Українські народні казки

Про царського сина

Українська народна казка Гуцульщини

Був цар. Мав сина. І хотів уже передавати на сина коруну, бо старий був. І син пішов по державі на практику, подивитися, як народ жиє. І закватирював він у одного господаря. Але той не знав, що це царя син. А в того господаря була дочка доросла. Він із тою дочкою полюбився. Коли він від’їжджав, вона вже була в поважнім стані. І лишив він їй три чемайдани. І сказав, що в однім гроші на виховання дитини. А в другім — на виховання дорослого до зрілого віку. А в третім документи.

— Коли буде дівчина, то маєш вінувати її цими грішми. А як буде хлопець, то, коли буде мати вісімнадцять років, аби його прислала до мене.

Коли він від’їхав, родичі нагнали її від хати.

— Геть, — кажуть, — іди.

Забрала вона ті чемайдани, пішла на друге село та й найшла кватирю в одного шевця. А та шевчиха теж була в поважнім стані, так, що вони обі одної ночі вродили хлопців.

Росли ті хлопці до вісімнадцяти років. Коли царському синови виповнилося вісімнадцять років, його тато, що був уже царем, написав: «Іди до мене». А швець з шевчихою кажуть:

— Возьми собі цего нашого та й буде тобі за ордонанса *. Ви ж разом родилися оба.

І той його взяв. Відправилися вони до царського двору оба, і шевців син узяв з собою шевський ніж. Як уже недалеко було до того царства, лягли вони відпочити. А той шевський син їмив його за чупир, збудив та й каже:

— Присягай, що скажеш цареви: не ти царський син, а я. Що до смерти не скажеш інакше. А як не присягаєш, то я тобі втну шию.

І той присяг, що до смерти не скаже правду. І як прийшли вони до царя, шевський син сказав, що він царський син, а той другий — його товариш. Але він не довіряв, що цей колись не розкаже, і посилав його на всякі війни, аби він загинув. Але царський син все виходив переможцем. І став він генералом. А цар того генерала чогось дужче любив, як свого «сина». Щось тягнуло його до молодого генерала. А «царський син» видів, що цар більше поважає того другого.

Тоді він посилає його до Люципера, найстаршого чорта, щоб він добув від Люципера одного царя дочку, яка була в Люципера в полоні. Збирає молодий генерал дружину війська і їде туди.

Їдуть вони всі кіньми, та й коло одної керниці напоювали коні та й робили собі обід. А коло тої керниці була хата та й у тій хаті баба. А та баба була віщунка. Генерал входить до неї й каже:

— Добрий день!

Вона відповіла на привітання й каже йому:

— Я — віщунка.

— Як ви віщунка, то скажіть, хто я є. А баба каже:

— Ти є царя син, але ти відказався від свого батька, бо боявся смерти. Тебе післав той, що хоче тобі зробити смерть. Ти йдеш до Люципера. І там твоя голова і голови всієї твоєї дружини будуть на кіллю натикані.

— Як ви так все знаєте, дайте мені пораду, як я маю з цего вийти.

Вона каже:

— Я тобі дам пораду, лиш аби ти точно виконав то, що я тобі скажу. Будеш іти, і буде йти через дорогу купа мишей. Аби ти сам і твоя дружина ні на одну не наступили, не натолочили.

І ще багато йому баба сказала, що він має робити. Коли він обійшов ті миші, одна миш крикнула:

— Ти нас поважив, славний царю, ми тобі станемося в пригоді. Їдуть вони далі, дивляться, іде через дорогу мурашине військо, а попереду мурашиний цар. Царевич сказав своїм людям, щоби почекали, поки то військо перейде. І як перейшло мурашине військо, сказав мурашиний цар:

— Славний царю, ти поважив моє військо, ми тобі станемося в пригоді.

Їдуть вони далі, а дорогою йде старий-старий дідо з бородою. Він зліз із коня і посадив діда підвезти. Дідо їхав на кони, а він ішов піхотою. Коли дідо зліз з коня, він сказав царському синови:

— Дякую, що ти мене поважив. Я є дідо Мороз. Я тебе теж урятую від смерти.

Їдуть вони далі, іде другий старий дідо. А він ізліз з коня та й посадив того діда на коня, а сам іде. Коли дідо під’їхав і зліз з коня, він сказав:

— Я є дідо Голод. Ти мене поважив, і я тебе врятую від смерти. Їдуть вони далі, дивляться, на березі гине риба. А він ізліз із коня, узяв ту рибу та й кинув у воду. А риба відти каже:

— Славний царю, врятував ти моє життя, врятую я й твоє! Їдуть вони далі і стрітили бджоли. Він той рій так обминув, щоб його не ушкодити. Тоді одна бджола каже:

— Ти нас поважив, і ми тобі станемося у великій пригоді. Приїхав він до Люципера, а той питає:

— Чого ти приїхав? Ти видиш голови на кіллю? Хочеш, щоб і твоя голова там була?

Він відповідає:

— Я прийшов царську дочку визволити, що в тебе в кайданах. Каже Люципер:

— Як ти такий мудрець, то виконай ті завдання, що я загадаю. А як ні, то голова на кіллю буде.

На першу ніч привів Люципер царевича до стирти. І каже:

— На цю стирту возили пшеницю мій прадід, дід, батько і я. Щоб до рання вся пшениця була змолочена.

Він пішов та й сів, та й плаче. А миші, де які були, всі зійшлися, і до рана вся пшениця була окремо, а солома окремо.

— Ти нас поважив, і ми тебе врятували від смерти.

Рано приходить Люципер — все в порядку. Дає він йому друге завдання: взяв п’ятдесят кілограмів маку і п’ятдесят кілограмів піску, змішав і сказав, щоб до рання мак був окремо, а пісок окремо. Сів царський син та й плаче. А мурашки зійшлися і то все розлучили. І сказали:

— Ти нас поважив, і ми тебе вирятували від смерти.

На рано прийшов Люципер — все в порядку. І дає він йому завдання на третю ніч. Заводить його і його дружину в кімнату, що підлога в ній була залізна. І сказав чортам, аби так топили, щоби підлога була червона, аби вони згоріли. Чорти затопили, підлога почала розпікатися. Тоді приходить дід Мороз та як пустив мороз. І чорти топили й топили, і не могли дотопити, аби нагріти ту кімнату. Приходить рано Люципер, а там холодно. Він мало чорти не вибив.

Дає йому Люципер ще одне завдання на ніч. Дає дві пари волів парених, дванадцять печей хліба і дванадцять бочок вина. Це вони мають до рана з’їсти. А як не з’їдять, голови на кіллю!

Вони не годні то з’їсти. Але приходить дід Голод. Усе то з’їв, випив, нема нічого. Приходить рано Люципер — все з’їдене. А ці кричать:

— Ми голодні!

Тоді дає йому Люципер ще одне завдання. Привів його до моря, стяг перстень з руки і кинув у море.

— До рання знайти!

А він сів на березі та й плаче. А риба підпливає та й каже:

— Не плач, славний царю. Ти не дав мені загинути, то я не дам і тобі. Я скличу всю фамілію * і мушу той перстень найти.

Та й над ранком риба в зубах виносить та й подає йому той перстень. Він приносить перстень до Люципера. Люципер каже:

— Тепер я тобі ту красавицю віддам.

Виводить він дванадцять дівок. Усі однакі, як одна. Каже:

— Пізнавай, котра.

Він став і дивиться. А бджола прилетіла та й сіла королівні на ніс.

— Бі-і, королівна, бі-і-і!

А він побачив це та й узяв королівну. Дійсно ту, що була закована в кайдани. І каже йому королівна:

— Люципер буде давати мені віно — коня. Але щоби ти не брав гарного коня, як заведе тебе в стайню. Бери того, що в кутку стоїть і такий худий, що самі ребра.

Люципер завів його в стайню та й каже вибирати коня. А царський син подивився та й каже:

— Дай того худого.

— Та де я буду давати до царя такого коня, що самі лиш ребра.

— Ні, я хочу лиш цего.

І Люципер дав йому того найпущого коня.

Сіли вони з королівною на того коня, а він у повітрю летить. А дружина йде собі ззаду. Люципер післав чорти, аби їх знищили. І чорти теж на таких конях. Коли вони вздріли, що чорти доганяють, вона каже:

— На оцей патичок і затич у землю. І зробиться з цего патичка ліс. Поки вони прорубають ліс, ми втечемо.

Так він і зробив. Поки чорти прорубали ліс, вони великий кусок утекли.

Бачать вони — знов доганяють чорти. Вона висипала з фляшечки воду, і зробилося море. Чорти стали випивати воду та й попукали.

Приїхають вони до царя. Шевців син урадувався — така красавиця! Роблять весілля. Але цар усе ж до цего дужче прихиляється, як до сина. А королівна з шевцевим сином за столом. Та й каже вона:

— Я таки хочу брати шлюб із тим, хто мене вирятував.

А шевців син післав царського сина в пивницю за вином. Коли він пішов за вином, той сам встав з-за стола та й побіг за ним у пивницю. Та й там шаблею стяв йому голову.

А та королівна була віщунка. Скочила вона в пивницю та взяла цілющої води, та й приклала йому голову, та й зцілила. Та взяла живущої води та й оживила. І сказала вона йому:

— Ти присяг, що до смерти не скажеш, що ти є царський син. А тепер ти вже після смерти. І розкажи всім правду.

Вона пішла наперед, а відтак він увійшов. І запросив він голос. А цар сказав:

— Це мій генерал, він дуже багато зробив. Най собі заговорить і скаже, що хоче.

Тоді царський син сказав:

— Я присяг цему шевцевому синови, що до смерти не признаюся, що я царський син, а буду казати, що він царський син. А він мені відрубав голову. І ця королівна мене оживила. А тепер, після смерти, я можу розказати правду.

І тоді він розказав, як він присягав. Вона посвідчила, що вона його цілющою й живущою водою зцілила й оживила. І тоді царський син оженився з королівною, а цего шевцевого сина цар і міністри засудили прив’язати до трирічного жеребця до хвоста, щоби жеребець розбив його. І так він загинув.

Походження та примітки

* Ордона́нс — тут: денщик, або ординарець, в офіцера.

* Фамілія — родина.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Яворів, Косівського району, Івано-Франківської області
19 березня 1984 року
Оповідач: Копчук Микола Васильович (народж. 1908)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.