Про циганського зятя
Українська народна казка Покуття

Було два царі. Оден мав сина, а оден — доньку. Вони керували державами і були дуже великі багачі. І договорилися оба, що будуть сватами. Погодилися. І сказав оден цар свому синови, щоби він ішов сватати доньку другого царя. Син погодився на це і сказав:

— Я буду сватати ту дівчину.

Та й лагодяться обидва царі на весілля. А царів син поїхав свою країну обзирати. Ходив, ходив та й зайшов у ліс. І заблудив у лісі. Вже смеркло, вже й ніч. Ходить він і боїться сам у лісі ночувати, щоб вовки його не з’їли. Найшов у лісі якусь хатчину. Прийшов під вікно, попросив отворити. А там дід старий, у тій хаті. Самий дід, і більше нікого. Утворив йому.

— Діду, прийміть мене на ніч, аби мене вовки не з’їли, бо, адіть, заблудив я в лісі.

Каже дід:

— Нема в мене де ночувати.

Царів син дивиться: і постіль є, і лужко, і піч, і лава. Та й каже царів син:

— Діду, та як нема де ночувати? І постіль є, і лужко, і лава, і піч. І не челядно в хаті, лиш ви сами. Як нема де?

Дід каже:

— Хіба будеш спати на лаві. Бо я цеї ночи маю спати на лужку, на постели й на печи.

— То най буде й на лаві. Не то що під голим небом.

Дав йому дід щось трошки вечеряти і постелив на лаві. Лягли спати. Царів син на лаві, а дід на печи. Хлопець спить і не спить. Чує, дід з печи злазить на лужко і спить, і качається, перекицкується, карабути йде на лужку. Нема йому ряду, тому дідови.

Покачався, покачався дід на лужку і злазить на постіль. І знов спить, як перше, перекицкується. А царів син не спить. Призирає, як дід спить. А дід знов на піч виліз, і спав уже на печи до ранку.

Рано повставали, вмивається царський син, дід дає йому їсти. Подякував він дідови, збирається додому. Та й каже:

— Діду, скажіть мені по правді, чо’ ви так цеї ночи спали? І на печи, й на лужку, й на постели.

А дід йому:

— Як я спав на лужку, то аби в найбіднішого дитина вродилася, буде мати щастя. А як спав я на постели, де прості подушки, то би в пана дитина вродилася чи в царя, то буде бідна.

— Діду, а відки ви знаєте це?

— Знаю, — каже дід, — бо я — планетник. Я знаю, під якою людина народилася планетою — злою чи доброю.

Царів син подумав та й каже:

— Діду, скажіть мені, за якої я планети вродився? Доброї чи злої? Дід дивиться на него та й каже:

— Ти народився за тої планети бідної, як я на постели спав. Каже йому царів син:

— Діду, скажіть мені, за якої планети моя княгиня вродилася. А дід йому:

— Твоя княгиня вродилася за тої самої планети, що й ти. Бідної. Каже царів син:

— А де би я женився? Котра дівчина вродилася за доброї планети? Багацької?

Каже дід:

— Я тобі скажу. Коби лиш ти мене послухав. Я знаю, чи послухаєш? Є в вашім місті кузня. А в ті кузні за коваля циган. У того цигана є три доньки, наймолодша дочка того цигана уродилася за багацької планети.

Каже царів син:

— Та най буде, діду, я вас послухаю. Приходить він додому і каже цареви, свому татови:

— Я вже ся женю.

А вони вже весілля рихтують на повний хід. І має воно дорого коштувати, те весілля. А син каже:

— Я не хочу тої дівчини.

Просять його, сварять його, а він каже:

— Не хочу.

— Та ж то кошти великі. Нам же треба сплачувати.

— Оден другому ті кошти сплачуйте за весілля, бо я тої дівчини не хочу.

— Ну а як же будеш? Хочеш ходити нежонатий чи десь будеш женитися?

— Іду до цигана і буду в цигана женитися. А цар каже так:

— Як ідеш до цигана женитися, то до мене не признавайся. Ніякого віна я тобі не даю і весілля не роблю. Я тобі не тато, а ти мені — не син.

Пішов він до цигана, дивиться — наймолодша циганова дівчина файна, дуже файна. І каже він циганови, що сватає в него дочку. А циган каже:

— Царевичу, як я бідний, то ви прийшли з мене насміятися в мої хаті?

— Нічого, — каже, — не сміюся, а кажу вам поправді — віддайте за мене вашу наймолодшу дівчину.

Циган віддав. Пішов уночі додому царів син, украв великого пацюка та й завів до циганів у ліс. Украв пшениці і привіз до циганів. І зробили весілля, і сидить у циганів царів син.

Стара циганка варить їсти на цілу купу людей, а він мусить їсти то, що зварила циганка. А його жінка одного разу каже:

— Знаєш що, чоловіче? Що ми будемо дивитися татови та й мамі в руки? Ідім, — каже, — в майну та вкопаймо собі в мішечки вугля. Та підем до міста й продамо, і будем мати свої гроші, і я щось куплю ліпшого зварити.

— Та най буде, ходім, — каже він.

Взяли мішечки та й пішли в ту шахту копати вугля. Накопали в міхи тілько, кілько годні були нести. Та й несуть то вугля до міста продавати, несуть вони, несуть, і щось їм дуже тяжко стало. Каже йому жінка:

— Чоловіче, сідаймо тут коло дороги і спочиньмо трохи, бо мені дуже тяжко нести. З місця не було так тяжко, а тепер не годна йти.

А він їй:

— Знаєш, і мені багато тяжче стало, сідаймо.

Та й посідали коло дороги; сидять, балакають. Він і каже їй:

— Та дай я озму трошки того вугля від тебе, бо тобі тяжко.

Вона розв’язала свій мішечок, дивиться, а то не вугля, а саме золото, золоті гроші. Дивиться він у свій мішечок, а в него половина вугля, а половина золота. Висипає все зі свого мішечка і перебирає золото в мішечок, а вугля набік. Перебрали, він узяв з її мішечка трохи золота в свій. Та й ідуть з тим золотом до міста. Приходять до міста, вже й зголодніли. Чоловік каже:

— Ходім пообідаєм, а відтак будем щось купувати.

Ідуть вони обідати в той багацький ресторан, куди він колись ходив. Поклали мішечки з золотом, посідали собі коло столика.

А в тім ресторані багато людей. Є й цар, його тато, і той цар, що він мав у него брати дочку, та не взяв. Тато до него не обзивається, бо він циганський зять. Але той другий цар, що він у него обіцяв женитися, підступає до него до столика та й каже:

— Ну й що, циганський зятю, як поживаєш у циганів?

Та й сміється з него, що він не його зять, а циганський. А він йому:

— Як можу, так поживаю. Хоть у циганів, але добре мені. Каже йому той цар:

— Слухай, циганський зятю, може б ти купив у мене мій маєток? А царевич подумав та й каже:

— Чому нє? Можу купити. А кілько ви хочете?

І він сказав, яка ціна. А царів син питає його, того царя:

— Як ви продасте маєток і будете виїжджати з него, що мені лишите, а що озмете з собою?

А цар каже:

— Що озму? Озму жінку, діти й харчів на дорогу. І виїду парою коней. Озму, що зможу взяти на фіру, а то все лишаю тобі.

Сміється з него цар. А царевич каже:

— Най буде, добре.

Людей у ресторані багато. Усі слухають. Цар думає, що циганський зять жартує, а він направду купує.

Зробили контракт на все на папері. Цар продає, а циганський зять купує: витягає мішечок з-під стола і відраховує гроші. Рахували, рахували, трошки не стає грошей. Каже він свої жінці:

— Давай свій мішечок.

Вона витягла свій, і відраховують решту грошей. Дорахували, гроші цареви дали і ще їм лишилося. А цар встав та й подумав: «Прощай, розум. Завтра здибемся». Він думав, що то жарт, та й збувся маєтку.

А тато вздрів, що син маєток купив, та й уже приступає до него, а той не йде додому, до циганів у ліс, а на маєток іде, що собі купив. З ним пішов і тато його, щоби виряжати того царя з маєтку. Най собі виїжджає.

Узяв він на фіру жінку й діти, взяв гроші. І коням узяв їсти. І виїхав відти, бо продав. А царів син лишився на ті господарці. Вже й тато з ним добрий. І полюбив цар свою невістку-циганку, і вже було все добре.