☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про царського сина Івана
Українська народна казка Покуття

Був цар і не було в него дітей. Він так журиться. Кому маєток лишить? Хто ж за царя буде, як немає дітей? Журяться вони обоє з жінкою. Вийшов цар на подвір’я — щось плаче, щось кричить за брамою. Виходить за браму, дивиться, а там лежать три маленькі хлопчики в пеленках, плачуть за брамою. Цар вертається до хати й каже жінці:

— Іди подивися, у нас за брамою три хлопчики маленьких у пеленках.

А жінка каже:

— Берім їх до хати. Будем годувати, будем мати трьох синів. Занесли тих хлопчиків до хати. Найшли цар і цариця три мамки — най годують діти.

Назирають вони ті діти та й тішаться, бо файно вони ростуть. Та вже й ходять хлопці, вже й говорять. День за днем переходить, і вже хлопчики йдуть всі три до школи. Цар їх так любить. Але найменший був наймудріший. Дуже файно вчився в школі і все слухав царя. І дуже його цар любив.

Каже той наймолодший хлопець:

— Тату, я вичитав з книжки, що на небі було сонце, місяць і зірниці. А де вони тепер? їх нема. Скажіть мені, тату, де вони.

Каже йому тато:

— Були сонце, місяць і зірниці, але прийшли змії і забрали. Оден взяв сонце, другий — місяць, а третій — зірниці.

— Тату, а я би то все у зміїв відобрав. А цар каже:

— То не мож. Уже люди пробували відобрати, але не мож. Каже хлопець:

— А я поїду та й сонце, місяць і зірниці відберу. Цар не пускає:

— Ти не відбереш, ти не в силі. А він каже:

— Відберу. Я їду. Лагодьте мені файного коня, хліба в дорогу і трохи грошей.

Не міг цар його стримати та й погодився:

— Їдь.

А ті оба хлопці кажуть:

— Як ти їдеш, і ми їдем з тобою — за сонцем, за місяцем і за зорями. Цар і цариця усе їм прилагодили. Збираються хлопці всі три і їдуть в дорогу. А цар їм каже:

— Зачекайте, хлопці, я вам щось пораджу.

І написав цар листа до свого брата. А той брат десь далеко, в Шидмерицькім краю, робить у змія ковалем, той брат.

— Прийдете хлопці туди, в Шидмерицький край, то насамперед підете до свого вуйка, до мого брата. І розпитайте його, і він вам скаже, де ті змії, що забрали сонце, місяць і зорі. Бо він у них служить за коваля.

Поблагословив їх на дорогу цар, і вони всі три поїхали.

Їхали вони, їхали і приїхали в той край Шидмерицький. Довго допитувалися до того вуйка і допиталися. Приходять до тої кузні, а там такі мури, така брама висока. Вони прийшли під ту браму, постукали. Виходить той вуйко й каже:

— Відколи я служу ковалем, мені ще ніхто не стукав так теньґо в браму.

Розімкнув браму, втворив, дивиться, а там три хлопці. І питається їх той вуйко:

— Що ви за одні і відки ви йдете? Чого ви в браму гримаєте? Питається, чиї вони, ті хлопці; вони кажуть, що цареві сини, цар так

і так називається. Вуйко каже:

— Не може бути, аби ви були сини мого брата, бо в мого брата дітей не було.

І тоді дали вони вуйкови лист, що написав їх тато. Той прочитав і повірив, що то — сини його брата. Взяв їх до хати, приймив у гості, і вони розказали вуйкови, куди йдуть, до кого й за чим. А вуйко каже:

— Я вам скажу, хлопці, де той змій жиє.

Сказав вуйко, у котрий бік їм іти, які там доми, який міст.

— Поїдете до того змія. А недалеко від його дому золотий міст. Як приїдете туди, змія дома не буде. Змії до дівчини поїхали, до дочки старої Инджібаби. Двоє будете ночувати у змія в хаті, а ти, — каже, — Іванку, сядеш собі під мостом. Змій буде їхати в дванадцятій годині ночі від дівчини. А ти вилазь з-під моста і будеш з ним на мості битися. І буде видно, котрий котрого переб’є. І аби-с ти, — каже, — вирвав у тім мості одну шину.

Вони так і зробили. Поїхали туди, допиталися до того змія, до його дому. Пообзирали всюди: в стайні, в хаті — нема нікого. Найшли собі щось їсти, попоїли, побалакали та й два хлопці лишаються там ночувати, а цей іде під міст, наймолодший. Вирвав у мості одну шину, сів собі під міст і сидить. Сидить до дванадцятої години ночі. Прийшла дванадцята година, змій уже вертається від дівчини. Наспівує собі якусь пісеньку, такий веселий. Приїхав він на той міст, а кінь сполошився і став «дуба». Далі не йде.

Змій каже коневи:

— Коню мій дорогий, чо’ж ти сполошився, чого ти напудився? Такого нема на світі, щоб нас напудив, щоби ми його боялися. Лиш у того й того царя є хлопець Іван. Ми його не годні перебороти. Але він сюди не прийде.

А Іван під мостом усе слухає. Вийшов з-під моста й каже:

— Я вже тут.

— Це ти, Йване.

— Я.

— То що, будем битися чи миритися?

— Будем битися, — каже Йван.

І билися вони. Оден другого кидали до землі. Іван кинув змія, і він по кісточки застряг. Відтак змій кинув Івана — Іван ледве що застряг у землю. А Іван змія ще раз кинув, і той — застряг аж по голови в землю. Тоді він постинав змійови всі три голови і докінчив його.

Рано пішли брати до змія в комору, а там були заперті зірниці. Втворили і випустили їх на небо. Та прийшли до вуйка і сказали, що вже одного змія вбили і зірниці випустили. Вуйко дав їм їсти, а вони ся питають, де другий змій, той, що вкрав з неба місяць, мешкає, бо вони не знають, куди йти. Вуйко сказав, у якім він боці жиє і що там є другий міст, срібний. Той змій має уже шість голів.

Приходять вони туди — змія нема дома, бо він у дівчини. Та Инджі-баба мала три доньки, і до них ходили три змії. Вони мали бути її зятями.

І знов два ночують у хаті, а молодший знов іде під міст. І знов вирвав з того моста шину, сидить під мостом і чекає. Сидів аж до дванадцятої години ночі, а в дванадцятій годині їде від свої дівчини змій. Кінь прийшов на міст, сполошився і став «дуба». Далі не йде. Змій каже коневи:

— Чо’ ж ти, коню, напудився, чо’ ж ти сполошився? На світі нема такого, щоб ми його боялися. Є в царя хлопець Іван, але він сюди не дійде, бо то далеко. Він ще малолітній.

А Іван каже:

— Я тут! Як це я не прийду, як я вже є?

— Се ти, Іване?

— Я.

— Будем битися чи миритися? Іван каже:

— Будем битися. Зачинають вони битися. Змій каже:

— Зачинай ти, Іване, вперед. А Іван каже:

— Зачинай ти вперед.

Змій як кинув Івана, він застряг аж по кісточки в землю. Іван як кинув змія, змій по коліна застряг у землю. Змій кинув Івана — Іван застряг трохи не по коліна. А як кинув Іван змія знов, та й забив його чисто в землю аж по голови. Взяв шаблю, змію всі шість голів відтяв і порубав його.

Рано пішов Іван до братів і сказав, що вже вбив другого змія. Ідуть всі три та й шукають, де змій сховав місяць. Шукали, шукали і найшли. І випустили місяця на небо.

Випустили і йдуть до вуйка, того коваля. І сказали вуйкови, що вже вбили й другого змія і звільнили місяця. Ще треба вбити третього і випустити сонце. Вуйко сказав, де жиє той третій змій, що дванадцять голів має. А недалеко від його дому є дияментовий міст.

Подалися вони від вуйка до третього змія. Приїхали і так само не застали того дома. І так само Іван сідає під міст, а ті два ночують у хаті. А перед відходом забив Іван у стіну ніж і сказав:

— Хлопці, дивіться на сей ніж. Би-сте спали й не спали і на сей ніж дивилися. Той змій має дванадцять голів, і я не знаю, чи я його заможу. Як буде з ножа капати вода, аби-сте сиділи тихо, а як буде капати з ножа кров, би-сте йшли мені помагати.

Пішов він, вирвав шину з того мосту, так само, як з тих двох, сів під мостом і сидить. Сидить до дванадцятої години, а в дванадцятій їде від дівчини змій. Приїхав на міст, а там діра. Кінь напудився і став дибки. Змій питається:

— Чого ти, коню, сполошився? Такого на світі нема, щоб нас напудив, щоб ми боялися. Є в царя, — каже, — син Іван, але він сюди не прийде, бо він ще малолітній та й то дуже далеко.

А Іван каже:

— Я вже гездечки, під мостом. Питає змій:

— Будемо битися чи миритися? Іван каже:

— Битися.

Зачали битися. Кидають оден другого. Іван добре кидає і за третім разом як кинув змія, то забив його чисто в землю. І стинає голови. Іван їх стинає, а вони підскакують і назад до тулуба приростають. І знов робляться живі.

А ті два брати, що сплять у хаті й не сплять, дивляться на ніж. Капає з ножа вода. То піт Іванів, бо дуже вже він упрів, як голови змійови рубав. Нарешті потекла з ножа кров. Кажуть браття:

— Ходім рятувати брата, бо з ножа кров тече.

Повибігали з хати і побігли на міст. Прибігли, дивляться — Іван рубає змійови голови, а вони назад на то місце підскакують і приростають. Брати підбігли, ті відрубані голови лапають і відкидають геть далеко, щоб більше не приростали. Вони відкидають, а Іван рубає. Відрубав усі голови, змія порубав, а брати помагали рубати. І найшли вони сонце, і пустили на небо. І вже є на небі сонце, місяць і зірниці.

Поїхали вони до вуйка і сказали, що вже порубали всіх трьох зміїв і відвоювали сонце, місяць і зірниці. Вуйко дав їм їсти, трохи з ними погостився, з тими хлопцями. Передав він свому братови привіт і випровадив хлопців додому, до царя.

А та Инджібаба чекає оден вечір — нема зміїв. Думала вона, що то будуть її зяті. Другий вечір чекає — нема. Та й дівчата чекають — нема. Нема зміїв і третій вечір. Каже баба своїм дівчатам:

— Збирайтеся і здоганяйте тих хлопців. Це вони побили наших князів.

Каже старшій:

— Перебіжиш їх і простелишся перед ними на дорозі дуже файною хусткою. Вони ту хустку озмуть, і їм потріскаються коні, з них стане шмір. Повмирають і самі хлопці, як ту хустку озмуть. Другій доньці каже:

— Ти би-с перекинулася дуже файною грушкою, маєш стояти попри дорогу, де вони мають їхати. Файні грушки будуть. Вони будуть їхати по дорозі та й озмуть по грушці чи по дві. Та й повмирають. І коні їм потріскають, і з них зробиться шмір. Усі три повмирають.

Третій дівчині каже баба:

— А ти їх перебіжи і аби-с перекинулася файною толокою. А на тій толоці аби була файна керничка з холодною чистою водою. Хлопці будуть пасти коло тої кернички коні. І будуть їх напоювати, і сами будуть пити. Та повмирають, розіллються на шмір.

І дівчата побігли всі три за тими хлопцями. Одна перекинулася файною хусткою. Розстелилася на дорозі. Така файна хустка — на всю дорогу розстелилася. Хлопці їдуть, а на дорозі хустка розстелена. Оден каже:

— Мой, хустка, ади, яка файна. В нашім краї таких хусток нема. І хочуть уже ту хустку підоймити. А наймолодший брат Іван каже:

— Зачекайте, хлопці, не рушайте ту хустку, най я йду вперед. Вони його слухають, бо він дуже мудрий. Підійшов Іван і ту хустку перехрестив шаблею на дорозі. І зробилася повна дорога крови. Вони не можуть і переїхати, мусили об’їжджати. Зарубав він ту дівчину, і вже її нема.

їдуть вони далі. Аж та друга їх перебігла та й наперед них перекинулася файною грушкою попри дорогу. Спілі грушки і на грушці, і попід грушкою. Хлопці доїжджають до неї.

— Йой, дивися, — каже оден, — які файні грушки! І хотять збирати тих грушок. А Іван каже:

— Чекайте, чекайте, хлопці, ніц не рушайте, най я наперед йду д’тій грушці.

Прибіг Іван до тої грушки і шаблею її перехрестив. А з тої грушки потекла кров на цілу дорогу, що трудно переїхати. Зарубав другу дівчину.

Їдуть вони далі. Їдуть, а там толока, така файна трава. А серед тої трави керничка. Файна, чиста вода.

— Тут, — кажуть хлопці, — коні попасем і води нап’ємся. А Іван каже:

— Хлопці, почекайте, пустіть мене. Я вперед маю напитися тої води.

Прийшов він до тої кернички, перехрестив шаблею ту воду й траву. І з того всього зробилися шмір і кров. І більше нема нічого.

Їдуть вони далі додому. А баба чекає й чекає на дівчат. Чекає, а їх нема. Баба думає, що вони повинні вже бути. А їх нема, не вертаються. Збирається вона і летить за тими хлопцями. Летить, аж іскри сиплються, і хлопців здоганяє. Хлопці біжать кіньми, що сили мають. І вертаються знов до свого вуйка, бо баба біжить за ними і вогнем пече. Долітають до вуйкової брами. Застукали, живо забігають на подвір’я. А баба за ними і таки тут-тут уже: хоче залетіти на подвір’я. Запхала вона голову в браму, а Іван браму запер. Баба на тім боці, а голова на цім. Притис Іван бабі в’язи і дверми тримає. Кажуть хлопці вуйкови:

— Дайте сюди ковалів з молотками — най бабу товчуть молотками по голові.

Вона плаче, би пустили її голову. Обіцяє, що вже нічого їм не зроби. Іван не пускає — тримає двері, а ковалі товчуть бабу в голову клевцями.

Каже баба:

— Іване, чо’ ти хоч’ від мене? Побив мої зяті, побив мої дівчата. Чо’ ще треба?

А той каже:

— Хочу, щоби ти була в мене конем і щоби я на тобі об’їхав за годину цілий світ.

Баба каже йому:

— Би ти того не дочекав! А він каже ковалям:

— Бийте її далі клевцями по голові. Вона каже, що не хоче бути конем.

Били її, били і добре натовкли, і змучилася вже вона. Але вбити її не можуть — така сильна була. Нарешті баба погодилася:

— Іване, даруй мені життя, вже буду тобі конем. Іван каже:

— Би ти мене не зрадила.

— Нє, — каже, — не зраджу. Вже буду тобі конем.

Зробили ковалі таке сідло залізне, залізну тринзельку. Все залізне зробили, аби баба від него не вирвалася. І перекинулася баба на кобилу. А він сідає на ню і їде. І за годину має об’їхати бабою цілий світ. Об’їхав він цілий світ і вертається тою кобилою до вуйка. І каже вуйкови:

— Добра конина. Об’їхав я цілий світ. Буду вже їхати сею кобилою додому.

Та й брати є тут, у вуйка. Будуть їхати разом додому. Каже вуйко Іванови так:

— Порубав ти, Іване, три змії, три бабині доньки. Це, Іване, добре, але є ще одне таке страшидло, що ти його не переможеш, не годен будеш перемочи.

— Та що таке, вуйку? — питає Іван. Вуйко каже:

— Є в сеї баби брат. Ти його перемочи не годен. Він тебе перейде на дорозі. Він невеликий, але дуже силенний, дуже моцний.

Їде він тою бабою, їде, дивиться, якесь таке мале стоїть на дорозі в кожушинці. Якесь таке патлате, нефайне.

— А де ти їдеш, Іване? — питає.

— А чо’ тобі? Де хочу, там і їду.

— Як то мені не питати?

Іван дивиться, а то страшидло мале і так чогось остро балакає до него. Іван каже:

— Іди, бо ті зараз копну.

— Що? Мене, — каже, — копнеш? Ти думаєш, — каже, — що з мої сестри зробив конину та й з мене зробиш? О, — каже, — не буде цего!

Та й підскочив той малий, Івана з кобили струтив, а сам вискочив на кобилу і поїхав. Відоймив від Івана кобилу. Іван став та й трохи не плаче. Що ж робити? Каже він братам:

— Їдьте, браття, обидва додому, до тата, а я лишаюся. Я без сеї кобили додому не їду. Мушу її відвоювати від того дідька.

Брати поїхали додому, до тата, а Іван вернувся до вуйка. І скаржиться вуйкови, що мале страшидло перейшло його і відоймило в него кобилу. А вуйко каже:

— Я тобі казав, Іване, що те нещастя годі буде перемочи. То таке сильне, що його ніхто не годен ні вбити, ні перемочи.

Питає Іван:

— То що, вуйку, робити? Я, — каже, — без неї, без тої кобили, додому не поїду.

А вуйко подумав та й каже:

— Іване, іди в той і той бік. Там є толока файна. То нещастя там кобилу пасе. На тобі добрий молоток. Кобила там пасеться, а нещастя на тім сідлі залізнім спить, на тій кобилі. А би-с ти багато не думав, а лиш би гримнув тим молотком по тім нещастю і розбив його до того залізного сідла. Та й кобилу озмеш. А як не вб’єш його, то кобилу не озмеш.

Приходить Іван на ту толоку — кобила пасеться. А то страшидло спить на кобилі, на тім сідлі залізнім. Іван дивиться, а то таке мале. Ну й що тут є товчи таким молотком? Та й жалує бити. Тут купка пари, день душі — нема що бити.

А той зачув духом, що Іван вже є коло него. І розжмурився, і вже не спить. Подивився він на Івана та й каже:

— Ти чо’ прийшов? Та я ж тебе раз парнув, тобі ще мало? Зараз ті з життям розв’яжу. Уб’ю ті, і все, — каже те нещастя.

А Іван йому:

— Віддай кобилу.

— Віддам тобі кобилу, але спершу іди в другу державу, до того й того царя і засватай мені його дочку. То — золотоволоса дівчина, дуже файна. І я тобі віддам кобилу.

Вертається Іван знов до вуйка та й каже:

— Вуйку, що я маю робити? Я то нещастя не вбив. Воно казало йти до царя й засватати для него золотоволосу дівчину.

Каже вуйко:

— Я тобі казав, що ти його не переможеш. Але що робити? Іди сватай. Ти засватаєш ту дівчину, і вона піде за тебе. Але коби то собі ти її взяв — треба віддати її нещастю.

Вуйко сказав йому, де той цар і та дівчина. Сказав, у котрий бік він має йти і що йде він женитися. Пішов до того царя, трафив туди. А дівчина файна, золотоволоса. І вона його сподобала, бо Іван — тож файний молодий хлопець. Та й питає цар, у якій справі він прийшов. А Іван каже:

— Хочу женитися, засватати вашу дівчину.

А вона його таки сподобала. Іван сказав, що він царів син. І цар зробив весілля. Женився той і їде додому. Цар дав йому на дорогу трохи грошей, жовнєрів дав.

Їдуть вони з жінкою, їдуть, обзирається Іван, а то нещастя в болоті сидить. Застрягло по шию в болото. І плаче:

— Вирятуйте мене, витягніть мене з болота.

А Іван і забувся про него. Посилає жовніра й каже:

— Іди витягни його з болота.

Жовнір приходить тягнути того опиря з болота, а він каже:

— Я не хочу, аби ти мене тягнув. Най мене витягне той молодий пан, що оженився. А ти мене не тягни.

Жовнір приходить та й каже:

— Не хоче, би я його тягнув. Каже, би ви, пане, йшли його тягнути. Іван злазить, лишає жінку на бричці і йде тягнути те нещастя з болота. Йому байдуже, хто то. Він забувся за того, що кобилу в него взяв. Приходить до него, подав ’му руку і тягне з болота. А нещастя з болота вискочило, Івана притягло і запхало в болото. Та ще й заморозило то болото, щоб Іван не дуже рухався. А само сіло в бричку коло молодої і їде до свого дому. Та й привезло нещастя жінку до себе. І жовнєрів, і все, що цар дав. І кобилу має, що з баби зробилася.

Іван у болоті замерзає. Але як добре сонце пригріло, болото розмерзлося, то й Іван виліз з того болота. Іде до вуйка знов. Приходить та й плаче. Каже:

— Вуйку, що я маю робити? То нещастя кинуло мене в болото, а жінку відобрало й поїхало. Що я, вуйку, маю робити, порадьте мене? Вуйко став і думає.

— Знаєш, — каже, — що, Іване? Іди в той і той бік. Там є того дідька хати, покої. І там є твоя жінка. Ти зустрінься з нею. Може, ви з тим нещастям якось зробите справу. Двоє — то зовсім інакше, як ти самий. Біжи, — каже, — туди.

Пішов Іван у той бік, в який показав вуйко. Приходить, дивиться — а там — хати. То були хати того опиря. А недалеко від них — керниця. Коло неї повиростали кущі. Іван приходить туди і ховається в них. Дивиться, його жінка йде до води. Він виходить з тих корчів і питається її потихоньку:

— А є то нещастя дома? Вона каже:

— є.

Така жінка марна, так ся згризла, сплакала — дуже напудилася, як її туди завезли. Іван питається її:

— Що маєм робити? А вона каже:

— Я знаю, що?

— Як можна відци втечи?

— Я не знаю, — каже вона.

— А що твій пан робить?

— Збирається на війну.

— А коли він іде на війну?

— Завтра, — каже йому жінка. А Іван їй таке:

— Слухай, як він буде йти на війну, аби-с спитала його, в чім його сила. Може би, ми його якось вбили?

Вона каже:

— Добре, я буду питати.

— А я, — каже Іван, — переночую в цих корчах коло керниці. Вже я відци ніде не йду. Буду ждати, що ти мені скажеш, як спитаєш, яка його сила, в чім вона.

— Добре.

Іван ночує в корчах, а вона пішла до хати та й уже там балакають. А рано опир збирається йти на війну. Він збирається, а жінка йому:

— Пане мій дорогий, куди ти збираєшся?

— Збираюся, — каже, — на війну, бо там без мене не обійдеться. Як мене не буде, то програють війну.

А жінка плаче та й каже:

— Пане мій дорогий, а як тебе вб’ють? Ти такий маленький. Та й що я буду робити сама, без тебе?

А він каже:

— Ти сим не гризися, мене ніхто не вб’є. Я таку силу маю, що мене ніхто не годен вбити.

А вона плаче:

— Та на кілко ти їдеш, пане мій дорогий?

— На два чи на три місяці.

— Скажи мені, пане мій дорогий, де ти свою силу тримаєш?

А він не хоче казати, де він силу тримає, свариться з нею. Вона зачала просити, зачала плакати, цілує його, пригортає. Просить його, аби сказав, де він свою силу тримає. І тоді він сказав їй:

— Я поїду, — каже, — на війну. А як ти так хочеш знати, аби дивилася коло керниці. Прийде олень води пити. А в тім олені є заєць. А в зайцеви є качка. А в тій качці є двоє яєць. Ото моя сила. Якби того оленя хто вбив і вбив того зайця, і якби вбив качку та витягнув з качки двоє яєць, і якби ті яйця розбив, то вже буде по моїм життю. В тих яйцях і схована моя сила, моє життя.

Розповів він їй про свою силу і вже йде на війну. Вона ж каже:

— Пане мій дорогий, ти мене в таких великих покоях лишаєш. Я в таких великих покоях — як муха. Що я буду в них робити?

Він пообзирався і з порога вернувся. Та й каже:

— Ади, яблучко висить на стелі. Як ти його відчепиш і озмеш у кишеню, то сих покоїв не буде, тут вода стане. А ти собі де схоч’, там яблучко почепиш на деревині, і там будуть хати, будуть тобі покої. А потому яблучко відчепила й пішла.

Відпитала вона все, і він поїхав на тій кобилі на війну. Він поїхав, а жінка виходить до керниці — чоловік її вже там. Питає:

— А що, поїхав опир?

— Поїхав, — каже, — на два чи три місяці поїхав на війну.

— А ти його питала, в чім його сила?

— Питала, — каже.

— То що, сказав?

— Сказав, допитала-м ся.

— То де, — каже, — його сила? А вона йому:

— Шукаймо щось, аби загородити. Бо зараз прийде до керниці олень воду пити. Аби ми його злапали, того оленя, і вбили. А з оленя вискочить заєць. Його також треба вбити. А в зайцеві є качка — її теж треба вбити. А в качці є двоє яєць — то його сила. Він казав, що як ті яйця розбити, то буде йому смерть.

Вони так і зробили. Загородили. Прийшов олень, і вони його злапали обидвоє і вбили. А з оленя вискочив заєць, як казало то нещастя. Злапали того зайця, вбили, а з него вискочила качка. Убили вони ту качку і витягнули з неї двоє яєць. Дав він одно яйце жінці, а одно взяв собі. Кинув він своє яйце до землі й розбив.

— А ти своє, — каже, — ще тримай. Половини сили вже не має то нещастя, а половину ще має.

Вона каже йому:

— Я розбиваю й своє.

— Не розбивай. Розіб’єш, як він приїде. Бо він поїхав на війну з кобилою з баби. Я хочу, би він ту кобилу пригнав. Хочу нею їхати додому. А як ти тут розіб’єш яйце, то він на війні пропаде, і кобила сама не вернеться. Най він приїде додому.

А опир на війні чує, що він уже ослаб. Що то є, що він уже має лиш половину сили? Їде додому. Приїхав та й питає:

— Жінко, що-с зробила зо мною?! Ти мене зрадила. Я вже сили не маю, — каже.

А вона йому:

— Нічого.

Та й тріпнула то яйце до плиток і розбила перед ним. А він з тої кобили впав і лиш з него шмір зробився. Розіллявся чисто. І же того нещастя нема.

І збираються вони же їхати додому, до царя. Заходить Іван до тих покоїв, обзирається. Великі, файні покої, шкода їх лишати. Каже Іван:

— Сиділи-м би тут, але шкода мені тата. Хочу їхати до тата, до царя.

А вона йому:

— Чекай, зараз ці покої озмем.

— Та як?

— Ади, — каже, — бери це яблучко, клади в кишеню, і тут покоїв уже нема. Вода тут стане. Де схочеш, там покладеш це яблучко, і там будуть покої.

Так вона йому розказує, як то нещастя їй розказувало. Відчепили то яблучко, поклав він його в кишеню — і все, вже покоїв нема. Вони беруть покої з собою. Беруть і ту кобилу, зібралися та їдуть до царя, додому їдуть.

Їхали вони, їхали і приїхали до царя пізно ввечері. А в царя вже спали. Вони живенько приїхали, бо вже ніякої їм перешкоди не було. Пішли поза царський палац у сад. Там було трохи рівного пляцу. Вирішили там ночувати, бо не хотіли будити царя й царицю.

І причепили то яблучко, і зробилися великі покої в саду. Файні покої, як там були в того опиря. І полягали вони там спати.

А рано збудився цар. Та й прислуга збудилася. Пішли в сад, а там такий великий дім виріс за одну ніч. Цар думає: «Хто буде з тих покоїв виходити? То ж за одну ніч вони зробилися тут». Напудилися всі. Дивиться цар, а то виходить його син Іван. Виходить і його жінка. І втішилися, привіталися, і розказали цареви про свої пригоди. Та й зробили забаву. Приймають сина й невістку. Та й жили вони в царя, але в своїм будинку. І на цім казка скінчилася.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області 15 листопада 1987 року Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)