Українські народні казки

Про царя Василька і його зрадливу жінку

Українська народна казка Гуцульщини

Одна жінка мала хлопчика Василька. Цей хлопчик ходив у море купатися. Зварить йому мама їду, приходить до моря та й каже: — Васильку, ходи їсти. Він попоїсть і далі йде на море.

А змія вчула мамин голос, перевернула свій голос на мамин, прийшла до моря і кричить:

— Васильку, ходи їсти!

Василько вийшов з води, а змія взяла його та й занесла до себе додому.

А в змії була дівчина Оленка. Каже змія Оленці:

— Наклади ватру, кинь його у вогонь і спечи. А я прийду з гостями та й мемо їсти.

Оленка наклала ватру. Ватра вигоріла, в печі червоно. Оленка взяла лопату й каже:

— Васильку, сідай на лопату.

А він поклав на лопату ногу. Вона каже:

— Не так.

Він кладе на лопату руку. Вона каже:

— Не так!

Потому він поклав на лопату голову. Вона сказала:

— Не так! А він каже:

— То покажи мені, як.

Вона сіла сама на лопату, а він її в піч засунув і запер піч. А самий утік на тополю, що росла коло зміїної хати.

Прийшла змія з гостями, вибрала м’ясо з печі, поклала надворі на стіл і зачали їсти. Змія каже: — Ох, вкусне м’ясо з Василька! А він з тополі каже:

— Ох, вкусне м’ясо з Оленки.

— То, — каже, — ти там, Васильку?

— Я.

Тоді заставила змія всіх гостей гризти ту тополю. Тополю підгризли, вона паде, а Василько ймився за другу. Вони зачали другу гризти. Летять гуси. Кричить Василько:

Гуся, гуся, гусенятко,

Возьми ж мене на крилятко.

Неси мене до батечка.

Будем їсти, будем пити,

Пшоном мемо ся живити! Гуси полетіли. Летять другі гуси. Василько знов кричить:

Гуся, гуся, гусенятко,

Возьми ж мене на крилятко.

Неси мене до батечка.

Будем їсти, будем пити,

Пшоном мемо ся живити! Один гусак узяв його на крила, і полетів Василько. А змії підгризли другу тополю і тополя впала.

— Васильку, Васильку, де ти є? — Василька нема. — Він мудріший за мене, той Василько, — сказала змія.

Гусак привіз Василька додому, поклав його на хату, а самий пішов перед хати і шукає собі щось. Мати взяла бук і наганяє його. А Василько з стріхи каже:

— Мамо, не гоніть його, він мене врятував від смерти.

— Ти тут, Васильку? — питає мати.

— Я.

Зліз Василько і розказав мамі, як було. Мати погодувала гусака. І дуже втішила синком.

— Я тебе, синку, вже на море не пущу, — сказала вона. Василько зачав ходити до школи. Приходить з школи, сідає перед хати за столик і вчиться. А мати пішла в ягоди. Приходить чорт і каже до Василька:

— Ходи зо мною.

— Я, — каже, — не піду, бо я ся вчу в школі.

— Я тобі кращу школу дам. Таку школу дам, що меш ліпше розуміти, як тут.

І забрав чорт Василька. Забрав до себе в ліси. Там був великий дім, а половина дому була самих червоних грошей. Чорт приносив Василькови їсти і дуже файно його годував. А Василькови там було дуже сумно. І що він робив? Гроші перебирав.

А в тій кімнаті був сволок, і на сволоці лежали дві книжки. Василько думає: «Я підкладу-підмурую гроші під сволок, досягну ті книжки і буду читати». Чорт приносить їсти.

— Що ти робиш, Васильку?

— Гроші перекладаю, бо пліснявіють.

— Добре, Васильку. Кутайся коло грошей.

Мурував він ті гроші, мурував. Уже близько сволока. Як би скорше домурувати, бо зараз чорт принесе їсти і переб’є роботу? Домурував і хапнув ті книжки. Став читати одну, а там пише, що в другій книжці чортова смерть. Він отворив другу книжку — там стоїть перстень золотий. І написано: хто озме цей перстень на палець і покрутить, то чортова голова крутиться. Він натяг перстень на палець, а тут приносить йому чорт їсти.

— Що ти, вороже, зробив?! Нащо книжки здоймив?! А він каже:

— Ти казав мені, що меш мене тут вчити. І я хочу вчитися. Я вашу смерть найшов. Тепер вам буде конець.

Чорт крикнув:

— Кидай перстень!

А він покрутив перстень на пальці. Чорт каже:

— Чоловіче, даруй! Не крути нам голови.

— Я подарую, але занеси мене туди, відки ти мене взяв. Там тобі подарую.

І чорт відніс його додому. А дома він покрутив перстень ще раз.

— Йой, що робиш?!

— Принеси мені багато червоних, би я мав з чого жити. Та й віддам тобі перстень.

Чорти принесли йому велику купу грошей, тих червоних.

— Давай перстень.

— Нє, — каже. — Нащо ти мене брав до себе? І чорт пішов засмучений.

Входить до хати мама, втішилася ним.

— Мамо, — каже він, — тепер ми будемо добре жити. І не в цій хатці малій. Я збудую таку велику хату, як у царя.

— Добре, синку.

— Мамо, лягайте спати. Вже вечір.

Мама лягла, а він покрутив перстенем, і прийшов чорт.

— Не муч мене, чоловіче. Що хоч?

— Хочу такі хати, як у царя.

— Я то зроблю, лиш не муч мене.

Рано мама пробуджується, а хати й двори такі великі, як у царя. Каже Василько:

— Тепер нам буде добре, мамо.

— Синку, я бідувала, нім тебе вигодувала.

— Мамо, ідіть до царя за мене в свати.

— Синку, це не буде, цар нас арештує.

— Не питайте, мамо, йдіть!

Пішла вона до царя, а там її не допускають. Вона свариться:

— Як це так?! Я хочу йти до царя в свати, а ви мене не пускаєте. Пішли дали знати цареви:

— Така й така баба прийшла. Що робити, пускати її чи ні? Каже цар:

— Пустіть її, але зробіть коло неї обшук, чи не має якої зброї. Зробили обшук — нема нічого. І пустили бабу. Заходить вона до царя.

— Добрий день! Цар відповів:

— Дай Боже здоров’я. Чого ви, бабко, так до мене перлися? Чого вам від мене треба?

Вона каже:

— Царю, мене син прислав, би я спиталася, чи може він прийти в свати по вашу дівчину, чи нє?

Каже цар:

— Можете прийти. Але аби твій син убуркурав до мене кілометер дороги золотом. І на два боки від дороги, щоб були дерева, а на тих деревах, щоби птахи щебетали, кожна іншим голосом. Отоді з сином можеш приходити до мене в свати. А як це не буде, то загинеш і ти, і твій син. Вона прийшла до хати плачучи.

— Синку мій дорогий, погинем ти та й я.

І сказала йому за ту золоту дорогу, за дерева й птахи. А він каже:

— Мамо, не бійтеся, лягайте спати.

Рано цар устає — є дорога, вбуркована золотом, дерева є, і птахи різним голосом щебечуть. На другий день каже Василько до матері:

— Мамо, ідіть до царя і питайте, коли би прийти до него в свати. Мама знов приходить до царя. А цар сказав свої варті:

— Як та баба ме йти, би-сте не спирали. Приходить баба — ніхто її не спирає.

— Добрий день, пане царю! Син мене прислав спитатися, коли можемо прийти в свати.

Каже цар:

— Прийдеш тоді, коли твій син буде мати компанію війська. І щоби всі були однакі: однакий образ, однакі завеликі, однаке вбрання — як один, щоб усі були. А як не буде це, то погинеш ти та й твій син.

Баба йде т’хаті плачучи.

— Чо’, мамо, плачете?

— Плачу, бо ти меш гинути та й я. Казав цар, аби-с мав компанію війська і щоби всі вояки були однакі. Однакі завеликі, один образ лиця мали, однаке вбрання — щоб усі були як один. Тоді підемо в свати.

— Мамо, нічого не думайте, лягайте спати.

Мати лягла, а він крутить перстень на пальці. Прилітає дідько.

— Чо’ хоч’, чоловіче? Чо’ мучиш нас тілко?

— Я хочу, аби на завтра була мені компанія війська. Однакі би були зависокі, однакі загрубі, однакі на лице, однаке вбрання на них би було, однакі би карабіни мали. І мені такий мундур принесіть, аби і в царя не було такого. І мамі мої такий мундур, щоб у цариці не було такого. І два коні такі, аби і в царя не було таких коней. Щоб мама

їхала та й я. І музика така, аби в царя такої музики не було. Завтра рано би це було, бо ми маємо відходити до царя в свати.

І на рано це все було. І йдуть вони в свати. Приходять на ту золоту дорогу, що він буркував. Заграли музики, і цар із свої столиці вчув. Вчула й варта. І кажуть:

— Царю, яка музика! Це Василько йде в свати. Приближилися вони, цар подивився і здивувався. І сказав:

— Що це за один? Я ще такого не чув. Цей мудріший за мене. Цар вийшов проти них із своєю музикою, файно їх приймив. Як донька царева уздріла Василька, сподобала його собі дуже. Бо він був красний на вроду. Цар сказав:

— Завтра робимо весілля.

Зробили весілля, і бере Василько до себе цареву доньку. Як пустився він з нею в дорогу, то відійшов трохи набік і крутить перстенем. А чорт прилітає й питає:

— Що хоч?

— Я, — каже, — хочу, щоби кілометер дороги до дому мого було збурковано золотом, щоб по обидва боки від дороги дерево було і щоб птахи співали різними голосами.

— Буде, — сказав чорт.

Їдуть вони такою самою дорогою, як до царя. Та й цар з ними їде. І подумав собі цар: «Цей хитріший, багатіший і мудріший за мене». Приїхали до него, а їда й пиття тут кращі, як у царя. І каже цар:

— Зятю мій дорогий, я такої людини, як ти, не стрічав. Ти би хотів царство моє перебрати, аби я дав його на тебе?

— Чому ж, — каже, — нє? Передаєте — добре.

Передав на него цар своє царство і він уже є царем. Ходить на сесії, як тепер ходять вищі вожді. А чорт перебрався на красного пана та приходить до Василькової жінки і каже:

— Покохаймося. А вона каже:

— Ні, я маю чоловіка.

— Йой, — каже, — чоловік може чоловіком бути, а я буду тебе кохати.

Та й зачав юдити, та й бабу під’юдив. Та й каже їй чорт:

— Ти знаєш що? Як би ти взяла в него той перстень собі на руку хоть на добу?

Приходить цар т’хаті, а вона каже:

— Чоловіче, який ти файний, який ти красний, як ми красно жиємо! Як ми ся навидимо. Дай мені перстень хоть на добу.

— Жінко дорога, це невольно. А вона йому:

— Соколку мій файний, дорогий мій муже. Ти мене не поважаєш. Якби ти мене поважав, ти б мені його дав. На одну добу! Що тобі на цім би залежало?

Узяв він та й дав їй той перстень. І знов поїхав на сесію. А чорт приходить та й каже їй:

— Дай-ко мені той перстень. Хочу видіти, на котрий мені палець буде штимувати.

Вона взяла та й дала. А чорт каже:

— Твій муж мене обманив, а я обманив тебе.

І вхопили чорти ті доми і її саму і занесли насеред моря.

Він приходить додому, а то ні дому, ні дороги золотої — нічого нема вже. І подумав він: «Вона обманила мене, а чорт обманив її». Приходить Василько до царя, свого тата, і каже:

— Тату, ні мої жінки нема, ні дворів, ні золота — нічого нема. Все пропало. Передаю вам назад ваше царство. Будьте собі царем, а я йду сім рік в оден бік. Як найду все — вернуся, не найду — не вернуся.

Цар йому каже:

— Отаке, зятю мій дорогий, кілко маєш жити, аби бабі не вірив. Гости здоров. Ти найдеш, бо ти фаховий хлоп.

Попрощався він з царем і пішов. Виходить на одну гору, а там три дідьки б’ються.

— Чого ви б’єтеся? — питає їх.

— Б’ємося, бо, — каже, — тато наш помер і не заповів, що котрому.

— То над чим ви б’єтеся?

— Є шапочка-невидимка, є мечик такий, що махнеш ним, і все впаде. Що би не було, чи людина, чи маржина, чи дерево — все впаде.

— А третє що?

— Оця, — каже паличка. Як підотрешся нею, кілометер ступиш, а як скочиш — дев’ять кілометрів.

— Скажіть мені, — каже, — що у вас найстарше. Каже оден:

— Найстарший меч. А за ним паличка, а за паличкою шапочка.

— Знаєте що? Ідіть на ту гору і з тої гори біжіть д’мені. Котрий перший прибігне, дістане меч, другий дістане паличку. А котрий спізниться, дістане шапочку.

Пішли вони на ту гору. А Василько шапчину на голову, меч присилив до боку, а паличкою що має сили підпирається, аби далеко втік. Прибігають вони — ні меча, ні палички, ні шапочки — нічого нема. Кажуть вони:

— От поділили-м ся.

А той уже в світі. Тікав він, що тікав. Нарешті зрозумів, що вже далеко втік. Дивиться він, два воли пасуться. Каже:

— Я зголоднів. Я би хотів цих волів попоїсти.

Махнув мечем і стяв обом волам голови. Наклав вогонь, вкроїв м’яса, пече й їсть. Прилітає до него вовк.

— Чоловіче, я такий голодний. Каже Василько:

— Бери одного бика та й їж. Вовк наївся та й каже:

— Що тобі, чоловіче, за це дати?

— Дай мені з себе шерстину. Коли я її запалю, аби ти коло мене був.

Вовк дав шерстину і пішов. А прилетів половик. Каже:

— Ти вовкови дав їсти, а я такий голоден. Дай і мені.

— Онде є бик. Бери й їж. Попоїв половик і каже:

— На тобі перо. Коли тобі буде прикро, припали це перо, і я буду коло тебе.

І полетів половик. Лишень хотів Василько йти, прилетіла купа мух.

— Ви тим дужим дали їсти, а ми, такі маленькі, голодні. Та й не хочете нам дати?

Каже Василько:

— Ви маленькі. Лізьте цему бикови в ніс, у вуха, в рот. Наїстеся, кілко вам треба.

Мухи залізли там, попоїли. А старша муха вилізла й каже:

— На тобі з мене лапку. Як буде тобі прикро, припали, і ми станемо тобі в помочі.

І полетіли мухи. А він пішов далі. Іде, йде, дивиться, ліс великий є. «Ану спробую я меч». Махнув мечем — ліс упав. Добрий меч! Іде далі. Приходить до корчми. Бере шапочку на голову. Там п’є купка хлопів. Б’є він одного п’яницю в шию. А той каже другому:

— Ти нащо мене б’єш?

— Я тебе не бив, — каже той.

— А хто ж мене бив? То ти мене вдарив. А Василько того другого по шиї пах!

— А ти, — каже, — за що мене б’єш?

— Я тебе не б’ю, — каже.

І Василько вздрів, що вони його не видять. Добра шапочка!

Як він казав, що йде сім рік в оден бік, так і йде в оден бік. Все на схід. І прийшов до моря. Дивиться, хвиля виверла велику рибу на сушу. Вона тріпається, тріпається — до моря не годна дістатися. Він узяв дрюк і закачав її в воду. Риба напилася води, зробилася дужча та й каже:

— Що хоч’, чоловіче за то, що ти мене врятував?

— Дай мені своє перце. Коли я припалю його, аби-с прийшла і сталася мені в пригоді.

Дала вона йому перце і попливла, а він крикнув на ню:

— Чекай, рибо! Вона стала.

— Ти не кімуєш на морі таких хат великих?

— Кімую. Серед моря є острів, а на ньому великі-великі доми.

— Скажи мені, міг би я там дістатися?

— Міг би, — каже.

— А може, би я сів на тебе й поїхав?

— Ні, — каже, — я зараз вишлю свого сина. Зачекай тут. Він почекав, дивиться, пливе той син д’нему. Здоровило такий.

— Сідай на мене. Повезу тебе, бо я знаю, де ті хати.

Сів він на ту рибу й поїхав. Припливають до того острова — точно його хати. Риба відпливла, а він собі ходить по ґанку та й думає: «Як зайти до хати?» І згадав за мухи. Припалив лапку з мухи. Прилетіли мухи.

— Що хоч’, чоловіче?

— Я хочу, аби я міг бути такий маленький, як ви.

Мухи хухнули на него, і він став маленький. Заліз він у ту дірку, де ключ входить, входить у одну кімнату, входить в другу, в третю. А в третій кімнаті його жінка.

— Йой, чоловіче, відки ти ся взяв? Він питає:

— Дідько приходить?

— Приходить, — каже вона. — Тікай, чоловіче, бо тебе знищить.

— Не знищить, — каже. — Я ся сховаю в другу кімнату. А ти питайся його: «Яка твоя смерть?»

Приходить дідько і каже:

— Фе, тут душа трафна є. А вона каже:

— Чоловіче, ти ходиш лісами, морями, ти всякого-с напахав та й думаєш, що тут є.

— Давай їсти.

Чорт сів та й їсть. А вона питає:

— Чоловіче, ти ходиш всюди, і ти не маєш страху, аби хтось тебе вбив?

Каже він так:

— Я мав смерть свою в перстені, але я перстень прилиґ, і він уже в мені. Він уже мене не знищить.

— А більше нема смерти, лиш то?

— Є, — каже. — За морями є верба, а в вербі коза, а в козі голубець, а в голубці яйце. Але немає такого мудрого, би це найшов.

Та й пішов дідько по своїх ділах. Чорт пішов, а чоловік входить.

— Що є?

— Така й така смерть його. Де ж ти годен це найти?

— Нічого, — каже. — Може, я найду.

Розімкла жінка двір, він пішов собі на ґанок та й припалив перце з риби. Та й та сама риба припливає, що його привезла тут. Сів на рибу і поїхав. Приїхав до берега, найшов ту вербу і рубає її. З верби вискочила коза і тікає. Налітає за козою вовк і ловить її. Імив вовк козу і дав її Василькови. І сказав:

— Добре, що ти запалив шерстинку. І я тобі в пригоді став.

Зарізав він козу, але не поре її. А припалює перце з половика. Прилітає половик. Василько каже:

— Зараз я буду пороти козу, і вилетить з неї голубець. Аби ти його їмив.

Каже половик:

— Я не годен. Най прийде мій син.

Прилітає син половика. Поре Василько козу. З кози вилітає голуб. І тікає. А половик навздогін. І їмив його. Дає Василькови, Василько його розпоров — є яйце! То, що має дідька вбити. Припалив Василько перце з риби, риба припливла. Сідає він на рибу і поїхав знов насеред моря. А яйце взяв з собою. Прийшов до того дому, зацоркав, жінка пускає його до хати.

— На, жінко, яйце. Обіскай його та й убий цим яйцем. А він сховався.

Приїхав дідько.

— Фе, тут душа трафна.

— Йой, чоловіче, ти ходиш горами й лісами та й напахаєшся всього, та й кажеш: «Душа трафна». То ти прийшов з недобрим.

Дідько попоїв. Вона каже:

— Йой, чоловіче, ти ходиш всюди. Ти вошивий, ти блехавий.

— То бери обіскай мене.

Зачала вона його обіскати та й витягає то яйце. Та й напудилася, та й зі страху яйце упустила. А дідько вхопив яйце та й каже:

— Ага, моя смерть уже в тебе в руках була! Твій господар тут є десь.

Пішов дідько до цигана-коваля і сказав дати йому купу сталі.

— Я тобі добре заплатю. Розплескай цю сталь і забий туди це яйце. І циган це зробив. Дідько злапав ту сталь з яйцем і втопив серед моря. І набігає до царевої доньки й каже:

— Моя смерть уже на дні моря. Уже твій чоловік не найде її. І пішов дідько.

А чоловік з тої жури приходить до неї в дім і каже:

— Де він дів то яйце?

— Забив у килу сталі і пустив серед моря. Казав, що вже більше ніхто її не найде.

Запалив він перце, і приходить та сама риба, що він її закачав у воду.

— Що хоч’, — каже, — пане?

— Ти не кімуєш, де падала така й така велика сталь?

— Не кімую, — каже, — але скличу всю рибу. Як та сталь е в морі, десь мусіла її риба увидіти.

Скликала вона всю рибу, і кожна каже, що не виділа. Але ще одної риби бракує.

— Зачекайте, ще одна риба має прийти. Дивиться він, плине та риба.

— Чо’ ти так забавилася? — питається в неї риба найстарша.

— І ви би забавилися. Щось величезне падало згори і хвіст мені вломило.

— То й є та сталь. Василько каже:

— Ви мені ту сталь дістаньте нагору, аби я увидів, яка вона. Старша риба сказала, відправилися всі до тої сталі і зачали її кочати, кочати. І викочали на берег. Цей найшов фіру, привозить її до коваля й каже:

— Розтинай то, але щоб яйце мені було ціле. Коваль каже йому:

— Я добре знаю цю річ, бо я то сам кував.

Розтяв коваль ту сталь, витяг яйце й подав йому. Він заплатив циганови файно.

Сів Василько на рибу і поїхав з яйцем до жінки. Дає їй яйце й каже:

— Уб’єш його — добре, не вб’єш — я тебе вб’ю. Прилетів дідько та й каже:

— Фе, душа трафна тут.

— Йой, чоловіче, та ти ходиш горами, лісами, морями. Та й напахаєш, та й кажеш, що тут душа трафна.

Він каже:

— Обіскай мене.

А вона тим яйцем пах його по голові, і дідько упав неживий. А Василько іде до хати, поре дідька, вибирає той перстень і кладе собі на палець. І крутить тим перснем. А дідькам усім голови крутить. Налітає їх повно.

— Що, чоловіче, робиш?

— Нічого з вами не роблю. Цей будинок аби був там, де був.

І до рання будинок був уже на місци. І знов він покрутив перстенем. Знов позліталися дідьки. І він їм сказав:

— А тепер, щоб була забуркована дорога золотом до мене на кілометер і до тата мого, царя, на кілометер. І щоб дерева й птахи були, як то було перше.

І чорти це все зробили.

Рано цар устає, дивиться, дорога сіяє. І птахи співають.

— Є, — каже, — мій зять! Не знаю, чи донька є.

Бере цар бричку, сідає з царицею і їдуть до зятя. Зять уздрів, що тато їде, і вислав проти него музику. Музика грає: «Бім-бом, бім-бом, бім-бом!» Вийшла й донька царева. Пригостили царя й царицю. І питає цар:

— Затю дорогий, як то було?

І він розказав усе, як було. І тоді сказав цар:

— Зятю мій дорогий, слава богу, що я вздрів тебе. Передаю на тебе корону назад.

А другий цар учув, що тут знов молодий цар став, і виповів йому війну. Іде цар Василько на війну. Витягнув меч, що в дідьків узяв, і махнув ним, аби все противне військо вгинуло. Та виграв війну і вертає додому. А жіночий тато каже:

— Кілко мені виповідали війну, я так скоро не вигравав. Затю мій дорогий, — каже, — не кажи правду про себе, бо програєш. Нікому не кажи.

А Василько каже:

— Я з чортами грав, не з людьми, та й вигравав. І правду казав. Я не боявся.

Молодий цар завше йшов собі в ліс на польовання. А до жінки приходить з другого краю красний пан. Не чорт, а таки пан.

— Як би ми з тобою подружилися, полюбилися?

— Я не можу, бо я маю чоловіка.

— Чоловік буде з тобою вночі, а я вдень підійду.

— Най буде, коби лиш чоловік не знав. Мемо ся кохати.

І він приходив до неї все в днину, через тиждень і через два. Каже їй одного разу той пан з чужого краю:

— Ми так вірно любимося. Скажи мені, що він таке має, що він усе військо стяв?

— Має, — каже, — такий меч. Махне — і все нараз падає, чи ліс, чи люди.

— Ти би не могла в него той меч відокрасти?

— Ні, бо він би мене потому стяв.

— Кохана моя, я тобі дам другий такий меч. Він не ме знати. А вона каже:

— То най буде.

Приніс той пан другий меч, дав їй, і вона той меч сховала. Приходить увечір чоловік. Розібрався, меч поклав собі на стіл. Повечеряв і ляг спати. А вона той меч взяла, а на його місце поклала другий. Рано цар встав, убрався, почепив меч і пішов. А коханець у днину прибігає.

— Що, заміняла меч?

— Заміняла.

— Давай його сюди.

І вона йому дала. Той уперезав меч на себе і пішов. А за якийсь час виповів цареви Васильку війну.

Цар іде з військом на війну. Та й той приходить із своїм військом на границю. Цар витягає меч, махає — ніхто не паде. А той відти махнув і все його військо стяв. Тілко сам цар ся лишив. І забрав його той у полон і запхав у тюрму. І перебрав весь його край під свою руку. Та й жінку забрав до себе. І вона з ним живе. І сказала йому:

— Ти знищ його, бо він такий, що й дідьків понищив. Та й тебе знищить.

Той вивів полоненого царя перед хати на гофу, витяг той меч і стяв йому голову. І вона сказала:

— Отепер мемо жити безпечно.

А на тому місці, де з него пішла кров, виріс золотий явір. А той цар виходить та й каже:

— Ох і щасливі ми! Золотий явір виріс. А вона каже:

— Не щасливі ми, але нещасливі.

— Чого? — питає він.

— Це чоловік мій. Він каже:

— Не може бути! Я його знищив.

— Ти його, — каже, — знищив, а де з него пішла кров, там виріс явір.

— А що з цим явором робити?

— Утяти, порубати й спалити його.

Явір це чув і знав, що його будуть рубати. А молоденька служничка йшла попри той явір води.

— Дитинко дорога, — явір каже їй, — мене муть рубати. Як муть рубати, ти йди попри мене води. І як скочить тобі у відро трісочка, ти ту трісочку кинь у став.

Зачали рубати явір. Дівчинка біжить попри явір води. З явора вискочила трісочка і заскочила їй у відро. А вона кинула ту трісочку у став. Вони явір зрубали, спалили, і вона сказала розсипати той попіл по полю. І говорить той цар з жінкою:

— Мемо двоє жити безпечно, бо вже його знищили. А жінка каже:

— Він з чортами боровся та й чортів поборов. Міг і тебе побороти.

— Де я його ся бою! Я його меч маю.

Було, що було, пішли вони обоє на спацір. Приходять до того ставу, а серед ставу золотий качур пливає. Він їй каже:

— От коби-м цего качура зловив. Пір’я би мали золоте. А вона сказала:

— Хапай зброю і бий його там на ставу.

Стрілив він і вбив того качура. Але що, коли качур серед ставка. Каже вона:

— Розбирайся, іди в став і принеси того качура.

Він розібрався, поклав на березі рушничку, меч, всю свою одежину і поплив за качуром. Пливе він, пливе, а качур поволи рухає крилом і відпливає все далі. А той за ним плине. І як зробився він насередь ставка, качур фур-р-р і полетів! І сів коло його зброї і вбрання. І зробився чоловіком, і убрав усе на себе. Той любас припливає до берега, а він йому каже:

— Якої ти смерти хоч’?

А жінка як сиділа, так і застигла. Витяг він меча і стяв тому голову. А жінці каже:

— Ходи додому.

Жінка прийшла, і він запер її в тюрму. А з тою дівчиною, що йшла води і кинула на став трісочку з явора, він узяв шлюб. Тоді він сказав слугам:

— Принесіть мені бочку смоли.

І пускав він її з тюрми. Вона паде йому до ніг, цілує ноги.

— Чоловіче мій добрий, най я в тебе хоть свині кормлю.

— Добре твій батько казав мене: «Не кажи правду, бо зрадить тебе». І зараз ми розходимося.

Сказав він слугам забити її в бочку з смолою. Та й запалили ту бочку з нею разом.

— Отак, сатано! Гори! Ти мене два рази зрадила. І вже більше не зрадиш.

І я був там, і все те видів. Як вони вздріли мене, думали, що то дідько, бо я був з такими вусами, як тепер. І стали за мною гнатися, а я тікав. І все з кімнати до кімнати, і все надвір не годен ся дістати. Страх мав великий. А там була могила клоччя. І в то клоччя я ся сховав. Ввійшли вони в кімнату — нікого нема.

— Точно, — кажуть, — то дідько був.

А цар сказав наладувати гармати. Подивилися, ага, там є багато клоччя. Я чую, вони це клоччя беруть, беруть. І забили мене разом з ним у гармату. І як стрілили, я полетів угору високо-високо. І як падав згори, то впав на дах. Дах ся проломив. І стеля проломилася. Як не вірите, то дивіться, де діра була.

І сів я на стілець, і байці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Космач, Косівського району, Івано-Франківської області
16 березня 1985 року
Оповідач: Коб’юк Курило Петрович (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також