Про цигана, який оженився на царівні
Українська народна казка Закарпаття
Був де не був один коваль. А в того коваля було багато дітей. Раз він каже старшому:
— Сину, берімо міхи й ходімо по вугілля.
Прийшли вони в хащу, і леґінь говорить:
— Няньку, будьте тут, а я йду подивитися дуби.
Пішов лісом і знайшов колоду. Почав її рубати. Прорубав колоду до дупла, а звідти раптом вискочило п’ять золотих яблук. Хлопець зібрав ті яблука, три загорнув, а два несе в руці. Та й залишив старого в хащі, вийшов на дорогу...
Раз їде один граф. Побачив цигана і наказав кучерові:
— Стій! Спитай циганина, що він хоче за золоті яблука. Кучер зупинив коні та й питає:
— Цигане, що хочеш за ті яблука?
— Хочу одежу з графа, коні, кочію і слугу.
Пан дав усе, що хлопець просив, бо дуже хотів мати золоті яблука. Циганин сів собі у кочію і сказав слузі:
— Жени коні просто до царя!
Приїхали вони до царя. Цар дуже дивується — сякий чорний сватач у нього ще не був. А циганин вийняв три золоті яблука.
— Що хочеш за ті яблука? — питає його цар.
— Хочу твою доньку.
— Даю. За ті три яблука — даю!
Справили весілля, циган дістав царську корону, і живуть собі.
Та одного разу каже йому принцеса:
— Відколи ми побралися, ще не були ні разу на прогулянці. Ходімо пройтися.
Пішли в сад, прогулюються. Принцеса питає:
— Скажи, звідки ти? Я про тебе любила би все знати. А він їй каже по-циганськи:
— Я з того села, де вугілля палять.
Циганин одягнув на голову корону, пов’язав собі саблю, взяв срібну піпу, палицю, набрав повну кочію грошей і їде до батька. Їдуть вони з кучером через великі хащі. Раптом бачать: на дорозі стали дванадцять розбійників. Зняли з цигана корону й царський одяг — залишили в гатях і сорочці. Кучера убили, а кочію з грішми повезли самі.
Прийшов хлопець додому, а батько дуже налякався, що він лише в гатях і сорочці.
— Де ти ходив, сину?
— Няню, я був царем... Мати заплакала й каже:
— Дай хлопцеві спокій — бачиш, що він здурів, ходячи по хащах.
Залишився циганин у батька, а жона чекає. Чекала, чекала, а далі одяглася у попівський одяг, взяла з собою чари і рушила в дорогу. Вона чула про дванадцять злодіїв і пішла у хащу. А злодії побачили, що йде якийсь піп, і почали між себе казати:
— Було би добре, якби й нам відпустив гріхи... Старший вийшов наперед і спитав попа:

— Чи не нас ви йдете сповідати?
— Вас. Бо я чув, що ви дуже грішні. Поставайте в один ряд і, коли вам буду давати причастя, не посмійте глянути один на одного — не спокутуєте гріхи.
Піп став до роботи: вислуховує, які хто гріхи має, і дає причастя. Та котрому дасть зі свого зілля — той нараз помирає. І отруїв усіх дванадцятьох.
Принцеса залишилася в одязі попа. Взяла від старшого ключі й відімкнула злодійську пивницю. Дивиться, а там в одній кімнаті — біленька мука, у другій — діжі з грішми... Зайшла і в останню — дванадцяту кімнату: тут лежать убиті, усі без голів. Шукає між ними свого чоловіка, але не знаходить. Знайшла тільки кучера. Роздивилася і бачить царський одяг, корону і шаблю, срібну піпу й палицю. Тоді зайшла у хлів і упізнала своїх коней.
Принцеса загорнула в ширінку царський одяг, набрала грошей і рушила далі. Іде одним полем. Бачить: чоловік попасує корів. Питає його:
— Чи знаєте за таке село, де вугілля палять?
— За село не знаю... Та є в нас циганин, який ковалює, із дров собі випалює вугілля.
Зайшла вона в село й розпитала, де живе коваль. їй відповіли: там і там. І принцеса в попівському одязі прийшла до коваля. Поклонилася. А дома тільки жінка: коваль пішов із сином у хащу по вугілля.
Коли повернулися, старий циган питає жону:
— Що це за піп?
— Не знаю... Сидить тут від ранку, хоче з вами двома говорити.
Циганка наварила їм квасолі, поставила на стіл. Сіли їсти. Коваль припрошує й попа:
— Пане превелебний, якщо не гидуєте, сідайте й ви до столу,
— Я вдячно...
Піп сів і смачно їсть квасолю. Та молодий циганин чомусь не вечеряє. Піп запитав:
— А чому ваш син не хоче їсти? Може, сердиться, що я сів на його місце?
— Та ні, він не голоден...
Піп поїв, але не йде нікуди — хоче в циганській хаті й ночувати. Йому кажуть:
— Ідіть до сусідів — там чистіша хижа та й менше дітей.
— Не йду я нікуди. Де мене вбила ніч, там і заночую. Цигани зажурилися, де положити попа спати. Та хіба що в сінях, де спить старший син. І коваль каже синові:
— Ти ляж скраю, а гість — від стіни.
Полягали спати. Уночі піп прокинувся і питає хлопця:
— Ей, легіню, в тебе була жона?
— У мене ні.
— Можеш на це заприсягтися?
— Можу.
Принцеса витягнула з-під покрівця руку і вдарила його по лицю:
— А тепер ти впізнав свою жону? На мило й тихенько йди в потік — помийся.
Хлопець устав, помився, потім узяв на себе корону і одяг, і вони пішли.
Прийшли до злодійської пивниці. Там набрали повну кочію грошей, запрягли коней і їдуть назад, до старого коваля. По дорозі знайшли собі кучера. Проїхали мимо ковалевої хати і кинули на вулицю грошей. Коваль кричить на дітей, щоб не збирали гроші, бо цар буде вертатися і всіх покарає. А цар проїхав ще раз і знову кинув золоті. Коли проїжджав третій раз, зупинив бричку й каже:
— Кучере, приклич-но коваля, хай подивиться, бо щось кінь кульгає.
Коваль подивився — з конем усе в порядку. А цар і цариця зайшли собі до хати і сіли за стіл. Кажуть матері:
— Ану, кличте сюди й коваля. Закликали цигана, а цар почав питати:
— Кажіть мені, чи був у вас син?
А коваль злякався, що цар прийшов брати його сина до війська, і відповів:
— Не було в мене сина. Цар витяг шаблю:
— Кажи правду, бо зніму голову!
— Ой, був...
— Та де є?
— Пропав. Я з ним пішов у хащу по вугілля. Він у хащі заблудився і, блукаючи, зійшов, сарака, з розуму: як повернувся, то казав, що він став царем. Потім зайшов до нас якийсь піп і обоє серед ночі зникли.
Тоді хлопець каже:
— Няню, це ми! Видите, ви мені не вірили, що я став царем! Ну, а тепер беріть міхи і гребіть із кочії гроші.
Цар з царицею іще раз поїхали в хащу, до злодійської пивниці. Набрали знову повну кочію грошей. Половину привезли старому ковалеві, а половину взяли собі.
Коваль почав собі будувати великий палац і збудував у сім разів кращий, аніж у царя. Цар і цариця приїжджали до нього на гостину.
І так собі жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.