Про шапку, що сама платила
Українська народна казка Закарпаття
Був де не був на світі один Іван. Жив із жоною досить бідно. Нічого у нього не було, лиш стара хижка і одна корова.
Усі люди торгують, та думає собі, що треба і йому почати.
А у тім селі корчмарі дуже від людей видурювали усе, бувало, ціле ґаздівство. Почав Іван торгувати, одного дня продасть, а другого купить інше.
Раз прийшли до нього два корчмарі і кажуть:
— Ходи з нами, бо тобі дуже добре ґешефти ідуть! Ти усе продаєш, купуєш, а ми так не можемо.
— Знаєте, що я з вами не можу іти, бо ви мого няня обдурили, ви у нього видурили маєток.
— Ну, Іване, бо твій няньо весь час сидів у корчмі та пив, напив много та за те й збіднів.
— Мене ви не обдурите, аби я пив!
— Ти, Іване, не будь дурний, ходи з нами. Подумав Іван, подумав та й пішов.
У Івана були за корову гроші і пішли вони у городі у ресторан.
А корчмарі кажуть:
— Де ти, Іване, ідеш, та там усе дорого.
— Ідім, вип’ємо чай і досить.
Іван не хотів, і вони мусіли іти у ресторан. Пішов Іван до офіціантки і каже:
— Нате, тут три тисячі срібних і давайте нам, скілько будемо просити їсти і пити. Коли грошей не буде, то підійдіть до дверей і махніть рукою, і ми підемо.
П’ють тиждень, п’ють другий, а тоді й кажуть:
— Ідім, Іване, уже геть, доки будемо пити, так проп’ємо усе ґаздівство.
А Іван їм сказав, що за все він буде платити.
Корчмарі засміялися і п’ють далі. Там вони пробули цілий місяць.
Офіціантка стала на двері і махнула рукою. Іван видів і каже:
— Ідіть геть, досить було! Зібралися, ідуть, а офіціантка каже:
— Стійте! Ви місяць їли, пили, а платити хто буде? А корчмарі кажуть:
— Ади, ми тобі казали, Іване, а ти не хотів слухати. Іван зняв шапку і каже:
— Шапка платить! Офіціантка нараз їх пустила. Корчмарі зрадувалися і кажуть, що і їм би таку шапку треба.
А у Івана шапка стара, цурава.
Просять корчмарі у Івана, щоб продав шапку, а Іван не хоче. А потому каже їм:
— У мене шапка дорога дуже — п’ятсот тисяч срібних. Корчмарі порадилися і купили, нараз виплатили Іванові гроші.
Пішов Іван радий із грошима додому.
А корчмарі із цуравою шапкою пішли у ресторан. Сидять місяць, сидять другий, їдять, п’ють й інших гостять. Раз офіціантка каже:
— Треба платити.
А вони махнули шапкою, як Іван, й кажуть, що шапка платить.
Офіціантка закликала поліцію на них, що напили і не хочуть платити. Поліція узяла і заарештувала корчмарів.
Прийшов суд, у корчмарів посеквестували усе ґаздівство, заплатили у ресторан і пустили їх.
Корчмарі сердиті, пірвали шапку, узяли палиці і ідуть Івана убити.
Іван увидів у вікно, що то корчмарі ідуть, і каже жоні:
— Жоно, ідуть корчмарі та уб’ють мене. Він швидко вхопив палицю грабову і поклав коло себе.
— Жоно, я тепер умру, аби ти читала й ойкала! Добре? Жона знайшла і запалила свічку й почала ойкати. Корчмарі заходять, а жона так сумно йойкає:
— Ой, газдику, що я буду без тебе робити? Корчмарі дивляться і кажуть:
— Бодай би був ти давно умер, Іване. А ми ті гроші і на мертвому відіб’ємо.
Один узяв грабову палицю і бах Івана. Іван схопився і каже:
Я давно чекав такого, аби мене хтось ударив, вихопив палицю і держить.
Корчмарі ідуть геть. Вийшли на двір і радяться, чи не купити від Івана чарівну палицю. Як буде у них така сама, то будуть дохторами, мертвих будуть оживляти.
Вернулися до хижі і кажуть:
— Іване, продай нам ту палицю.
— У вас тих грошей нема. Се дуже дорога палиця.
— Кажи лиш ти, скільки коштує?
— Як із вас — сто тисяч срібних.
Дали корчмарі гроші, пішли, випили півлітру паленки, відклонилися від Івана. Тепер Іван має грошей досить.
А корчмарі пішли у город, купили білі халати, знайшли там квартиру собі. На другий день пішли до одного ґазди, що півгорода його. А у того ґазди був дуже хворий син, що ніхто його не міг вилікувати.
Газда каже:
— Ой, скільки я з сином находився, але ніхто йому поліки не знає.
— Ми його вилікуємо. Ми й мертвого вилікуємо. Просіть його сюди.
Газда поніс до них сина. Узяв ключі й замок їх.
Узяв один корчмар палицю й почав лікувати. Ударив раз, другий, третій, а той і не ворухнеться.
Узяв другий палицю, ударив тричі, а той і не дихає уже.
Дивляться, ворушать хлопця, а він уже. студений. Корчмарі скинули халати і хочуть тікати. Підбігають до дверей, а двері замкнені. Лають корчмарі Івана, що їх на біду привів.
Вранці приходить пан із поліцією, і забрали корчмарів у тюрму, де сидять й до нині, якщо не повмирали.