Українські народні казки

Про шапку, що сама платила

Українська народна казка Закарпаття

Був де не був на світі один Іван. Жив із жоною досить бідно. Нічого у нього не було, лиш стара хижка і одна корова.

Усі люди торгують, та думає собі, що треба і йому почати.

А у тім селі корчмарі дуже від людей видурювали усе, бувало, ціле ґаздівство. Почав Іван торгувати, одного дня продасть, а другого купить інше.

Раз прийшли до нього два корчмарі і кажуть:

— Ходи з нами, бо тобі дуже добре ґешефти ідуть! Ти усе продаєш, купуєш, а ми так не можемо.

— Знаєте, що я з вами не можу іти, бо ви мого няня обдурили, ви у нього видурили маєток.

— Ну, Іване, бо твій няньо весь час сидів у корчмі та пив, напив много та за те й збіднів.

— Мене ви не обдурите, аби я пив!

— Ти, Іване, не будь дурний, ходи з нами. Подумав Іван, подумав та й пішов.

У Івана були за корову гроші і пішли вони у городі у ресторан.

А корчмарі кажуть:

— Де ти, Іване, ідеш, та там усе дорого.

— Ідім, вип’ємо чай і досить.

Іван не хотів, і вони мусіли іти у ресторан. Пішов Іван до офіціантки і каже:

— Нате, тут три тисячі срібних і давайте нам, скілько будемо просити їсти і пити. Коли грошей не буде, то підійдіть до дверей і махніть рукою, і ми підемо.

П’ють тиждень, п’ють другий, а тоді й кажуть:

— Ідім, Іване, уже геть, доки будемо пити, так проп’ємо усе ґаздівство.

А Іван їм сказав, що за все він буде платити.

Корчмарі засміялися і п’ють далі. Там вони пробули цілий місяць.

Офіціантка стала на двері і махнула рукою. Іван видів і каже:

— Ідіть геть, досить було! Зібралися, ідуть, а офіціантка каже:

— Стійте! Ви місяць їли, пили, а платити хто буде? А корчмарі кажуть:

— Ади, ми тобі казали, Іване, а ти не хотів слухати. Іван зняв шапку і каже:

— Шапка платить! Офіціантка нараз їх пустила. Корчмарі зрадувалися і кажуть, що і їм би таку шапку треба.

А у Івана шапка стара, цурава.

Просять корчмарі у Івана, щоб продав шапку, а Іван не хоче. А потому каже їм:

— У мене шапка дорога дуже — п’ятсот тисяч срібних. Корчмарі порадилися і купили, нараз виплатили Іванові гроші.

Пішов Іван радий із грошима додому.

А корчмарі із цуравою шапкою пішли у ресторан. Сидять місяць, сидять другий, їдять, п’ють й інших гостять. Раз офіціантка каже:

— Треба платити.

А вони махнули шапкою, як Іван, й кажуть, що шапка платить.

Офіціантка закликала поліцію на них, що напили і не хочуть платити. Поліція узяла і заарештувала корчмарів.

Прийшов суд, у корчмарів посеквестували усе ґаздівство, заплатили у ресторан і пустили їх.

Корчмарі сердиті, пірвали шапку, узяли палиці і ідуть Івана убити.

Іван увидів у вікно, що то корчмарі ідуть, і каже жоні:

— Жоно, ідуть корчмарі та уб’ють мене. Він швидко вхопив палицю грабову і поклав коло себе.

— Жоно, я тепер умру, аби ти читала й ойкала! Добре? Жона знайшла і запалила свічку й почала ойкати. Корчмарі заходять, а жона так сумно йойкає:

— Ой, газдику, що я буду без тебе робити? Корчмарі дивляться і кажуть:

— Бодай би був ти давно умер, Іване. А ми ті гроші і на мертвому відіб’ємо.

Один узяв грабову палицю і бах Івана. Іван схопився і каже:

Я давно чекав такого, аби мене хтось ударив, вихопив палицю і держить.

Корчмарі ідуть геть. Вийшли на двір і радяться, чи не купити від Івана чарівну палицю. Як буде у них така сама, то будуть дохторами, мертвих будуть оживляти.

Вернулися до хижі і кажуть:

— Іване, продай нам ту палицю.

— У вас тих грошей нема. Се дуже дорога палиця.

— Кажи лиш ти, скільки коштує?

— Як із вас — сто тисяч срібних.

Дали корчмарі гроші, пішли, випили півлітру паленки, відклонилися від Івана. Тепер Іван має грошей досить.

А корчмарі пішли у город, купили білі халати, знайшли там квартиру собі. На другий день пішли до одного ґазди, що півгорода його. А у того ґазди був дуже хворий син, що ніхто його не міг вилікувати.

Газда каже:

— Ой, скільки я з сином находився, але ніхто йому поліки не знає.

— Ми його вилікуємо. Ми й мертвого вилікуємо. Просіть його сюди.

Газда поніс до них сина. Узяв ключі й замок їх.

Узяв один корчмар палицю й почав лікувати. Ударив раз, другий, третій, а той і не ворухнеться.

Узяв другий палицю, ударив тричі, а той і не дихає уже.

Дивляться, ворушать хлопця, а він уже. студений. Корчмарі скинули халати і хочуть тікати. Підбігають до дверей, а двері замкнені. Лають корчмарі Івана, що їх на біду привів.

Вранці приходить пан із поліцією, і забрали корчмарів у тюрму, де сидять й до нині, якщо не повмирали.

Походження та примітки

Про шапку, що сама платила. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 1539. Друкується вперше. Варіант; Ревть — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).