Українські народні казки

Про царя, його сім’ю і лихого міністра

Українська народна казка Бойківщини

В єдній державі був цар. Ще молодий, нежонатий він був. І оженився він, а друга держава йому видала війну. Цар пішов на війну, бо він мусив іти. Колись царі мусили командувати на війні. І він пішов, а замість себе оставив міністра.

І той міністр хотів, щоб жона царя дружила з ним, з міністром. Але жона була вірна й справедлива, і она того не хотіла. І міністр сердився на неї. І листи, які вона писала до чоловіка на війну, він палив, а писав, що хотів. Писав, що жона царя розпусно жиє. Так раз, і другий, і третій, і царю то набридло, і написав він:

«Посадити її, раз вона так розпусно жиє». Та й міністр посадив її до криміналу.

А в жінки царя була служниця, цариця була добра, і служниця її любила. І носила їй їсти, подавала через малейке віконечко. І вродила цариця в криміналі хлопчика. Служниця принесла їй їсти, а она служниці сказала:

— Ти набери одежі для мене й для дитини, бо я вродила. І принеси мені то.

Служниця принесла їй одяг, а вона говорить:

— Тепер я тебе попрошу. Ти подивися, де той міністер. Вкради ключі від тюрми. І би ти мене з цього криміналу випустила. Я, — каже, — за собою не жалую, хоть би зараз померла. Мені хлопчика шкода. Най він підросте і, модже, колись вийде в люди. Я хочу його врятувати.

Так і сталося. Служниця подивилася, де він кладе ключі, украла їх і вночі її випустила. А кримінал закрила і ключі поставила там, де були. І все. Жінка з дитиною вийшла. Ну, а де піде? В село не піде, бо і селі її найдуть. Розізнають і найдуть. І пішла в ліс, найшла там собі печеру і стала в ті печері жити.

Через літо збирала яблука, гриби, яфини і ще дещо сушить на сонці і заготовляє на зиму. І так она того хлопчика годовала. І прогодовала зо штири чи п’ять років. І закінчилася війна, і цар прийшов додому, але другий раз не женився.

А одного разу сів він на коня і поїхав у ліс. А она коло тої печери стоїть з хлопчиком на сонці. Сонце гріє, і они гріються, Дивиться она, хтось на кони їде. І зайшла она з хлопчиком у печеру. Взяла хлопчика назад себе і стоїть. А цар її помітив, приїхав д’тій печері, зліз з коня і прийшов перед печеру. Сонце світить, а в печері темнота, не видно. Але видить він, що якась постать там є. Витягає він пістолета і каже:

— Признавайся, хто ти є, чи людяна, чи нечиста сила, признавайся, бо стріляю. Що буде, то буде, може, я пропаду, але стріляю,

Она не говорить нічого. А він ще раз:

— Признавайся, бо стріляти буду.

А вона каже:

— Людина я.

— Що ти за людина? Розказуй.

— Я така та така.

Назвала себе по імені, по назвиську. «Ніби моя жона», — подумав він.

— Ану виходь!

Она з хлопчиком виходить. Він її пізнати не може, бо вна дуже худа. То не жарт, п’ять років просидіти в печері. Справжній скелет і обдерла, гола. Та й він говорить:

— Ти ніби моя жона?

— Ба та так.

Она його пізнала, так.

Чого ж ти тут?

— Я, — каже, — мусила так зробити.

— Чого?

— Ти, — каже, — оставив коло мене каністра. То міністра й спитай.

Він бачить, що й хлопчик є.

— Добре, сиди тут, а я поїду додому. Та й приїду фірою і привезу тобі й хлопцеви одежу і заберу вас додому.

Він на кони раз-два поїхав додому. А там упрягли коні, і він привіз їй одежу і забирає їх додому. Приїхали вни, а та служниця ще там була. І цар почав її питати. І вона розказала, як було. А жінка каже:

— Я тобі листи писала. Не знаю, де він ті листи дівав.

І виявилося, що міністер задармо її посадив. Тоді розстріляв цар того міністра і шив собі з жінкою і сином. 0!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

154 (2188). Про царя, його сім’ю і лихого міністра. СУС — 887*. 30 березня 1990 р. Гладиш Іван Дмитрович (Сулимів) (1912). Львівська область, Турківський район, село Яворів