Українські народні казки

Про царя і мудрого злодія

Українська народна казка Покуття

Був собі хлопець, малий і бідний. Та й батрачив, бо не мав тата, не мав мами. Прикро йому було. Але підріс він трохи та й каже:

— Нема нічого з цего. Піду я красти, то, може, буде легше жити.

Купив таке собі вбраннячко, зібрався ввечір, та й іде красти. Іде він темною вулицею, де ходять злодії. Здибав два хлопці. Ті хлопці щось балакали собі, цей підходить до них, а вони вже ніц не говорять, вже тихо. Напудилися його, бо не знають, що він за оден. То також злодії, ідуть красти. Цей каже:

— Хлопці, ви говорили, а як я підійшов до вас, ви вже не говорите. Ви мене не бійтеся, я такий самий, як ви. Куди йдете?

— Як ти такий самий, як ми, то тоді скажемо: ми йдем красти. А він каже:

— Я також піду з вами. А куди би ми йшли красти? Ті хлопці кажуть:

— Ходім до царя. В него багато золота, там ми трохи вкрадемо. Пішли вони до коваля, і той зробив їм таке, аби вони могли підкопуватися під стіну. Та й ідуть до царя. Питає цей хлопець тих двох:

— А ви знаєте, де царська казна? Щоб знати, де підкопуватися. А вони кажуть:

— Ми знаємо, де то є.

Та й пішли до царя красти гроші.

Підкопуються вони під стіну, до тої кімнати, де гроші. Зайшли в ту кімнату, і всі штири набрали грошей, кілько годні були. А мали вони з собою папір — розмальований, як стіна в тій кімнаті. І заклали вони дучу тим папером, щоби не знати було, що стіна підкопана.

Принесли вони ті гроші, поховали їх, а трохи взяли собі до міста. Файно наїлися, випили трохи та й полягали всі три спати. Виспалися, а ввечір мішки в руки і знов до царя за грішми йдуть. Відсунули папір, позалазили туди, набрали грошей і знов той папір приклали. І пішли додому.

Так носили вони гроші, може, тиждень, може, два. Ходили собі до того золота, як до свого. А цар увійшов до тої кімнати та й дивиться до своїх грошей. А тих грошей уже мало що лишилося. Входить цар до хати та й каже до жінки:

— Ти знаєш що? Наше золото всихається. Жінка йому:

— Це не може бути. Певно, хтось золото краде.

— Жінко, — каже, — нема ніде знаку. Ніде двері не розбиті, замок не розбитий, ніде стіна не підкопана. Нема сліду, щоби хтось крав.

Жінка знов:

— Не може бути, щоби золото всихалося. Його хтось краде.

— Та як краде? Ніде сліду нема.

— Знаєш що? — каже жінка. — У нас в тюрмі є старий злодій. Він засуджений навічно і має в кримінарі вмирати. Він на такім ділі практику має. Ти спитай того старого злодія, порадься з ним, чи може бути так, щоб золото всихалося? Він тобі скаже.

Пішов цар до тюрми, питається того злодія і каже йому свою пригоду з тим золотом.

—... Скажи мені по правді, чи моє золото всихається, чи хтось його краде? Я тебе пущу на волю, і ти не будеш у тюрмі вмирати.

А злодій каже:

— Золото не може всихатися. Ваше, монархо, золото хтось краде. То є кілька злодіїв, що ваше золото крали. Порадити, монархо, я вас пораджу, але то ніц не поможе. Ви золота не відпитаєте і злодіїв не злапаєте. Межи тими злодіями є оден дуже мудрий, і з того ніц вам, монархо, не вийде.

Цар розповідає, що ніде знаку нема, щоби ходили злодії красти. А той каже цареви:

— Озміть файний клевчик, обійдіть стіну навколо і файно ним обстукайте. І найдете те місце, де ходили злодії. Як найдете, — каже, — ту дучу, що злодії лазили, ви в тій кімнаті, просто неї, викопайте яму, як чоловік зависоку. Щоб чоловік заліз і лиш голову йому було видко. І насипте повну яму смоли. Злодії прийдуть і упадуть в ту смолу. А голови будуть наверху. Вони скажуть, де то ваше золото.

Пішов цар додому, обстукав клевчиком ту кімнату навколо, і під папером зачало гудіти. Найшов там дучу. Думає цар: «Той добре казав». Каже він хлопцям викопати проти тої дучі яму і насипати там смоли.

А хлопчиська за днину наїлися, випили, виспалися, мішечки в руки і знов ідуть за царським золотом. Приходять до тої дучі, папір собі відсунули та й, як завсігди, залазять у ту дучу. Заліз оден — упав у смолу. Пустився другий лізти, а той каже:

— Не лізь, бо я вже в смолі.

Та й уже цей другий не ліз. Той утопився так, що видко лиш голову. Каже відти:

— Тягніть мене.

Вони тягнули, тягнули — не мож витягнути. Смола застигла, злапала його та й не пускає. А цей мудрий, що підійшов до них третій, каже:

— Нема нічого з цего, хлопці. Видко, ми тебе вже не витягнемо. Вони хотять його там лишити, а він каже:

— Відрубаймо йому голову, бо він уже й так пропащий. Та й тулуб у смолі лишаймо, а голову заберім. Бо як лишим його живого, то цар буде питати його за нас, і він усе розкаже.

Це той мудрий так каже.

Відрубали вони тому голову, взяли в мішок та й повтікали, а тулуб лишили в смолі. Рано цар іде до тої кімнати подивитися, чи були злодії. Дивиться, людина є, а голови нема. Цар думає: «Добре той казав, що межи ними є мудрий». Цар питав би ся, та кого буде питати? Іде до тюрми, до того старого злодія, питатися, що робити далі. Старий злодій вислухав царя та й каже:

— Я казав, монархо, що з того ніц не буде, бо межи ними є оден дуже мудрий.

Каже цар:

— Порадь, що робити. Той йому:

— Я пораджу, але то нічого не поможе. Витягніть той труп із смоли, прив’яжіть ланцом до коня — най хлопці тягають його по місті цілий день, і поставте кругом варту, аби дивилася. Хто за тим трупом буде плакати, аби-с його лапали.

А цей мудрий злодій пішов до жінки того, що йому в смолі стяли голову, та приніс їй дорогих горняток, мисочок.

— На тобі цей дорогий посуд і йди, — каже, — з ним до міста. Там будуть твого чоловіка тягати без голови вулицями. Як ти то побачиш, то будеш плакати. Би-с тоді кинула цей дорогий посуд і порозбивала. І над тим би плакала. Прийдуть до тебе питати, чого ти плачеш, а ти скажеш: «Ади, порозбивалося, то за цим плачу».

Вони тягали того трупа цілий день — ніхто не плакав, лишень та жінка. І пішли вони додому. Притягнули трупа та й кажуть цареви:

— Ніхто не плакав, лишень одна жінка, але вона порозбивала якийсь дорогий посуд та й казала, що за тим плакала. І не злапали нікого.

Іде цар до тюрми, до того старого злодія, і каже, що з того нічого не вийшло. Тягали трупа по місту, і плакала лиш одна жінка, що порозбивала дорогий посуд. Каже той злодій:

— Було ту жінку лапати, бо вона плакала за своїм чоловіком. А тепер уже пізно.

Каже цар:

— Порадь, що робити, то пущу ті на волю, не будеш тут умирати. Старий злодій каже:

— Порадити я пораджу, але кажу вам ще раз, що то ніц не поможе — ви не злапаєте тих злодіїв. Озміть того злодія без голови і прибийте за селом на хрест. Поставте варту, так зо дванадцять озброєних чоловіків. Хтось прийде той труп з хреста забрати, аби поховати разом з головою. Злапайте тих людей і тоді питайте їх за своє золото.

Так зробили — прибили того чоловіка за містом на хрест. І дав цар дванадцять своїх озброєних вартівників, аби вони злапали того, хто прийде забирати трупа.

А мудрий злодій пішов купив собі конину, купив візок і накупив повний візок горівки. Перебрався на старого діда, взяв собі маску з бородою й вусами та й увечір їде попри ту варту. Звернув конину у фосу — перевернувся візок догори колесами. А він збирає то та й так на ту конину кричить. Не годен, старий, слабий. А хлопці-вартівники збоку зазирають.

— Йой, як старий бідує, — кажуть, — не може все зібрати. Ходім поможем йому.

Пішли йому помагати. Візок файно перевернули, конину запрягли і складають на візок склянки. Дивиться злодій, а вони скляночку-другу поза себе та й у кишені ховають. А він складав, складав та й нарешті трохи тої горівки їм лишив. Він же для того й привіз, щоб лишити. Та й поїхав до міста.

Купив дванадцять фалонів — таких, що ксьондзи вбирають, як службу правлять. А та варта мала доста горівки. Посідали вони і напилися, кілько хотіли. Полягали та й сплять, бо вже не годні киватися.

А злодій з міста приїхав, підійшов до них, порозбирав файно з них їхнє вбрання, а їх повбирав у ті фалони. Вони сплять і нічого не чують. Тоді під’їхав до того хреста, того чоловіка без голови здоймив і поїхав. Файно поховали його з головою. А ті дванадцять «ксьондзів» сплять собі в фалонах.

Цар приїжджає досвіта до тої варти, аби знати, чи був хто, чи злапали, — дивиться, а то сплять дванадцять ксьондзів. Збудив їх цар, сварив та й питав:

— Чо’ ви у фалонах? І що ви виділи, хто трупа здоймив?

— Не виділи.

Іде цар знов до тюрми, до того злодія. І каже:

— Нема нічого з того. Не злапали. Старий злодій каже:

— Я вам казав, що ви не злапаєте, бо межи ними є мудрий.

— Порадь, що робити, — каже. — Тілько золота виносили, мало що мені залишили. Добре нарадиш — пущу ті на волю.

Просить цар, лиш не плаче.

— Я, монархо, вже тілько вас радив, і нічого не помагає. Але ще пораджу. Робіть, монархо, забаву, аби ся всілякі посходили. І розсійте по землі по оборі з решето золота. Хто зігнеться збирати то золото, того би-сте лапали. То буде з тих злодіїв котрийсь.

Цар каже:

— Добре, зроблю так.

Та й зробив. Забава була, насипав золота по оборі. Музики грають, гості танцюють. Золото порозсипане, і царські люди пантрують, хто буде згинатися за ним. Ніхто не згинався і ніхто не збирав. Цар подивився — на оборі нема ніде ні копійки. Забава скінчилася, а золота нема, і ніхто нікого не злапав.

Цар іде знов до того старого злодія. Каже йому:

— Я так зробив, як ти казав, і нічого з того не вийшло. Не виділи, хто згинався, а золота нема, і злодія нема.

Старий злодій каже:

— Я ж вам казав, що там є дуже мудрий злодій. Цар просить старого злодія:

— Ну скажи, що робити? Каже той:

— Хочете злапати того злодія?

— Дуже би-м хотів видіти, що то за людина.

— Як хочете, — каже, — його, монархо, видіти, напишіть афіші по всій країні, щоб прийшов до вас той злодій, що крав ваше золото. Пообіцяйте йому, що ви не покараєте його і не скажете йому поганого слова, а лиш хочете на него подивитися.

Цар написав афіші, як той злодій сказав. Файно то все порозклеювали, і люди то все читали. І злодій прочитав ту афішу. І подумав: як цар пише, що не вкарає, то треба йти. Зібрався та й пішов до царя. Приходить, а цар питає:

— То ти в мене золото крав?

— Я.

— Я доста мудрий, а ти ще мудріший. Я тобі ніц не скажу і тебе не вкараю. У мене є дочка. Женися з моєю дочкою і будеш моїм зятем.

І втішився злодій, і сказав:

— Най буде.

Зробили весілля, і став злодій царевим зятем. Вийшов з такої бідної сім’ї, сирота, а дожився того, що оженився в царя.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
14 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.