Українські народні казки

Про царську невістку і лиху мачуху

Українська народна казка Покуття

Був чоловік і мав дванадцятеро дітей, і вродилася йому ще тринадцята дитина. Він узяв ту дитину в мішок і несе в ліс. Здибають його Матка Божа і Сус Христос. Та й кажуть: — Де ти, чоловіче, йдеш? І що ти там маєш у міху?

— Назбирав трісок у лісі.

— Ану покажи. Висипай ті тріски.

— Та нє, я гриби збирав у лісі.

— Покажи, які гриби.

— Е, я листя збираю в лісі.

— Ану висипай то листя.

— Е, я не висиплю. Я вам скажу, Божі старці. В мене є дванадцятеро дітей, і вродилася ще тринадцята. Та ще дівчинка. І я несу її, може би десь її кинув, десь закопав. Бо нащо мені стілько дітей? Я не маю що їсти, мені гірко з тими дітьми.

Матка Божа:

— Чоловіче, не можна дитину закопувати. Ходи до церкви, і дитину охрестимо. Я буду за куму, мій Син — за кума. Та й неси дитину додому.

І він поніс дитину до церкви, а вони були за куми, Христос і Матка Божа. Охрестили дитину і гай ідуть додому. А ті старці йдуть за ним. А він каже:

— Е, куме, кумо, не йдіть до мене, бо я не маю нічого навіть мусі на крило. Ніц не маю. Чим я вас прийму?

— То нічого, куме, що в тебе нема чим приймити. Ми мусимо йти. Не бійтеся, куме, буде все, що треба.

Прийшли вони з тою дитиною додому. А жінка нічого не каже, але вона не має раз що зварити. Каже кума жінці:

— Ви не замащували піч?

— Нє, — каже, — я не маю що варити.

— Іди, куме, до комори, — каже кума, — внеси щось їсти. А він каже:

— Кумо, нема ніц-нічого, лиш миші бігають у коморі.

— Іди, куме, до комори, не будь такий лінивий. Будеш видіти, чи є що, чи нема.

Кум іде до комори, а в коморі є все, що потрібно. Є хліб і до хліба. І випити є що. Що хочеш, чого душа бажає — все є в коморі. Кум не знає, що брати. Але бере все, що є, і несе до хати. Кума каже:

— Видиш, куме, а ви казали, що у вас нічого нема.

— Кумо, та не було. Я не знаю, що ся стало. Так бог дав чи що? Може, то так бог дав.

Та й посідали за стіл, та й приймає ґазда кумів. Та й п’ють, закушують. Каже кума до жінки:

— Кумо, розмащуйте піч.

— Я нічого не варила.

— А я вам кажу: розмащуйте піч! Як нічого не варили, як я добре знаю, що варили?!

Вона дивиться — а піч замащена. Розмащує вона піч, витягає затулу, а там повна піч горшків. Вона витягає ті горшки кочергою і каже:

— Я не варила. Чи мені так бог дав, чи що? Тут є все, що треба. Пообідали вони файно, погостилися кум з кумою та й уже будуть

іти додому. Попрощалися з ґаздами, подякували за гостину, і Матка Божа, кума, до сина:

— Чим ти цю дитину обдаровуєш?

— Як буде ця дитина плакати, аби мала золоті сльози, — сказав Сус Христос.

А Матка Божа каже:

— А я обдаровую цю дитину так: аби вона мала золоті сліди. Подякували вони ще раз і пішли д’хати. А дитина лишилася. Жінка скупала, вповила дитину. Дитина трохи спала, а нарешті збудилася та й плаче. Плаче, плаче, а жінка не має коли, не пилується живо заколисати. Нарешті подивилася вона до дитини та й каже:

— Чоловіче, дивися: нашій дитині з очей золото качається. Не сльози, а золото.

Жінка то золото позбирала, вже є добрий кулак, вже є з чого жити. Беруть вони ті гроші, йдуть до міста.

Вже вони подивилися, що дитина плаче золотом, та й дитини бавити не хотять. Най плаче — буде золото.

Підростає дитина, жінка дитину бере, ставить на ноги. А то де ніжки були, слідочки золоті. Вони дитину тягають, старцюють, бо то гроші золоті в слідочках. А вони ті гроші збирають та й до міста. Вже їм добре жиється. Діти годують і для себе мають. А та дівчинка так підростає, як на дріжджах, як з води. А сліди її золоті. Вони збирають то золото. Дівчина вже більша, ходить багато, золота є доста.

І що цей бідний чоловік робить? Пошиває хату і кладе золоту стріху. Пошив хату, кладе навколо золотий паркан. Бо не має де діти золота. Поставив браму золоту. Усього накупили до хати. А дівчина така делікатна, така файна, що такої ніде більше немає.

А царів син їде з фірманом обзирати свою країну. Приїхав у то село і їде попри ті золоті ворота. Подивився та й каже до фірмана:

— Стань.

Фірман став коло воріт та й питає:

— Що є, паничу?

А царів син був ще нежонатий, хлопець.

— Я хочу подивитися. Дивися, — каже, — мій тато царем, і золота кілько є в мого тата, але золотого паркана або золотої стріхи у нас нема. Фірмане, що тут за люди сидять? Саме золото довкола. Я такого ще не видів, — каже царевич. А фірман каже:

— А я знаю? Я ще тут не був. Не знаю, що це за люди. Каже царів син:

— Знаєш що, фірмане? Ми зараз їдем, куди їдем, а на вечір аби ти мав на гадці, що ми до сеї хати маєм повернути на ніч і подивимося, що тут за люди і як вони жиють.

Їздили вони з фірманом, та й нарешті каже царський син:

— Їдь туди, де ми маєм ночувати.

І вони вернулися до тої хати. Приїхали на обору, в подвір’я до того ґазди.

— Добрий вечір!

І просяться на ніч. А ці люди як не приймуть? В них є де, вони вже не такі бідні, як колись. Приймили. Та й ті посідали, та й балакають. Дали їм вечеряти, приймили їх файно, а ця дівчина носить гостям до стола вечеряти, та й така файна, і золоті сліди за нею. Царів син задивився на ню. Ще такої файної дівчини не видів. Глипнув, а то ще й сліди золоті.

Повечеряли, побалакали та й постелили їм файно. І вони вже будуть обидва спати. Полягали собі та й балакають тихо. Царів син не може очі зажмурити, все дівчина йому перед очима. Каже він:

— Фірмане, ти знаєш що? Треба якось так зробити, аби ми цю дівчину завтра вкрали. Як би то зробити, скажи мені?

Каже фірман:

— Отак, паничу, украдем...

— А як?

— ...Вони дадуть нам сніданок, і рано ми будем виїжджати. І будемо з кожним прощатися. А з сею дівчиною, паничу, аби-сте не прощалися. Ми вже вийдем з хати, посідаєм на бричку. А вона вийде надвір і буде з вами прощатися надворі. Подасть вам руку, а ви сіпнете її на бричку. А я дам коням батога, та й поїдем.

Каже царів син:

— Добре.

Рано повставали, повмивалися. Дали їм сніданок. І вже збираються виходити, будуть їхати додому. А з дівчиною царський син не проща-

ється, робить так, як фірман казав. Панич і фірман вийшли надвір, посідали на бричку, і дівчина вийшла — прощається з паничем. Подала руку, а він за руку стиснув і потягнув її на бричку. А той дав коням по батогови, і поїхали, і дівчину вкрали.

Привіз він ту дівчину до себе додому та й вже хоче з нею женитися. Дівчина файна. А в него тата вже не було, але була мама. І не його рідна, але мачуха, друга мама. Та мачуха мала своїх три доньці і хотіла, би царський син женився з її дочкою, а він собі цю привіз. І вона була злосна на ту дівчину. Царів син оженився з нею, а мачуха на це була дуже злосна.

А другий цар виповів йому війну, і він іде на війну, а жінку лишає на мачуху. Мачуха думає: «Що з нею зробити?» І придумала. Закликала свого вірного прислужника і каже йому:

— Озми невістку на візок та й вези її в ліс. А там вибери їй очі, утни руки й ноги і озми з неї серце. І аби мені то приніс, бо вб’ю тебе.

Він каже:

— Та принесу.

Запряг у візок конину, взяв молоду дівчину та й везе її в ліс убивати. Привіз, серед лісу позлазили вони з воза, а він їй каже:

— Цариця приказала, аби тебе вбити і вибрати тобі очі, відрубати руки й ноги, взяти серце і принести то все їй.

Вона каже:

— Най буде. Руки й ноги втни, очі вибери, а серце лиши. Я маю, ади, цего песика, він прибіг за нами аж у ліс. Убий цего песика, озми з него серце — віднеси цариці.

Він так і зробив. Вбив песика, витягнув серце, втяв їй руки й ноги, молодій цариці, і вийняв очі. А її в лісі лишив. Без рук, без ніг і без очей. Лишень живу лишив. Прикрив листям і лишив. А то все відніс старій цариці. А та взяла серце і намочила в оцеті. І каже:

— Най кусає серце оцет.

А руки, ноги й очі кинула в пивницю.

— Най там лежать на студенім.

І тішиться, що тої нема, невістки. Прийде з війська царський син і буде женитися з її донькою.

А вона качається без рук і без ніг у лісі. І плаче: очей нема, а лиш ями, але з тих ям золото пливе. Вона файну купу золота наплакала.

А лісник ходив по лісі і почув, що хтось плаче. «Хто це тут?» — подумав він. Дивиться — людина лежить без рук і без ніг. Призирає він ліпше, а коло неї купа золота.

— Що ти за людина? Що сталося з тобою? — питає її лісник.

— Озміть мене, ґаздо, до себе, аби мене вовки не з’їли. Я вам відплачуся і віддячуся.

Каже чоловік:

— Добре. Я піду додому і скажу жінці. Бо самий не годен тебе взяти. Ні вести, ні нести тебе не годен.

Пішов він додому і сказав жінці:

— Така й така каліка є в лісі. І коло неї купа золота, проситься, би взяти її до хати. А я сам не годен. Бери вереню — обоє принесем, бо вона не має ні рук, ні ніг.

Взяли вони вереню та й пішли обоє в ліс. Чоловік знає де, і вони скоро найшли ту каліку в лісі, поклали на вереню та принесли додому. І то золото забрали. Принесли, файно її обмили, убрали, постелили їй файно і поклали на лужко. Та й дали їй їсти.

І плаче вона далі, а золото кочається з очних ям. Вже наплакала файну купку золота і каже:

— Беріть, ґаздо, це золото і йдіть до злотника. І скажіть йому, аби зробив золотий столик.

Ґазда пішов до злотника, сказав йому це, і злотник зробив та, як ґазда сказав, золотого столика. Приніс лісник той столик додому та й каже слабій:

— Вже є файний столик золотий. А вона йому:

— Ґаздо, беріть цей столик, несіть у місто і станьте з ним коло костьолу; будуть люди йти до костьолу, а ви будете цей столик продавати. Але дивіться, ґаздо, щоби ви не продали його будь-кому. Буде йти до костьолу цариця зі своїми трьома доньками, аби ви цей столик продали ті цариці, нікому більше, лиш їй. Буде вона питати, яка ціна; ні за які гроші би ви їй, ґаздо, цей столик не продали. Лиш за очі бисте продали. Вона має мої очі.

Ґазда так і зробив. Пішов, став коло костьолу і продає столик. Людям цікаво, бо столик файний, золотий. Питаються, що він за него хоче, і хотять купити, а він каже:

— Ні за що не продаю, лиш за очі.

З него сміються, кажуть:

— Чоловіче, як я дам очі, то чим-сму дивитися на цей столик? Як не буду мати очей, то не треба мені й столика.

Іде до костьолу та цариця зі своїми трьома доньками, дивиться — чоловік продає золотий столик. Каже вона до одної зі своїх доньок:

— Ади, прийде той з війська, а ми покажем йому столик та й скажем, що то ти наплакала золота та й зробили столик.

— Купім, — каже, — мамо, цей столик.

Підступає стара до того чоловіка і питає, що він за столик хоче. А той каже:

— Ні за що не продам, ні за які гроші. Лиш за очі. Хто дасть очі, тому даю столик. А за гроші — нє.

Вони сваряться з ним:

— Та як дати очі?! Ми не будем видіти столика. А котрась з них нагадала, шепнула одна другі:

— Ми маємо очі, тої, в пивниці. Стара каже:

— Бігом біжи принеси.

Вона махом побігла, та її дочка, і принесла очі. Ґазда дав їм той столик, взяв очі і пішов додому. Сказав жінці-каліці, що так зробив, як вона казала. Там продав столик, де вона казала.

Пішов він і купив троякої води: живущої, цілущої й кращої. Це слаба йому так сказала зробити. Він закликав лікаря і лікар вклав їй очі, та як вони були. Покропив водою цілущою — очі зцілилися, покропив живущою — очі ожили, покропив кращою — очі стали файні, а вона рум’яна, як була.

Вже вона має очі, але рук не має і ніг. Лежить і плаче. Плаче водно, аби золото було, бо треба золота. А ґазда йде до міста, купує, що треба. Вже вони жиють з того золота. І вона знов наплакала файну горстку того золота та й каже:

— Ґаздо, беріть те золото і йдіть до злотника. Най він зробить пару файних золотих крісел.

Пішов ґазда до злотника і так сказав, як вона казала. І злотник зробив пару крісел. Приносить він ті крісла від злотника додому і каже каліці:

— Вже є золоті крісла.

— Тепер, ґаздо, беріть ці крісла і йдіть там, де ви були тої неділі — до костьолу. І продайте їх ті цариці, що ви продали столик. І ніякі гроші би не брали. Тілько за одно крісло руки би дала, а за друге — ноги.

Стоїть він у неділю коло костьолу. Його питають, бо кожен хотів купити, — крісла золоті, файні. Дивиться він, іде та цариця з доньками.

— Йой, які файні крісла продаються. Купім, мамо. Як прийде наш цар з війни, скажем, що то я наплакала, — каже старша донька.

Підступають до него, питають, що він хоче за ті крісла. Вже купують. А він каже:

— За одно крісло ноги, а за друге руки хочу. А котрась нагадала та й каже:

— Мамо, ми маємо в пивниці руки та й ноги.

Побігла, принесла руки й ноги і забрала ті крісла, вже будуть мати на що сідати коло того столика.

Прийшов він додому, сказав, що так зробив, як вона казала, що там продав крісла, де столик, і приніс їй руки й ноги. Та й пішов закликав лікаря. Лікар припасував руки, ноги, поскладав файно, покропив цілущою водою, живущою і кращою. І вона стала така файна людина, як була колись.

І де вона ходить — золоті сліди. І плаче, водно плаче, щоби було доста золота. І ходить цілий день, так ходить, аби було золотих слідів більше, аби віддячити ґазді за те, що він взяв її з лісу. І знов багато золота є. Вона каже:

— Ґаздо, беріть це золото і йдіть до злотника. І кажіть йому, щоби він зробив золотий куфрик. А в тім куфрику аби була скрипка, щоби той куфрик файно грав. Як я скажу: «Куфрику, втворися!», аби він втворився. А як я скажу: «Закрийся», аби він заперся. І нікого більше не слухав, лиш мене.

Ґазда набрав того золота і знов пішов до злотника. І так злотникови сказав, як вона наказувала. І злотник зробив куфрик, скрипку і замок, як вона казала. Привіз того куфрика ґазда і каже:

— Є, ади, такий і такий куфрик. Подивилася — файно, куфрик грає.

— Ще, ґаздо, коло вас побуду пару день, аби вам відплатилася за то, що так мені помогли багато, довго вже у вас не буду.

Прийшла вість, що цар уже має прийти з війни. Вона це прочула і має вже йти додому, до царя. Побула ще в лісника кілька день, ще трохи наробила золотих слідів, трохи наплакала. Прийшла неділя, і вона каже ґазді так:

— Ґаздо, золото, що тут назбиралося, я вам лишаю, за то, що ви мене вирятували і вилікували. Тепер я залажу до куфрика і замикаюся в куфрику з сею скрипкою. Ви пошукайте фіри і завезіть мене там, де везли столик і крісла. До того костьолу. І нікому би-сте не продали цей куфрик, лишень ті цариці, котрій ви продали столик і крісла. Як будете продавати, скажете: «Заграй, куфрику, веселої», і я буду грати веселої. Скажете: «Заграй, куфрику, сумної», і я буду грати сумної.

Продайте куфрик цариці, і ті гроші ваші. Яку хочете, таку би ціну і завдали.

Вона залізла в куфрик і замкнулася тамка. Він узяв той куфрик на фіру і везе до міста. Став з ним коло костьолу, і люди підходять купувати. Це вже за гроші, кожний хоче купити. Але він не може комусь іншому продати, лиш тій цариці, котрі він продав крісла й столик.

Іде та цариця з своїми трьома доньками до костьолу. Глип, а там куфрик продається золотий, ще й грає той куфрик. Вони приступили всі штири, три доньці та й стара. Дають, що ґазда сказав, та й купують той куфрик. Вже втішилися, що за гроші продає. Купили куфрик і повезли додому. А чоловік гроші взяв та й собі додому пішов.

Вони поклали той куфрик у найкращім салоні, там, де цар обідав і вечеряв. Каже стара:

— Ото добре, що цей куфрик грає. Як наш приїде, скажеш, що ти наплакала тілько золота, столик зробила, крісла, куфрик.

А ця царівна не така красива, як його жінка. Каже вона:

— Я скажу, що я його жінка, але змарніла.

Куфрик побув день у хаті, та й прийшов з війни цар, сеї жінки чоловік. А та старша донька мачухи виходить стрічати його, так, ніби вона його жінка. А він з нею не хоче вітатися, як з жінкою. Каже:

— Це не моя жінка, це сестра. Де моя жінка?

— Та то, — каже, — я жінка твоя. Ходи до хати та подивишся на мене. Дивись, кілько я наплакала золота, ади, столик, крісла, куфрик який файний. А я змарніла, — каже.

Входить він до того салону, подивився — є ті річи, столик, крісла й куфрик. А на ню дивиться — не його жінка. І вже він видить, що жінку його десь поділи, стратили. І сів він, зажурився й заплакав у тому салоні. Війну перебув, прийшов, а дружини не застав. Ця входить до хати, дає йому їсти, балакає з ним. А він каже:

— Вступися мені сперед очей, би-с ті не видів. Ти не моя жінка. Нагнав її, а сам сів, плакав, плакав і заснув коло столу. Вона йому

їсти повносила, а він навіть не хоче, то все на столі стоїть. А жінка в куфрику тихенько каже: «Куфрику, втворися». І вийшла з куфрика, сіла коло него і з тих тарільчиків, що були на столі, з’їла все. І збудила його, і розказує про свою кривду. Все розповіла йому жінка, як то було. А він каже:

— Я зараз піду і її вб’ю. Чого вона каже, що вона моя жінка? А жінка йому:

— Почекай, кажи їй, аби внесла тобі більше їсти, бо я ще хочу їсти.

— Добре, — каже.

І сховалася жінка назад у куфрик. Сказала: «Куфрику, заприся», і куфрик заперся. Входить царівна до хати, а він каже їй:

— Жінко, внеси мені трохи більше їсти, бо я щось голоден. А вона вже ся втішила, входить до хати та й каже:

— Мамо, вже сказав мені «жінко»... А стара каже:

— Я ж казала. Він трохи перезлоститься та й будеш його жінка. Вона внесла їсти, а він каже:

— Іди.

І та пішла, а він замкнув з цего боку двері. А та з куфрика каже: «Куфрику, втворися!» Він втворився, вона вилазить з него. І посідали їсти, і радяться, як то що зробити. Каже вона:

— Кажи мачусі, най роблять забаву, най закличуть людей. А я, — каже, — в куфрику заграю трохи. І буде кожний розказувати, хто що знає. І прийде черга до тебе, і ти будеш розказувати. Розкажеш то все, що вони зо мною виробляли.

Вона йому все розповіла, і тепер він має розказати цю історію коло столу. А мачуха скаже, що це неправда, це не може бути. І хочуть робити забаву. Стара каже:

— Най буде забава. Добре. А куфрик буде грати. І так буде, гей твоє весілля, — каже мачуха до свої дочки.

І лагодяться на забаву. Йому їсти носять, і ті обидвоє собі їдять, а ті лагодяться на забаву, мачуха з своїми дочками. Злагодилися, запросили людей. Є й пани, міністри, уряд цілий, бо в царя забава — не в якогось бідного.

Вже посідали коло столу, файно їли, пили, забавлялися. І цар каже:

— Панове гості, розкажіть по одному, що хто видів у своїм життю. Чи зле, чи добре, чи якусь пригоду мав.

І зачали гості розказувати. Той розказав таке, а той таке. Казали, казали, і вже черга дійшла до царя, аби він розказував. Бо кожний мусів сказати якусь небилицю. Розказує й цар:

— Я був на війні, далеко в світі, і видів таке й таке. Був молодий цар, привів собі дівчину і оженився. І пішов на війну, — каже, — а жінку лишив дома. А мачуха над нею знущалася. Та й збиткувала. Мачуха хотіла, аби він женився з її дочкою, а він не хотів, і він пішов на війну, а вона йому жінку стратила...

І розказує він всю правду. І дійшло до того, що робила мачуха з невісткою. А мачуха каже:

— Це не може бути, це неправда.

А та тихенько каже в куфрику: «Куфрику, втворися». Вийшла з куфрика, стала коло столу й каже:

— Ти кажеш, що неправда? А що ти зо мною зробила?

І тоді зачала казати, як то було. І розповіла все. А цар, її чоловік, каже:

— Ви вже знаєте, що тут було, як я був на війні, що вони з моєю жінкою робили. Розсудіть цисе, бо я сам не хотів цисю справу робити. Яку їй кару дати, ці мачусі?

Та й присудили вивести коня, що не був сім років надворі, прив’язати мачуху до хвоста і пустити коня в чисте поле, щоб він розніс її. І так з нею зробили. Присудили й зробили. Прив’язали її до коня і пустили в чисте поле, і розніс її кінь по полю.

А він з своєю жінкою ґаздував, і було їм добре. А три доньки мачухи були їм за служниць.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
15 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.