☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про чесного злодія
Українська народна казка Покуття

Був злодій. Ходив красти і з того доробився. Набридло йому то, і жениться він. Накупив собі землі, побудував файні хати, стодолу. Купив худобу, файні коні. Був у него оден наймит — не сподобався йому, він його відогнав. Був другий — і того відправив. Іде собі шукати наймита в друге село, бо в його селі доброго наймита нема. І в другому селі не найшов. Іде на третє село. Стрічається з людьми і питає:

— Чи нема у вас такого хлопця, аби пішов до мене служити? Каже йому оден чоловік:

— У нас є такий чоловік, що в него три хлопці. Він може одного пустити.

Приходить він до того ґазди та й застає його на подвір’ї.

— Слава Ісусу Христу! Я чув, що у вас є хлопці, може, би-сте пустили до мене служити.

— Є в мене три, коби здорові. Можу вам пустити одного. А він каже:

— Мені більше не треба, лиш одного. Ґазда викликає свого хлопця:

— Юрку, ходи сюди! Юрко приходить.

— Юрцю, підеш до цего вуйка служити? Будеш пасти корови, коні.

— Добре, дєдю, — каже, — йду.

Каже той ґазда, що прийшов за хлопцем:

— Він у мене побуде тиждень, а в тиждень я до вас прийду, та й ми погодимося.

Ідуть вони додому, той злодій з хлопцем. Перейшли поле, заходять у ліс, балакають собі. А хлопець йому каже:

— Вуйку, який тут файний ліс. На платви, на кізли — на будову добрий.

А злодій подумав та й каже:

— Йди, хлопче, додому.

І завернув його. Відправив того хлопця.

Другий день приходить він знов до того самого ґазди. Каже:

— Знаєте, той ваш хлопець мені не сподобався, дайте мені середущого.

Той каже йому:

— Добре, беріть середущого. Мицю, — каже хлопцеви, — може, би ти пішов до цего вуйка на службу? Юрко не міг, може, би ти зміг.

— Добре.

Іде він з тим середущим хлопцем. Ідуть, балакають. Аж знов той ліс. Заходять вглиб лісу, а там такі грубі-грубі ялиці. Каже хлопець:

— Тих би ялиць нарубати. З них можуть бути добрі дошки. А ґазда каже хлопцеви:

— Завертайся додому.

Не взяв і того хлопця. А третій день вранці йде знов до того самого чоловіка.

— Ви знаєте що, ґаздо, мені ці два не сподобалися. Може, би ви того третього дали?

— Та що той третій? Той ще не годен.

— Най іде, — каже, — най іде наймолодший. Закликав ґазда Івася.

— Іди, Івасю, до цего вуйка. Ті два не могли. Може, ти зможеш?

— Добре, дєдю, йду.

Аж підскочив Івась з тої радости. Та й пішов з вуйком. Ідуть вони, заходять у ліс, говорять собі обидва. Ліс має вже кінчатися, а хлопець каже:

— Ви знаєте що, вуйку? Добре діло красти, а тут можна ховати крадене. Тут гущавина така, вуйку.

Вуйко подумав: «Оце буде мій хлопець». Прийшли додому. Каже ґазда до жінки:

— Давай нам, Катерино, щось обідати.

Жінка витягає з печі м’ясний борщ, поставила кулешу кукурудзяну. Обідають собі. Пообідали, повів ґазда Івася до стайні. Показав йому худобу, коні. Хлопець пообзирав тото, та й добре є. Це була весна. Вуйко каже:

— Підем у поле орати.

Взяли вони з собою оброку коням і собі харчів. Поле було під лісом. Виїхали вони на то поле. Недалеко їх оре на своїм полі чоловік волами. Хлопець каже до вуйка:

— Вуйку, як би в него одного вола вкрасти? Мали би-м, — каже, — гроші за него. А як ні, то зарізали б його, мали би-м м’ясо.

А вуйко йому відповідає:

— Та як, — каже, — вдень? Як мож вкрасти?

— Я, — каже, — вкраду вдень.

А вуйко собі думає: «Я старий злодій і ватажок злодіїв, але я б це не зробив. Я і не вмію таке робити — вдень украсти». Та й каже він до хлопчика:

— То як будемо красти? Командуй. Що ти скажеш робити? Івась йому:

— Їдемо в ліс.

Заїхали вони в ліс, а в лісі балка.

— Дайте коням їсти, сідайте на віз і чекайте.

Йде хлопець далі в ліс. А тоді виходить з другого боку лісу. Подивився на чоловіка, що орав волами, і зайшов просто него в густі смереки. Виліз на смереку, на самий вершок, і кричить:

— Люди, рятуйте, віл вола їсть!

А той ґазда, що оре, чує та й думає: «Агій, щезни! Що за лихо?» І далі оре. А хлопець знов кричить:

— Люди, рятуйте, віл вола їсть!

І зі смереки на другу смереку перескакує. Ґазда пішов на той голос. Входить у ліс. А той перескакує зі смереки на смерічку, зі смереки на смерічку. Так пройшов метрів сорок-п’ятдесят. І далі кричить, що віл вола їсть. Так запровадив вуйка углиб лісу, бо вуйко йшов за тим голосом. Тоді хлопець скаче зі смереки і бігом до волів. Випрягає вола з ярма, рубає йому кусок хвоста і запихає другому волови в писок. І з волом іде до свого ґазди. Приводить і каже:

— От, вуйку, маєте вола.

Думає собі вуйко: «Я ще такого не видів. Я злодій добрий, а цей ще ліпший. Такий малий хлопець, а таку штуку втяв».

А той вуйко, що орав волами, вертається з лісу, приходить до плуга, а одного вола нема.

— Що за мара, — каже, — де віл ся подів?

Ходить, обзирає довкола плуга, дивиться, а перед волом лежить шерсть з хвоста. ’То щось у лісі кричало, що віл вола їсть. І мій віл з’їв вола», — думає вуйко. Та й поїхав одним волом додому.

Приїхав він додому, жінка виходить з хати.

— Ти чо’ так живо прийшов з поля? А де другий віл?

— Нема, — каже чоловік. Жінка сварить його:

— Де ти подів вола?

— Жінко, не сварися, я тут не винен нічого. Ти подивися, оцей бестія з’їв того другого вола.

— Що ти, здурів на всю голову? Ти дурний чи що? Де ж се таке буває?

— Ходи зі мною в поле, подивишся. Він з’їв другого вола до кісточки. Лишилася тільки шерсть з хвоста.

— Ото дурний, — каже вона, — нема з ким жити на світі. А хлопець, котрий украв вола, каже:

— Тепер, вуйку, ріжем сего вола.

Зарізали вола, здоймили шкіру, випускають середину.

— Зараз, вуйку, будем м’ясо печи.

— Добре.

Розклали вогонь, вуйко ріже кусок стегна. А хлопець каже:

— Вуйку, я стегна не люблю. Я люблю фляки. Тут близько нема води. Нема їх де пополокати.

Відійшов хлопець трохи, а там джерельце маленьке. Вертається він до вуйка.

— Вуйку, — каже, — там є керничка. Йду переполочу фляки, а ви печіть м’ясо.

— Гай, іди, йди, Івасю.

Івась прийшов до кернички, кинув на землю фляки і пішов шукати каменя. Найшов добру плитку, приносить до кернички. Підоймає той фляк догори і до плити — трас! Раз, другий. І кричить: — Вуйку, то не я крав, то вуйко мій крав!

І далі траскає. І кричить далі:

— Вуйку, бігме то не я, то вуйко мій, то він украв! Та й все повторює то саме. А вуйко, що пік м’ясо, подумав: «Ото байстрюк, самий украв вола, привів і звертає на мене. Каже, що то я вкрав». І зачав вуйко відти тікати. Раз-два запрягає коні і тікає далі в ліс.

А Івась лишає ті фляки коло кернички, прибігає до вогню, бере печене м’ясо і їсть. Сміється і кричить:

— Вуйку, ходіть сюди!

А вуйко не обзивається. Підходить він до вуйка ближче.

— Вуйку, чого ви тікаєте? — каже. — Ходім та будем їсти м’ясо.

— А хто тебе бив? — питає вуйко.

— Ніхто мене не бив, — сміється. — То я так з вами пожартував, — каже.

— Дивися, як я напудився. Бо ти казав, що то я вкрав вола. Вертаються до вогню і їдять м’ясо.

— А де фляки? — питає вуйко.

— А я лишив там. Ви що, думаєте, що я дурний фляки їсти?

— А де вони, ті фляки?

— Я там лишив, коло кернички.

— Іди віднеси далі і закопай їх.

— Я не йду, їх вовки тут з’їдять. Гай, — каже, — тепер їдем, вуйку, додому.

Приїжджають додому, каже чоловік до жінки:

— Ей, Катерино, ходи сюди. Ади, ми привезли м’ясо.

— Що за м’ясо?

— Нічого не питай, бери м’ясо, підпалюй у печі і одно давай у бляшки, най печеться, а друге над каглу, аби ся будило. А тепер вари файну вечерю. Отепер, Івасю, будем, — каже, — оба ґаздувати.

І ґаздують вони. Ідуть в поле орати, сіяти — обробляють весну. А той вуйко, що в него пропав віл, купив собі другого вола і так само весну обробляє. А хлопець думає собі: «Як тому вуйкови відплатитися за вола, що я в него вкрав?» Так він собі думає водно.

Одного разу, в ярмарковий день, вуйко каже:

— Поїдьмо, Івасю, на ярмарок.

Сідає вуйко, сідає жінка на віз і сідає Івась. Їдуть собі щось купувати. Приїхали, чоловік з жінкою пішли купувати, а Івася лишили коло коней на возі. Івась узяв патичок, прив’язав до кінця трошки сіна і поставив ту тичку на віз. То значило, що ці коні на продаж. Приходять жиди-купці.

— Де тато?

— Пішли на ринок. Не пхайтеся, бо ці коні б’ють.

А гендлярі розуміються на тім. Погладили коні, та й каже оден:

— А що, тато продає ці коні?

— Продає.

— Ану йди за татом.

— Я вам продам коні без тата. Але зараз ні, цего тижня у четвер у вечір прийдете до цвинтаря. Я вам коні там виведу.

Жиди кажуть:

— А кілько ці коні мають коштувати?

— Пару файних молодих бичків. І вам коні дам. А другий день аби ви такому й такому пригнали бички.

Жиди йому повірили, хлопцеви.

А в четвер хлопець заслабає. Ляг собі в стайні і кричить:

— Йой, мене голова болить! Вуйно, ідіть до тата, най мене забирає до хати, бо я слабий.

— Чого, Івасю, додому, голова переболить. А він далі кричить. Каже ґазда:

— Йди, Катерино, забери хлопця до хати. А то чути на дорогу, що кричить. Скажуть люде, що ми ся збиткуєм над ним.

А хлопець у тій стайни водно спав. Там була для него постіль. Прийшла вуйна до стайни.

— Ходи, Івасю, до хати.

— Вуйно, я не йду. Тут худоба, коні, я не можу їх лишити. Може, буде мені легше.

Приходить до стайні вуйко.

— Ходи, Івасю, до хати, ходи, Івасику.

Заходить Івась до хати, вуйна постелила йому файну постіль.

— Лягай, Івасю, тут. Я маю для тебе хопту квасну.

Івась собі в одній хаті, а вуйко з вуйною — в другій. І дівчина там у них є мала. Вуйко каже:

— Ади, видиш, Катерино, хлопець у хаті заснув.

І вони заснули, і сплять собі. А Івась не спить. Полежав він годину або дві. А в ті хаті вуйко й вуйна сплять. Івась потихоньку збирається, іде до стайні, відчеплює коні від жолоба, виводить надвір, сідає на одного коня і махом їде до цвинтаря. А купці-гендлярі уже там.

— Я вам привів коні. Маєте. Через два-три дні аби ви пригнали бички тому ґазді, що я вам сказав. Скажете йому, що це за того вола, що «віл вола з’їв». І аби він нікого не проклинав. А як ви це не зробите, то я з вами розрахуюся по-свойому. Бо я самий того вола вкрав і від свого вуйка краду ці коні. То не мій тато, то я служу в него. І все.

Приходить хлопець додому, лягає на постіль і спить. Вдосвіта каже вуйко:

— Катерино, йди всип коням січки. Вуйна встала, відтворила двері.

— Івасю, йди дай коням їсти. Івась не обзивається. Вуйко каже:

— Іди сама всип їсти. Видиш, що хлопець змучений. Він йойкав, не спав.

Пішла вона до стайні. Входить, а коней в стайни нема. Скричала, вбігає до хати.

— Кому давати їсти? Коней нема в стайни. Злодії вкрали. Вуйко встає з постелі, вибігає до стайні, кричить:

— Де коні поділися?!

На той крик вибігає з хати Івась.

— Вуйку, видите, я не хотів іти до хати спати. Якби я спав у стайні, були би коні не вкрали.

— Ну що ж, — каже, — робити?

Покрутився вуйко, покрутився — пропали коні, і все. Він собі купує другі. І далі йде в него господарка.

Івась підростає, Ганнуся вуйкова теж підростає. Івась закохується в Ганнусю, а Ганнуся — в Івася. І кохаються вони. Вуйко це помітив і каже до жінки:

— Ти знаєш, наша Ганнуся за Івасем підзирає.

— Хай буде, — каже жінка, — він хлопець роботящий. З него може бути господар. Хай побираються молоді.

— Що ти, жінко, з розуму зійшла? — каже вуйко. — Я ж такий славний ґазда та й за наймита доню свою віддам? Цего не було й не буде.

Жінка каже:

— Ей, слухай, ми тіко маєм маєтку того і тіко ти віддав уже тих грошей, побудував тих будинків для держави — побудував церкву, побудував кримінал, — а ми не можем утримати нашу дитину? Ти ж знаєш, що вона його любить, а він її. Най побираються й жиють.

— Мені сором буде, аби моя дочка пішла за наймита.

Отак вони гризлися, гризлися, і нарешті відправляє ґазда Івася.

— Іди, в мене роботи для тебе нема. Приходить Івась додому. Каже дєдя:

— Чого ти, Івасю, прийшов?

— Мене вуйко відправив.

— Та й що тепер будеш, Івасю, робити дома? Йди хіба до двору служити.

— Не піду. Не буду в селі робити. Я тікаю з цего села. Пішов Івась у місто, шукає роботи. Підходять до него жиди.

— Що ти, молодику, тут робиш?

— Та шукаю, — каже, — роботи.

— Може, би ти нині пішов до мене? Я маю кусок города, би-с мені скопав.

Івась той городець йому скопав і заробив собі вісім корон. Вже ся втішив Івась. На другий день знов підходять до него жиди.

— Чуєш, — каже, — Іване, ходи до мене, дрова мені попиляєш.

— Я не маю чим, нема пилки.

— Ходи, я тобі дістану пилки.

Виносить йому якусь там пилку, тупу, неострену. Мучиться він з тою пилкою цілий день. Підходить до него такий, як він, але вже старий рубач — рубає по місті дрова. Та й каже до Івася:

— Ти такий молодий і здоровий і так мало за день дров напиляв?

— Жид два мені нездалу пилку. Я пиляв, пиляв...

— Ходи зо мною, в мене переночуєш, а вранці, як бог дасть, підем на ринок, там нас будуть питати на роботу. І я тобі свої пилки дам.

Рано пішли вони на ринок. Як звичайно, такі робітники приходять рано. Той хоче того, а другий так само хоче робочого чоловіка. Вже рубачі розходяться по людях. Іде Івась з тим рубачем до одного жида дрова пиляти. Вже Івасеви стало краще. Добра пилка, робота йому добре йде. Найшов собі доброго спільника, ходять вони разом на роботу щодня.

Одного разу іде він рано до роботи і здибається з своєю Ганнусею. Ганнуся в плач.

— Де ти, Івасю, пропадаєш? Вже два тижні минуло, як я тебе виділа.

— Що ж, Ганнусю, раз мене твій тато відправив, мушу шукати собі роботи в місті. Твій тато — то не є людина, що він мене з тобою розлучив.

А вона йому каже:

— Ти все одно заходи до нас. Я хочу тебе видіти. Мене ні їда ся не бере через тебе, ні спання, ні робота. Мама посилає мене води принести з керниці, а я пішла на город. Мама каже: «Ти де пішла? Що ти, здуріла, дівко?» — «Ей, мамо, то я забулася». — «То тобі, видко, той Іван так вліз у голову». І так мені дні сходять. Мені день стає роком без тебе!

Івась каже:

— Слухай, Ганнусю, ходи зі мною. Я йду на ринок, бо там вже чекають на мене. Я мушу йти до роботи.

З плачем вони розходяться.

— Ввечері я в тебе буду.

Ввечір він приходить. Здибалися вони собі, поговорили. Пішов він до свого села, дає татови свому п’ять корон. Тато ся втішив.

— Івасю, дитино, ти вже тіко грошей заробив!

Переночував він у тата, а раненько йде в місто і стає до свої роботи. Отак щодня проходить Івасеве життя, щодень дрова рубає. Здибаються з ним у місті товариші з його села.

— Що ти, Іване, зробився дроворубом?

— Ну, а що буду робити? Ви багачі, а я що, я — бідний чоловік. Я заробляю собі щодня на прожиток.

Так пройшов рік. Почався другий. А Ганнуся кожного разу до него підходить. Не дає йому спокою. Одного разу каже він до Ганнусі:

— Я хочу поговорити з твоїм татом.

— Приходи, приходи, Івасю.

Раз у неділю зібрався Івась і приходить до того вуйка.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки. Де ти ся, Іване, взяв тут?

— Та прийшов до вас. Хочу з вами поговорити.

— Знаєш, Іване, зо мною поговорити, то треба заплатити. За десять мінут одна корона.

Став бідний Івась та й думає. Подумав, подумав.

— Добре, буду платити вам корону за десять мінут, — каже, бо ж має коло себе вісім корон.

— Гай, ходи до хати, — каже вуйко.

Сідає вуйко коло стола, кладе на стіл дзиґарок.

— Сідай коло мене. Що ти хоч’ говорити? Дивися на дзиґарок. Каже Івась:

— Вуйку, я у вас служив, робив і спізнався з вашою Ганнусею. Хочу з нею женитися.

А Ганнуся в сінях стоїть і підслухає, що вони говорять. Старий каже:

— Слухай, ти в мене служив, та й ти хоч’, аби я за тебе віддавав свою доньку? Перейшло десять мінут — клади корону. Дивися, я такий, — каже, — багатир, я прославлений, мене знають у цілій державі. Мене навіть цісар знає. А ти хоч’, аби я за тебе віддавав свою Ганнусю? Я поставив церкву, поставив кримінал. А ти хоч’ мої Ганнусі. Перейшло десять мінут — клади корону. Далі говорять вони.

—...А чим ти прославився? Що пішов у місто жидам воду носити? Та дрова рубати?

Вони говорять, а час проходить. Кладе той знов корону. Поговорили, і він видав уже всі корони.

— Я те, вуйку, не маю грошей.

— То забирайся з хати.

— Та ще слово вам скажу.

— Не хочу нічо’ від тебе чути. Не маєш грошей — тікай геть з хати. А Ганнуся умліває в сінях. Івась виходить з хати. І каже до Ганнусі:

— Прощай.

Ганнуся його не пускає. Паде татови в коліна.

— Тату мій рідненький! Тату мій рідненький! Нащо ви прогоните Івася?

— Іди, дурненька, йди. В тебе ще зелений розум. Будеш старша — то й зрозумієш.

Івась забрався і пішов.

Пройшло ще п’ять місяців, а Ганнуся далі до него підходить, до Івася.

Одного разу Ганнусин тато збирається їхати з жінкою на місяць на відпочинок. Ганнуся лишається дома. Є ще там наймит і наймичка. Ганнуся приходить до Івася.

— Івасю, тепер ми собі пожиєм. Дома нема ні тата, ні мами. Ходи до нас.

Приходить він до Ганнусі, і жиють вони собі разом. Каже він до неї:

— Ти знаєш, лишай свою маму, лишай тата, ходи зо мною. Ми не пропадем у світі. Я буду заробляти, і будем собі жити.

Ганнуся стала, подумала.

— Ти знаєш, у нас в хаті є завинена скринька. Там тато має скарби. Гроші має. Заберем тото і будем тікати відци.

Розбиває він ту скриньку — там є гроші, печатка. Він бере ту печатку, бере ті гроші і йде до суду. І каже:

— Я хочу продати цей маєток.

Дав по місті афіші, що є в продажі такий-то маєток. Поставив ціну. На другий день є купці. Барон приїхав, пан великий. Погодилися, ідуть до суду. Каже Івась:

— Я продаю все майно: поле, хату, худобу — разом усе продаю. Все, як є.

Нотар робить контракт і передає до підпису. Івась кладе вуйків підпис і печатку. Передає документ баронови. Барон перебрав усе на себе, а Івась бере гроші й Ганнусю і їдуть до агента, щоб їхати в Америку. Вибрали шіфкарту і поїхали в Америку.

Тато з мамою приїжджають додому. Питається вуйко наймита:

— Що тут нового? А той каже:

— Вуйку, тут уже нема Ганнусі. Івась тут у нас був. Кілька днів був. Зібралися з Ганнусею, і нема їх. А тут якийсь пан прийшов. І каже мені, що вже він тут ґазда. Я нагоню його відци: «Чого ти сюди прийшов?» А він на мене скричав, що він ґазда тут.

Приходить на то барон:

— А що ви тут хочете? — питає вуйко.

— Та як «що хочете»? Це ж моє все тут. А що ти тут хочеш? Барон витягає документ.

— От маєш. Я заплатив гроші, це тепер моє. А ти преч відси. А що вуйко? Йде до суду і каже:

— Що це ся стало? А там йому кажуть:

— От дивися — твоя печатка, твій підпис. Ти розписався, що продаєш усе майно. І будь здоров.

Той приходить в село — не має де бути. Барон ще тілько мав сумління, що там наймив йому хатчину і дав до тої хатчини жити. А Івась пише з Америки письмо:

«Дорогий вуйку! Як я у вас служив з малого хлопця і пізнався з вашою донькою Ганнусею, ви не хотіли її за мене дати. Я вас просив, вона падала на коліна перед вами, плакала — ви не хотіли дати її за мене. Я з вами хотів поговорити, а ви сказали: «За десять мінут розмови плати корону». Сказали, що ви прославилися на всю державу, що вас цісар знає. Зараз ви мені тато, бо ваша донька Ганнуся — моя жінка. Ви прославилися, і я разом з вами прославився. Я ще малий був і вкрав вола. Ми з вами його зарізали і їли. То я вкрав у вас коні і віддав купцям за два бички. А ті бички віддав тому ґазді за вкраденого в него вола.

Тепер я продав ваш маєток, і ми виїхали з Ганнусею в Америку і тут жиєм. Будьте добрі, їдьте до нас. Я висилаю вам гроші. Ми вас тут зустрінем, і будете з нами жити. А за мене вже знають в Америці. Ви прославилися в старім краю, а я — в Америці».

Поїхав вуйко з жінкою до них в Америку. А свому татови й братам висилав Івась з Америки гроші. Отак і прославився.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області 28 березня 1989 року Качур Михайло Федорович (1906 року народження)