Українські народні казки

Про чарівного коника і трирічну покуту

Українська народна казка Бойківщини

Жив один цар з жінкою. Був у них хлопець, що мав уже десять років. І цариця померла, а хлопець остався сиротою. І цар оженився на другій, взяв собі молоду.

Почалася війна. Цар пішов войовати, а молоду жінку оставив. А вона залюбилася з молодими паничем. А через того царського хлопця їй важко було любитися. У того хлопчика був коник, що з ним балакав. Одного разу почали вони обоє говорити, царева жінка з тим коханцем:

— Я його отрую, і нам буде ліпше любитися.

Пішов хлопчина до коника, а коник йому каже:

— Вона приготовить тобі трутки з молоком. І покличе тебе: «Синку, я тобі дам вареного молочка та й ти поп’єш». А ти то молоко виллєш котяті, і котя згтне, а ти підеш сміючися.

І вона так і зробила. Дала хлопчикови молока, а він віддав котяті, і котя згинуло.

Коник каже:

— Тепер вона хоче тобі м’ясо затруїти. Як дасть тото м’ясо, то віддай його песикові, що по покою ходить. І песик згине, а ти підеш сміючися.

І вона сказала хлопчикови:

— Синку, ходи, я тобі м’яса приготовила.

А він узяв то м’ясо і верг щеняті, і щеня загинуло.

Тоді вона побачила, що з того нич. «Щось він до стайні бігає, — подумала вона. — Треба того коня знищити».і почала вона казати до того каваліра свого, що треба купити золоте сідло, золотий кантар і золотий коцик. Все має бути золоте.

Пішов він до коника, а коник каже:

— Вже мене хочуть труїти. Але то їм не вдасться. Вони хочуть купити сідло, коц і кантар — все золоте. І то все затруїти. Ти мене всідлаєш, то я загину. Але зроби так. Вона тебе покличе і скаже: «Синку, я тобі сідло купила, коцик і кантар». А ти тото все від неї возьми. Там буде надворі собака, той здоровий такий. Натягни на того собаку той золотий кантар, поклади на нього той коц і то сідло, і собака здохне. Потому то все стряси і тим сідлай мене. І мені нічого не станеться, бо вже вся трутка пішла на собаку. І тоді сідлай на мене і їдь, куди хочеш.

І він так зробив. І тоді сів на коника і по подвір’ю їздить.

А тоді вона зробилася дуже «хворою». Приїхав з війни цар, батько того хлопчика. А вона йому каже:

— Казали мені лікарі й ворожільники, що нич мені не поможе, хіба треба зарізати того коня і з’їсти з нього серце.

А цар хлопцеви говорить так:

— Ти вибирай собі якого хочеш коня, а того мамі треба зарізати.

Він каже:

— Добре, але най я об’їду на тім кони три рази палац.

І він об’їхав на кони три рази палац. І приїхав д’батькови, і батька обняв і поцілував. І сказав:

— Батьку, бувайте здорові, бо я від’їжджаю від вас геть.

А батько почав його питати:

— Чому ти від’їжджаєш?

— А тому, що мачуха хотіла мене знищити. Я з коником балакав, і коник все мені казав. Видиш, котяти нема, щеняти нема, собаки нема. То вона все приготовляла мені, а я давав їм, і вони загинули. Вона хотіла мене збутися, бо не могла через мене любитися. Як я можу давати їй різати такого коня?

І поїхав хлопчик на своїм конику у дуже далеку чужину. Заїхали вони в ліс. І каже йому коник:

— Ти три роки будеш дурним. А я три роки буду копати і їсти коріння. І буду їсти кору з дерева.

Хлопець питається коня:

— А чому так?

— Тому, що батько убив матір, як ти йому то розказав. І ми мусимо три роки покутувати. За матір. А тепер ми розійдемося, і де би ти не був, якщо тобі буде що треба, будеш помахувати цей вуздечкою, і я до тебе прийду, і все тобі в пригоді стану. Нікому цю вуздечку не показуй. Держи її в пазусі.

І пішов царенко до іншого царя, а кінь остався в лісі. І наявся царенко свині годувати. Але він дурний кричить: «Белеба-берцеба!» А ночує в курнику разом з курми.

А в того царя були три панни, три дочки. Наймолодша найкраща була. Приїхали царські сини сватати тих паннів. Цар їм дав кожній дочці по бальонові, а царські сини стали єдною стороною і другою стороною. А панни ходять посередині і мечуть бальонками на тих, кого підберуть собі чоловіками. Як він її любить, то прийме той м’яч, а не любить, то заверне до неї.

Найстарша верла в одного царевого сина м’яч — прияв. Верла друга — тоже прияв. І верла третя, тота наймолодша і найкраща. Але в кого верла? У дурного. Він стояв собі коло свиней, а вона пішла і верла в нього. Він узяв та й почав підскакувати та й завернув їй. Вона другий раз верла — знов завернув їй. Вона верла третій раз — вже прияв.

Поженилися тоти два царські сини, а наймолодшу цар дав у курник до дурного. Погнівалися царські сини і виповіли на цього царя війну, що за дурного дав дочку, а не за них. Тоти зяті йдуть на війну і цар іде. Зяті йдуть допомагати тестеві та й він іде. Узяв собі якогось нездалого коня, зробив дерев’яну шаблю, прийшов ід’воді та й підрізує коневи ноги попід копита ножем. Над’їхав цар з тими двома зятями.

— Що ти тут робиш? — питають.

Він каже:

— Гачі підкачую коневі, би не намочилися.

Взяв на ту дерев’яну шаблю жабу та й крутить, «воює».

Вони поїхали, а він кантар з пазухи, помахав кантарем — біжить кінь. Усідланий, убрання на нім лежить. За конем військо з канонами йде. Догонив він тих своїх швагрів і тестя. Ударив швагрів по разу нагаєм та й поїхав. Поки вони приїхали, він то військо все розігнав.

Вже по війні. Цар дав йому на палець перстень золотий із своїм написом. І він повернувся на то місце, д’тому коневи свому. А з свого коня зняв кантар, поклав собі в пазуху — коня й сліду не є.

Другого дня виповів війну другий цар. І знов він пішов з конем нездалим, знов наткнув жабу на шаблю дерев’яну та й крутить собі, «воює». Вони поїхали, а він той кантар з пазухи, помахав — прилетів кінь з військами. Догонив їх, по разу ударив тих своїх швагрів нагаєм і поїхав далі. Поки вони дійшли, він то все військо розігнав.

І дав’му цар другий перстень. Він не знав, що то зять його.

А через невеликий час виповів царю війну третій цар. А він знов на тім кони коло води стоїть. Вони їдуть та й застали його біля води. І поїхали вони, а він кантар з пазухи, потряс — кінь осідланий, війська йдуть. Приїхав він на ту війну, розігнав тото все військо. Айбо сам своєю шаблею мізинний палець скалічив собі. Цар увидів, що йому кров тече з пальця, вийняв свою хустечку з золотими буквами і завив йому руку. І він поїхав ід’тій воді, де той коник нещасний був.

Розіслав цар по всіх державах, би знайшли такого, що два царські персні має і його хустечку. Ніде не знайшли ні в кого.

А його жона, тота царівна, каже батькови:

— Я заздріла, що в мого чоловіка на руці щось блищало. А рука в нього завита.

А цар каже:

— Що ти, здуріла? Та як це? Ану приведи його до мене.

А йому якраз три роки вийшло, що покутував він з конем своїм. Жона каже йому йти до царя, а він:

— Ніт, не піду я. Буде добрий твій батько, то прийде до мене сам.

Цар угнівався і йде злостячися до нього.

— Що він, дурень такий, буде мені розказувати?!

Приходить.

— Ану покажи, дурнику, що то в тебе заблищало на руці.

— Що-сьте ми дали, татку, то заблищало.

Розвивають, дивиться цар — оба перстені й хустечка.

— Ба та відки? Може, ти кого вбив та забрав?

— Я, — каже, — не бив нікого, хіба вдарив по разу швагрів, як догонив. То так було?

— Так. А як же я тобі перстені дав?

Тоді він розказав, як то було, як він три роки із своїм коником покутував та й за що.

— Моя жона, а ваша дочка, щастя мала, що мене підобрала.

— Ану покажи, як ти войовав.

Він кантар з пазухи, прилетів кінь. З військами, з канонами, з усякою зброєю. І аж тоді цар зробив весілля. І він став царем замість свого тестя. І жиють по днешній день.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

28 (1779). Про чарівного коника і трирічну покуту. СУС 532. 1 липня 1988 р. Мельникович Данило Андрійович (1913). Львівська область, Турківський район, село Либохора