських синів і Чорну гору

Українська народна казка Закарпаття

Був цар і мав чотирьох синів. Тим синам пора вже було женитися. І вони собі вибирали жінки. Старший хотів узяти таку жінку, що на пекарні робить, бо він дуже любив свіжий хліб їсти. Другий хотів таку жінку взяти, щоб її батько був югас, бо він дуже любив сир їсти. Хотів, щоб жінка сир ладила. Третій хотів дівочку, яка б у корчмі робила та вміла добре їсти варити. А найменший хотів узяти в жида служницю.

Пішли вони на прядки, тоти хлопці, й говорили про то під вікном. Потому зайшли вони до хати, й тота жидова служниця пообіцяла, що вона йому вродить троє дітей: дівочку з золотим волоссям, хлопця, що в нього на голові місяць, і другого хлопця, що в нього на голові сонце.

Поженилися вони. Мати найменшого сина не давала згоди, жеби він брав служницю за жону. Але вона йому пообіцяла тих троє дітей, і він її взяв.

Прижили вони рік, і в них народилася дочка. Але в той момент чоловік поїхав на охоту. А його мати дитину повила, поклала в корито та пустила долі водою. А там недалеко було озеро, і річка впадала в то озеро. Коло озера був сторож, сторожив його. Дивиться, щось вода несе, чує, плаче дитина. Він пішов до тої води та то корито з дитиною забрав. І приніс додому. Йому і його жінці було вже років під п’ятдесят, а в них не було дітей. І баба дуже зрадувалася та обцілувала діда, що він приніс дитину. І вони ту дитину годували.

А мисливець, тої дитини батько, приходить з охоти, а мати йому показує мачя. І каже:

— Видиш, що твоя жінка народила? Вона тобі обіцяла дівчину з золотим волоссям, а народила здохле мачя.

Він підходить до жінки свої та питає:

— Що ти мені обіцяла і що ти мені народила? Дохле мачя? Вона йому на ті слова:

— Я не мачя вродила, бо чула-м, як дитина заплакала, коли я її вродила. А мама твоя дитину забрала.

І він їй пробачив. А вона далі казала, що чула дитячий голос.

Жили вони далі. А через рік народився хлопець з золотим місяцем. А мати взяла й ту дитину пустила на річку, а поклала їй дохле псиня. А той самий дідо сторожував коло ставка та підобрав і ту дитину. Приносить додому, а баба каже:

— Ой діде, як ти будеш кожного року мені дитину приносити, то ти мені наносиш много дітей.

Але баба зраділа. Дівочка вже мала рік. Волосся золоте, красиве, дівчина вже ходила по хижі. Дідо й баба були дуже раді тому. Чоловік прийшов з вадаски, а його мати розказує:

— Твоя жінка вродила здохлу собаку.

Він їй простив і це. Ждав третьої дитини. Хотів знати, що з того буде. Пройшов ще рік, і вона вродила третю дитину, хлопчика, що мав золоте сонце. А чоловіка знов не було, його знов забрали на вадаску. А мати його підставила жінці здохле паця. Дитину — в корито й верла в річку.

— Ти видиш, сину, що твоя жінка тобі вродила? Дохле паця. Вона тобі все набрехала. Її треба покарати.

І він сказав вимурувати при дорозі стовпа та в ньому лем таке маленьке віконце. Хто йшов по дорозі, мав плювати їй у очі. За то, що вона таке вродила: мачя, псиня й паця. І лем один раз на добу їй давали їсти. Та то таке їдження давали, як собаці або пацяті.

І ту третю дитину тоже дідо-сторож підобрав і приніс додому. Баба вже стала кричати на нього:

— Вже ти, діду, много дітей мені наносив! Я не годна годувати. Но най ще тото буде, але більше би ти мені дітваків не ніс до хижі.

Дівочка вже має два роки, хлопець уже рік має. Світла в хижі не треба, бо світить золоте волосся, світять місяць і сонце.

Пройшли роки, хлопці підросли, старшому вже п’ятнадцять років. І дівчина вже зовсім велика. Хлопці мали вітцьову натуру та тоже зайнялися вадаскою. А мати їх далі була замурована, й люди плювали їй у очі. А батько їх не женився, тільки займався вадаскою.

Хлопці пішли на вадаску та забили дикого кабана. І в той момент підходить батько їх. Вони не знали, же то батько, а він не знав, же то його сини. Вони сіли всі разом їсти. Хлопці зняли з себе шапки, він побачив, же в одного місяць на голові, а в другого сонце. І пригадав, же його жінка обіцяла таких синів уродити. Став з ними говорити:

— Відки ви, хлопці? Чиї ви і з котрої сторони?

Вони йому все розказали. Розказали, що вони матері не знають, а виховані дідом та бабою, що охороняють з дідом озеро. І запросив він їх, щоби на неділю прийшли в гості. А хлопці сказали:

— У нас є дідо й баба і старша за нас сестра. Ми порадимося. А діда та бабу вони кликали вітцьом і матір’ю.

Хлопці прийшли додому й повіли дідови та бабі, що царський син просить їх до себе в гостину. Дідо й баба дозволили, але так, щоби всі троє пішли в гостину, щоби взяли сестру з собою. Та коли вони йшли в гостину, то мусили плювати на свою маму, що була замурована в стовпі. Але вони не знали, що то їх мама. А вона побачила золоте волосся в дівчинки на голові, побачила місяць і сонце й знала, же то її діти.

Прийшли вони в гості, він все їм показував, похвалився їм, який є багатий. Вони там попризиралися, погостилися та й забралися домів. І як ішли домів, знов плювали матері своїй у очі, бо не знали, же то їх мати. Прийшли хлопці домів, і зайшла до них баба-відьма. І сказала їм:

— Дуже у вас красиво, все у вас є, лем іще хибить співающого стромика, кожний лист якого іншу мелодію грав би, та води живущої й цілющої, що б’є вгору фонтаном.

А вони питаються в неї, де можна тото дістати, таке дерево і таку воду, живущу та цілющу. І баба повіла їм тото та ще сказала, що їм хибує співающого пташка. Сказала баба:

— Є така Чорна гора, й на тій горі суть і дерево, і вода, і пташок той. Але то дуже далеко. То пішо треба йти два тижні. І на тій горі такі суть чарівні люди, що через них трудно зійти на ту гору. Ті люди гойкають: «Розбійник, злодій! Забийте то! Заріжте го!». А хто попризирається назад, то вмре, в чорний камінь перекинеться.

Як тота баба їм то повіла, дала вона хлопцям по персневи, а дівочці золотий ланцюжок. І повіла так:

— Як будете йти туди, лишіть перстені дома. Як буде з них іти вода, значить, ви ще живі. А як потече кров, значить, вас уже нема, ви вже померли.

Пішов туди старший брат. Ішов він два тижні. Із його персня удома текла вода. А в два тижні потекла кров. Він став чорним каменем на Чорній горі.

Потому говорить менший брат:

— Соберуся і я йти. Сестра стала плакати:

— Не йди нікуди! Помреш і ти! Через якусь бабу ми всі помрем. А він на те:

— Все-таки я йду.

Пішов. І стрінула його під тою горою баба і говорить:

— Щоб ти не оглядався назад, бо станеш чорним каменем.

Він пішов і довго тримався. А як стали кричати на нього ззаду: «Живан! Розбійник! Заріжте го, забийте го!», він попризирався назад і став чорним каменем. І вдома з персня потекла кров. Сестра увиділа, що потекла кров, заплакала та сказала:

— Вже й другий брат помер. Говорить вона сама до себе:

— Я йду. Або братів визволю, або що вже буде. Через якусь прокляту бабу всі постраждаєм.

В той момент прийшла тота баба знов д’її хаті та говорить їй: вона може набрати такої сили, щоби піти й визволити своїх братів.

— ...Як будуть гойкати, аби ти ся не обзивала та не обзирала.

І дала їй баба клуб’я, жеби вона вергла клуб’я й за тим клуб’ям ішла. Як то клуб’я розмотається, то вона вже буде на тій Чорній горі.

Клуб’я ся докотило до гори, і там устріла її друга баба. І говорить їй:

— Не зроблять вони тобі нич. То вони лем пуджяють, а вони не знищать тебе.

Вона позатикала собі вуха, щоби менше то чула, та пішла горі горою. І там на неї стали гойкати:

— Живан! Бандита! Вбийте! Заріжте! Знищіть!

А вона не боялася та сміливо йшла, і добралася на ту гору. І дійшла до тої цілющої й живущої води, яка била вверх і падала на землю. Помила вона в тій воді руки, й то все замовкло. Вона забрала співающого пташка, набрала в склянку живущої й цілющої води та полляла водою ту гору. На тій горі всі оживали та вставали, царі, сини царські й всі люди, які були там зачаровані. І вона стрілася з своїми братами, які теж були зачаровані там, і повернулася з ними додому.

Посадила дівчина в себе на городі співающий стромик, і він почав дуже весело грати. А в хаті поставила в клітці співающого пташка. Та в дворі поставила ту живущу й цілющу воду, і на тому місці зробився фонтан з водою.

Потому браття зібралися йти на вадаску, а сестра їм сказала, щоб, як стрінуться з царським сином, його запросили до них у гості. То вже підказав пташок співающий так зробити. Вони вбили оленя, царський син підійшов, і вони запросили його до себе в гості.

Прийшов царський син до них. А хлопці наварили перлових пирогів і вгощали ними царського сина. То пташок їм сказав зварити таких пирогів. А царський син пригощався тими пирогами та сказав:

— Що тото за нове їдження, якого я ще й не чув? Не то що не їв, а й не чув за нього.

А співающий пташок на це:

— А де ви таке чули, щоби жінка породила замість дитини здохле мачя?

А він відповідає:

— У мене такий випадок був, моя жінка породила здохле мачя. А співающий пташок каже:

— Такого не може бути. Твоя жінка породила не здохле мачя, а тоту дівчицу з золотим волоссям.

Піднесли друге їдження. А царський син знов:

— Я такого їдження не видів і не чув. А пташок питає:

— А таке ти чув, щоби жінка породила здохле псиня?

— В мене такий випадок був, моя жінка породила здохле псиня. А співающий пташок розказує:

— Такого не може бути. Твоя жінка породила не здохле псиня, а того хлопця з місяцем на голові.

Піднесли третє їдження.

— Я ще такого їдження не видів, — каже царський син.

— А таке ти видів, щоб жона вродила здохле паця? — звідався пташок.

— У мене такий випадок був. Моя жінка вродила здохле паця.

— Не паця здохле твоя жінка вродила, а того хлопця, що в нього сонце на голові.

Бере їх царський син до себе в гості. Дуже ся зрадував, що знайшлися його діти. І сказав розмурувати, розметати каміння з того кам’яного стовпа. Та забрав жінку додому. І сказав скупати її в вині.

Підійшов він до матері:

— Що би з такою жінкою зробити, що забрала від мами дитину й поклала здохле мачя? А що би з такою зробити, що забрала від мами дитину з місяцем на голові, а поставила здохле псиня? А що би зробити з такою, що забрала в мами дитину з сонцем на голові, а поставила здохле паця?

А вона сказала:

— У нас два коні суть у стайні, що по п’ять років мають, а надворі не були. Прив’язати таку жінку за одну ногу до одного коня, а за другу до другого та розтягнути.

— Мамо, ви самі собі суд всудили, бо то ви так зробили. І прив’язую вас до коней, най вас розтягнуть.

І коні так з нею пішли, що й її рознесли, та самі ся не вернули. А дівочка зосталася з матір’ю на хазяйстві, а сини з вітцьом займалися вадаскою.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
8 липня 1988 року
Оповідач: Гудак Юрій Васильович (1937 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також