Про царя Картауза, його сина Єрусалима Лазаревича і внука Єруслана Лазаревича, великого богатиря

Українська народна казка Буковини

Був собі цар Картауз і мав сина Єрусалима Лазаревича. Жив той син у розкоші. Каже він татови:

— Гай, дайте мені коня, того, що сім років світу не бачив. Я хочу поїздити білим світом і побачити, як народ у світі жиє.

Сів син на коня і поїхав. Кілко він їхав, їхав і доїжджає до маленької старенької хатини. А в тій хатині жила баба-чарівниця, і було в неї три дівки-майстериці. Він заходи до тої баби, проситься переночувати. А бабка бач, що гарний хлопець, хоче його причарувати, щоб він узяв у неї старшу дочку. І так зачарувала його, що він просидів у неї дванадцять літ, а йому здавалося, що дванадцять днів. І взяв заміж ту

її дочку. Жиє він з тою жінкою місяць, два, може, й рік. І питає свої жінки:

— Скажи, хто ще є в світі кращий тебе? Каже вона:

— Є в царя Далмата красуня понад красунь. Я проти неї, як ніч проти сонця.

Подумав він собі, що треба ту красуню найти. Сів і поїхав. Кілко їхав він, їхав, находи військо побите. Кривить:

— Хто тут жив-здоров, щоб розказав, як це військо пропало?! А там їден каже:

— Я ще жив.

Підходи він до того воїна й питає:

— Хто побив це військо і за що? А той йому:

— Іван, руський богатир. Хотів у царя Далмата взяти дочку, а цар не хтів дати, то він побив його військо. Треба об’їхати це побите військо, і найдеться його слід.

Єрусалим об’їхав кругом того побитого війська і найшов Івана, руського богатиря, слід. Тим слідом і попав до того Івана. Питає його:

— За що ти побив це військо?

— Я побив, — каже, — бо цар не хоче дати за мене дочку. А ти хто?

— Я Єрусалим Лазаревич, богатир в богатирях.

— Ти що, хочеш перемогти мене? Хочеш взнати, хто богатир в богатирях?

— Так, хочу взнати.

Посідали вони на свої коні і розлетілися, як тучові хмари. Взяли розгін, їден до другого прилетіли, і як ударив Єрусалим Лазаревич руського богатиря, той вилетів, як овсяний сніп, з сідла. Тоді Іван, руський богатир, каже:

— Так, ти сильніший мене, я буду тобі меншим братом.

Сіли вони, поїли, випили, побалювалися. Тоді встав Єрусалим Лазаревич і каже:

— Я тобі висватаю дочку царя Далмата.

Сів він на свого коня і поїхав до царя Далмата. І просить його:

— Я не прийшов з вами битися, а по просьбі. Щоб ви дали свою дочку заміж за Івана, руського богатиря.

Цар Далмат каже:

— А чого Іван, руський богатир, ішов на мене війною?

— Він не знав, як попросити, того й ішов війною, а я прошу, щоб ви дали.

І цар погодився видати дочку за Івана, руського богатиря.

Викликали Івана, зробили свадьбу, Єрусалим Лазаревич побував на свадьбі, а тоді сів на свого коня і поїхав. Кілко він їхав, їхав. Здибає Ваську-Сиротинську Шапочку. І каже:

— Я вас хочу щось попросити.

— Що?

— Я чув, що у вас коней багато. Може, ви мені поміняєте коня? Дасте мені луччого від мого, а я свого лишу вам.

Васька-Сиротинська Шапочка каже:

— Переможеш мене — подарую тобі коня. Давай будем битися. Сіли вони на коней і зачали битися. Вдарив Васька Єрусалима Лазаревича — і не похитнувся Єрусалим в сідлі, а Єрусалим як ударив — чуть не вилетів Васька-Сиротинська Шапочка з сідла. Каже Васька-Сиротинська Шапочка:

— Давай ще раз повторимо.

І розійшлися вони знов на велике расстояніе. Вдарив Васька пікою в груди Єрусалима Лазаревича — похитнувся Єрусалим. А Єрусалим Лазаревич як ударив Ваську-Сиротинську Шапочку, той упав до землі з коня. І сказав Васька:

— Отепер я тобі буду молодшим братом і подарую коня.

І показав йому свої коні. Подарував йому коня, найкращого в світі. Єрусалим Лазаревич лишає свого коня Васьці, а бере того, що Васька йому подарував. І поїхав у білий світ.

Кілко їхав він, їхав, заїхав до царя Білого. А в того царя є дочка, красуня понад красунь. І подумав він, що треба йому женитися на тій царській дочці. Говори він Білому цареви:

— Я хочу вашу дочку взяти заміж. Цар йому:

— Я дам дочку за тебе, але пійми мені Жар-Птицю, бо вона рве в мене в саду золоті яблука, і ніхто зі сторожів не годен її піймати.

Єрусалим Лазаревич і каже:

— Я пійму Жар-Птицю.

— То я дам тобі дочку, — сказав цар Білий.

А на тій золотій яблуні три яблучка ще осталося. От Єрусалим Лазаревич пішов ті яблука пантрувати. Жар-Птиця приходи в дванадцятій годині ночі і щоразу зриває по яблукови. Пантрує Єрусалим Лазаревич, пантрує і якраз заснув. Жар-Птиця прилетіла і вкрала яблуко. Пробудився Єрусалим Лазаревич — одного яблука нема. Осталося лиш два. Вранці приходи він до царя й каже:

— Я не піймав. Цар йому:

— Як ще за дві ночі не піймеш, то я дочку за тебе не дам і зніму тобі голову.

На другий вечір Єрусалим Лазаревич знов пішов до тої яблуньки сторожувати. Сторожував, кілко сторожував, уже північ підходи. І стає видко. Думає він: «Що таке? Уже північ, мало б бути темніше, а воно видко стає». А то Жар-Птиця зближається до яблуні. І стає чимраз видніше. Він став під яблунькою й чекає. Прилітає Жар-Птиця. Сіла зривати яблуко, а він її за хвіст піймав. А вона крикнула людським голосом:

— Я тобі подарую золотий перстень! Він і каже:

— Що мені з персня золотого? Я потеряю красуню і без голови буду. Я, — каже, — тебе не пущу.

Жар-Птиця на те:

— Якщо так, неси мене до царя.

Приноси він Жар-Птицю до царя, цар втішився і показує йому дочку.

— Будеш на ній женитися.

Цар Білий кладе Жар-Птицю в золоту клітку і чіпляє її над своїм вікном, щоб слухати її пісні. І наймичку наймив, щоб кормила Жар-Птицю. І співає Жар-Птиця цареви різні пісні, що аж волос в’яне в царя. Подякував він Єрусалиму Лазаревичу і дав за него дочку. Зробив свадьбу, і Єрусалим Лазаревич став жити в царя.

Прожив він з дочкою царя Білого рік чи два, найшовся в них син. І росте той син не роками, а хвилинами. Підріс і великий зробився. Йому рік, а він уже такий, як у двадцять років. І все сильніший робиться, і вже більшу силу має, ніж Єрусалим Лазаревич. І назвав його Єрусалим Лазаревич Єрусланом Лазаревичем.

І каже Єрусалим Лазаревич до свої жінки:

— Поїдем до мого батька в гості. Лишим там у школі сина, бо в тій школі вчать різних іноземних мов.

І жінка похотіла їхати в гості до його батьків. Бере Єрусалим три коні, та й їдуть вони до царя Картауза в гості.

Цар Картауз уже багато років не бачив свого сина. От приїхали вони туди. Цар ними втішився. Радий, що привіз Єрусалим йому внука. Зібрав цар багато гостей, балювалися три доби. І тоді каже Єрусалим до свого батька:

— Я хочу лишити у вашій школі свого сина, бо тут вчать двадцять мов.

А цар йому:

— Най лишається внук, най вчить іноземні мови.

Пішов внук у школу. І що вчителі йому скажуть, він уже то знає. І ходив той внук у школу, кілко там ходив. А коло тої школи був став. Зимою він замерз. Одного разу на великій перерві учні пішли на лід ховзатися. Граються. І заділи царя Картауза онука, почали сміятися з него. А той онук царський розсердився, що вони сміються. І кого схопив за руку — рука осталася в Єруслана Лазаревича, кого схопив за ногу — нога осталася в його руках. А одного учня схопив за дві ноги разом, і кого вдарив тим учнем, убив на смерть. Поки пройшла перерва, він вибив усіх учнів і остався сам. Подали дзвінок — ніхто не йде в клас. Лиш їден Єруслан Лазаревич забігає. Вчителі питають:

— А де всі інші діти? А Єруслан каже:

— Вони мене заділи, і я їх усіх вибив.

Вчителі злякалися і йому нічого не сказали. Написали скаргу до царя Картауза: «Заберіть свого внука, бо він весь народ виб’є». Цар Картауз пише до свого сина: «Іди забери свого хлопця, бо він багато дітей знищив». Приїжджає Єрусалим Лазаревич до батька й забирає свого сина додому. А син каже:

— Я мусив це зробити, бо вони сміялися з мене. Я показав їм, що з мене сміятися не можна.

— То ти будеш неграмотний, нічого не будеш знати. А син йому:

— Ті вчителі не знають того, що я знаю.

— Як ти такий розумний і сильний, то будеш дома сидіти.

А син каже:

— Нє, тату, не буду я сидіти дома. Хочу знати, хто цар в царях, богатир в богатирях. Як переможе мене хто, я повернуся додому, а як ніхто не переможе, далі піду.

Єрусалим Лазаревич і каже:

— Та нащо тобі ходити білим світом? Я вже ходив та мучився.

— Нє, піду.

— Ну, як ти не хоч’, сину, бути дома, то бери того коня, що мені подарував Васька-Сиротинська Шапочка.

Узяв він того коня, всідлав, сів і поїхав. Кілко їхав, їхав, надибає Івана, руського богатиря, того, що батько його з ним бився. І проситься в Івана, руського богатиря, переночувати. А Іван каже:

— Як хочеш переночувати, то треба наперед знати, хто цар в царях, богатир в богатирях. Переможеш мене, будеш ночувати, а не переможеш — не приймаю.

Син Єрусалима Лазаревича погодився:

— Давайте будем боротися.

Сіли вони на свої коні, виїхали в поле та й розійшлися. І почали сходитися докупи, як тучові хмари. Так, що лиш порох і темно. І їден другого лиш трохи бачи. Як ударив Єрусалима Лазаревича син — вилетів з сідла Іван, як овсяний сніп. Єрусалима Лазаревича син хтів приколоти Івана пікою до землі, а Іван піймав за піку рукою і каже:

— Не коли мене, буду тобі меншим братом.

Скочив з коня Єруслан Лазаревич, обіймилися обидва, поцілувалися. Іван, руський богатир, бере його в хату, кладе за стіл і угощає різними напитками й наїдками. І питає він Єруслана Лазаревича:

— Чий же ти син? А він каже:

— Я Єрусалима Лазаревича син. Тоді Іван, руський богатир, говори:

— Твій батько мені кум, а я твій нанашко. Я скажу твому батькови, що ти ще сильніший за нього.

Погостував його Іван, руський богатир, кілька днів, і каже Єруслан Лазаревич:

— Я їду далі.

Їхав він, кілко їхав, і надибає шлях. Такий широкий, що поперек шляху не бачив другого краю. Той шлях був збитий кінськими копитами раз у раз. І почав він істи тим шляхом поперек. Хоче знати, кілко це коней ішло. Перейшов аж на край, ішов він з ранку до вечора. Хоче знати, хто буде цим шляхом гонити коні.

Сидить він до ранку, а рано чує: гуде земля. А то богатир Червона Шапочка гони свої коні на водопій. Приближається до Єруслана. І так багато коней гонить, що порахувати не можна: їден кінь уперед біжить, а богатир Червона Шапочка — позаду. Єруслан підняв руку, щоб Червона Шапочка став. А богатир тілко подивився по нім і не став. Пішов далі. Коні прибігли до води і почали пити. А богатир Червона Шапочка думає: «Що це він мене спиняв? Вернуся і поговорю з ним».

Вертаються коні з водопою, і так само їден кінь уперед біжить, всі коні за ним, а позаду богатир Червона Шапочка їде. Під’їхав до Єруслана, крикнув на коней і зупинив їх. Запитав його:

— Чо’ ти мене спиняв? А він каже:

— Я хочу вас попросити, щоб ви мені обміняли коня, бо мій кінь пристає в дорозі. Може, у вас найдеться луччий.

Богатир питає:

— А чий ти син?

— Я син Єрусалима Лазаревича, а звати мене Єруслан Лазаревич.

— О, то твій батько мені кум! Ми свої, дарую тобі коня, а твого забираю собі.

А він питає:

— А якого ж ви мені коня даруєте?

— Того, — каже, — коня тобі дарую, що раз у рік іде до річки на водопій. Він ще сам не був. Завтра йому рік виповнюється, і він іде на водопій перший раз. Жди на цім місці до ранку і тоді побачиш того коня, що я тобі маю дарувати. Той кінь буде наперед коней бігти, попереду на цілий кілометр. То такий кінь! Прийде до води, форкне раз, і другий, і третій, і паде риба на дно, а птиця злітає уверх. Тоді він п’є воду.

Єруслан Лазаревич питає:

— А якої ж той кінь масти?

— На нім золота грива.

І каже богатир:

— Ти тут не жди, а йди над ріку. Прийдуть коні, той кінь буде форкати. Тоді його й лови.

Вранці жене богатир коні на водопій. А Єруслан Лазаревич сидить над берегом. Прибіг той кінь і форкає. Три рази форкнув, риба впала на дно, птиця злетіла, і кінь почав пити воду. А Єруслан підійшов до него і піймався гриви золотої. Кінь почав вириватися. Він ударив коня межи вуха кулаком, і кінь упав на коліна. І тоді кінь заговорив до него людським голосом:

— Я буду тобі кінь конем, а ти мені хазяїн хазяїном.

Свого коня Єруслан лишив богатиреви, а на цего закинув ногу, подякував богатиреви, сказав «До побачення!» — і поїхав. І як скочив той кінь, то зник в їдну хвилину.

І кілко він їхав тим конем, чує — хропе людина. Таке хропіння, що кінь страхається, аж на коліна паде. Доїжджають вони до лісу, а там богатир лежить порубаний. Половина тіла з ногами відрубана лежить, а друга половина з головою — жива. Під’їхав Єруслан Лазаревич до того богатиря й питає:

— Хто це вас переміг?

— Мене переміг Вогняний Щит. У него живуща, цілуща й видюща вода. Я хотів тої води дістати, а він мене порубав. А ти куди їдеш?

— Я їду до царя Сарафоновича. У него дочка Флорина, я хочу її взяти заміж.

— Я хочу тебе попросить, щоб ти переміг Вогняного Щита, приніс мені води живущої й цілущої і мене зцілив. Щоб я міг стати на ноги. Можеш ти це зробити чи не можеш?

— Я це зроблю.

— Іди на море-окіян. Там над морем дуб росте. Під дубом скриня, а в тій скрині — бритва. Візьмеш її і підеш мого брата побрити. Але всього не брий, тілко половину бороди. А борода в него довга — два метри з половиною. З тої бороди зробиться шабля. Ти підеш з тою шаблею до Вогняного Щита брати живущої, цілущої і видющої води. Але як прийдеш до Вогняного Щита, не бий два рази. Лиш раз удар і розрубай до половини шиї. А його слуги будуть кричати: «Повтори ще раз, щоб стяти повністю!» А ти не повторюй, бо він зцілиться та й оживе. Я сам туди ходив, і мені сказали, щоб я два рази його вдарив. То він мене переміг. Зрозумів, як робити?

— Здається, зрозумів.

Тоді богатир повторив йому те саме ще раз. І пішов він до моря-окіяну. Найшов того дуба. Витяг дуба, а під ним — скриня. Взяв він з тої скрині бритву. Пішов до богатирського брата, в якого борода має два з половиною метри довжини. Побрив йому половину бороди. З тої половини бороди зробилася шабля, і пішов він до Вогняного Щита дістати живущої, цілущої й видющої води.

Вогняний Щит побачив, що він іде, узяв своїх слугів і вийшов назустріч. Почали Вогняний Щит з Єрусланом Лазаревичем битися, а Єруслан ударив раз шаблею і розрубав йому шию. Вогняний Щит упав з коня і дригається. А слуги Вогняного Щита кричать:

— Ще раз повтори!

Вони хотять, щоб Вогняний Щит піднявся. А Єруслан Лазаревич каже:

— Я рубаю раз та гаразд. Більше не рубаю.

Тоді слуги повтікали. А Єруслан Лазаревич пішов до тих трьох керниць і набрав води живущої, цілущої й видющої. Вернувся назад до порубаного богатиря. Почав змочувати його живущою, цілущою й видющою водою — і той богатир зрісся та став на ноги. Подякував йому богатир за таке діло і поїхав, а Єруслан поїхав до царя Сарафоновича. Кілко він їхав, їхав і приїхав до царя Сарафоновича. А в того царя була красуня на ім’я Флорина. Побачив Єруслан ту красуню і каже:

— Ваша висока величносте, я маю просьбу до вас. Дозвольте, щоб ваша дочка вийшла за мене заміж.

А цар йому говорить:

— Хто ти такий будеш? З якого ти плеча вийшов, з бідного чи з багатого?

Він цареви розказує все. За діда свого царя, Картауза, і за свого тата Єрусалима Лазаревича. Розказав, як він переміг Вогняного Щита. Цар йому й каже:

— То ти богатир. Я не маю що казати, даю за тебе дочку.

А тут і вимога прийшла до царя: «Давай дочку на пожирання». То чудовисько прислало таку вимогу. Пише чудовисько: «Привезіть дочку до озера. Там я буду виходити на білий світ».

Цар почав плакати, і всі родичі плачуть. Задумався Єруслан Лазаревич.

Скоро свадьба має бути, треба віддавати цареву дочку на пожирання.

Цар везе дочку туди, де мало пожирати її чудовисько. А Єруслан Лазаревич не лишається, тоже йде з ними. Привезли її на те місце, цар вертається додому, а чудовисько має вийти з-під великого каменя і пожерти дочку. Підняло чудовисько камінь, вийшло наверх. Таке страшне і двадцять штири голові має. Єруслан Лазаревич налякався, та пригадав, що він прийшов захищати царську дочку.

Тут чудовисько схопило Єруслана Лазаревича за ногу і потягло його в озеро, на той світ. Єруслан почав з чудовиськом боротися і відрубав йому всі голови, осталася тілко одна. А чудовисько каже:

— Лиши мені цю голову, я більше ніколи не буду виходити на той світ — буду живитися лиш рибою й раками. І дарую тобі перстень.

Єруслан оставив йому їдну голову. Подарувало йому чудовисько золотий перстень і каже:

— Сідай мені на плечі, я тебе винесу на білий світ.

Сів Єруслан чудовиську на плечі, і винесло воно його на білий світ. Побачивши білий світ, Єруслан Лазаревич стяв чудовиську останню голову.

Приходи цар і застає і Єруслана живого, і свою дочку. Втішився цар, і зробив їм свадьбу, і вони почали жити коло него. Прожили кілька років, найшовся в них син. Він ще малий, у колисці, а Єруслан говори до свої жінки:

— Коли наш син підросте, дасиш йому золотий перстень, що я від чудовиська взяв.

Хлопець у них ріс по-богатирськи.

Єруслан Лазаревич каже свої жінці Флорині:

— Я піду додому побачити своїх батьків і діда. Побачити, що вони роблять, як поживають.

А жінка Флорина каже:

— Їдь, побач.

Єруслан Лазаревич сів на свого коня та й поїхав. Їде він, кілко їде, під вечір під’їжджає до сел А край села хатинка. В тій хатинці баба-чарівниця жила. І була у тої баби-чарівниці дівка на виданні, Тетяна. Єруслан попросився на ніч і не знав, що баба — чарівниця. Вона його вгощає і все говори:

— Будеш зятем мені.

— Я сімейний, маю жінку й дитину. Я не можу бути вам зятем. А баба каже:

— То повечеряй і лягай спати.

А сама почала його чарувати. І так його баба зачарувала, що він пробув у неї дванадцять років, а йому здалося, що дванадцять днів. За той час його син виріс великий і ходив у школу. Діти сміються з него, що він покропив’яник. А він приходи додому та й питає маму:

— Чого на мене хлопці кажуть «покропив’яник»? Хіба я тата не маю?

А мама й каже йому:

— Ти маєш тата. Його звати Єруслан Лазаревич. А ти його син — Борис Лазаревич.

Хлопець питає:

— Як би найсти тата?

— А я знаю, як ти його найдеш? Уже дванадцять років його нема. А хлопець матері:

— Я піду питати село від села, город від города. Може, я й відпитаю його, може, він є живий.

Каже йому мама:

— Ти, сину, не дійдеш пішки, бо дуже далеко твій дід і прадід живуть.

А хлопець їй:

— Я допитаюся, най лиш дід Сарафонович дасть мені білого коня. Того, що світу сім років не бачив.

Цар Сарафонович дав йому того коня. Він його всідлав і каже:

— Давайте мені сухарів на дорогу. Сідаю я на коня та й поїду. А мама нагадала про перстень.

— Як батько забирався, то казав, щоб я дала тобі цей золотий перстень.

І дала йому мама той перстень золотий, що батько дістав від чудовиська. Сів він на коня та й поїхав у білий світ шукати свого тата. І кілко їхав, усе питав:

— Чи не знаєте, де цар Картауз жиє? За царя Картауза весь світ знає.

А його справляють:

— Отак будеш їхати прямо, прямо і звернеш направо. Там буде дорога широка, тою дорогою доїдеш аж до царя.

їде він тим шляхом, а при шляхови село. Саме те, де жиє його батько. Батько не знає за него, а він за батька не знає. Приїжджає він до крайньої хатки, де жиє баба-чарівниця. І там його тато. Єрусланів син стає коло бабиної хати, розбиває на лузі шатро і лягає спати. Баба знала, що то син його, бо чарівниці знають усе наперед. І посилає баба Єруслана:

— Іди прожени того хлопця, що розклав на лузі шатро.

Іде Єруслан проганяти того хлопця. Прийшов та й каже йому:

— Ану ушивайся відци, бо ти, видно, хочеш нас обікрасти. Батько дивиться на сина і не пізнає, що то його син. А хлопець каже:

— Я не йду з цего місця, поки не переночую.

— Підеш. Ти що, хочеш знати, хто цар в царях і богатир в богатирях?

— Так, хочу.

— То ти такий малий і хочеш зі мною битися? Я половину світу обійшов і всіх переміг.

Розсердився Єруслан і каже:

— Давай будемо битися по-богатирськи.

— Як по-богатирськи?

— На коней сідаєм. Розженемо коней і піками будемо битися.

І пішли вони в чисте поле битися. Як зійшлися докупи, як ударив хлопець свого батька пікою, батько й не похитнувся. А батько як ударив сина, син вилетів, як пір’я, з сідла. Досягає з коня синови пікою до грудей. А син підняв руку, вхопився за піку і крикнув:

— Лишіть мене живого!

Побачив Єруслан у него на руці перстень золотий. Скочив на землю з коня і сказав:

— Я тебе лишаю живого, але скажи мені, чий ти син і куди йдеш.

— Мені мама говорила, що мій батько — Єруслан Лазаревич, а я — Борис Лазаревич.

— Ой, синку мій! Був би даром тебе заколов.

Єруслан Лазаревич уже не вернувся до тої баби. Сіли вони на коней та й поїхали додому. І привів Борис свого тата до мами. А вона питає:

— Що так довго тебе не було?

— Я заблудив і не годен був вийти на правильну дорогу. А син мене догнав, і я вернувся назад.

Так сказав Єруслан своїй жінці Флорині. Прожив він з сім’єю ще рік-два, і все-таки думка в него була поїхати до тата й до діда. Побачити, що вони роблять. І каже:

— Я вже нагадав дорогу, добре знаю її і не буду блудити. Пусти мене, я звідаю тата і діда.

І вона йому знов дозволила.

— Лиш, — каже, — повертайся скоро додому.

— Повернуся.

А Борисові товариші бачили Єруслана Лазаревича і вже не казали на него «покропив’яник».

Поїхав батько звідати тата й діда. Кілко їхав, їхав і заїхав у ліс. І ливний дощ іде. Став він під дуба, а на дубі було гніздо орлове, а в тім гнізді — двоє орленят. Дощ був такий великий, що розпливлося гніздо. Вода вже по коліна, і топляться орленята. Єруслан підняв їх на руки і тримає, щоб їх не забрала вода. Нарешті дощ перестав. Орел прилетів до гнізда, а гнізда нема. А орленята в Єруслана на руках. Орел і каже:

— Ти врятував мої діти від проливного дощу? Єруслан Лазаревич каже:

— Я.

Орел йому:

— За те, що ти врятував моїх дітей, я тобі пригодюся в житті. Скажи «Орел-спасенник!» — і я зразу буду коло тебе.

Сів Єруслан на коня та й поїхав, а орел остався. Їде він, їде і доїжджає до свого діда Картауза. А царя Картауза в тім городі вже нема. Татари розбили його військо, а самому Картаузу вибрали очі і посадили його в темницю. Татарський цар живе в тім домі, де жив цар Картауз.

Викликав татарський цар своїх слуг і сказав, щоби знищили Єруслана Лазаревича. А Єруслан Лазаревич не побоявся їх і знищив усіх. Приходи до татарського царя і питає його:

— Як ти попав жити в мого діда дворець? А татарський цар каже:

— Я твого діда переміг, повитягав йому очі і поклав його в темницю. Я і все його військо побив.

Єруслан йому:

— Ану покажи ту темницю.

Татарський цар пішов показувати ту темницю. Відкриває її, і побачив Єруслан Лазаревич свого тата й діда. А вони слабі, худі і притому нічого не бачать. Єруслан татарського царя знищив, а сам викликає спасенника-орла. Орел прилетів і питає:

— Що треба, Єруслане Лазаревичу? А той каже:

— Я зробив тобі добро, а ти зроби мені. Орел питає:

— Яке добро?

— Дістань мені живущої, цілущої й видющої води.

Орел полетів на край світу й дістав тої води. Приноси її і дає Єруслану Лазаревичу. Він узяв з вікна сухі очі і поклав батькови й матері, дідусеві й бабусі. Змочив живущою, цілущою й видющою водою — і всі побачили на очі та й пізнали Єруслана Лазаревича.

Поговорив він з батьком і матір’ю, дідом і бабою, погостувався й говорить:

— Я їду додому, де маю жінку і рідного сина. Батько й каже:

— То привези свою жінку й сина, щоб ми їх побачили. Єруслан Лазаревич поїхав розказав жінці й тестю, що батьки його живі і дід з бабою живі. Та й каже:

— Ідім до мого тата й діда. Побачите їх, а вони вас побачать. Жінка погодилася їхати, і цар Сарафонович з царицею погодилися.

Запрягли в бричку четверо коней і поїхали в гості до царя Картауза і Єрусалима Лазаревича.

Приїхали вони до царя Картауза. І гостувалися в них. І розговорилися, що треба робити Єруслану Лазаревичу свадьбу, бо він женився далеко від них, і вони не робили йому свадьби. Зробили свадьбу і скликали всіх богатирів. І всі їли, пили й гуляли, і музика їм грала. Цілий місяць ішла свадьба. А після свадьби поїхав Єруслан Лазаревич з жінкою й сином додому, до царя Сарафоновича. І на цім конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
8-9 серпня 1984 року
Оповідач: Боднар Гаврило Тимофійович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.