Українські народні казки

Про щасливого царевича і зрадливу жону

Українська народна казка Бойківщини

Колись давно-давно села були дуже бідні. Але в селах були різні люде, багаті й бідні. Були такі діти, що мали родичів, і були круглі сироти. А один хлопчик не мав ні батька, ні мами. Остався він коло маминої сестри, коло тітки жити. Йшов йому третій рік. Поки був маленький, жив коло тітки. Пас корови, помагав коло господарки. І треба було посилати його до школи, бо же доріс до сім років. А тітці невигідно було посилати хлопця до школи, бо він би по господарству не допомагав. Одного разу тітка підкликала його до себе і каже:

— Так, Івасику, візьми собі торбинку та й будеш ходити хата від хати, село від села, будеш собі хліба добувати.

Спекла вона йому на дорогу хліба, дала хлопчикови в торбинку і відправила його в дорогу. І каже:

— Тримала би я тебе, пускала би до школи, але не маю грошей тобі книжки й зошити купувати.

Попрощався він з тіткою і пішов із села на село поміж хати.

Ходить із села на село, з міста на місто, просить хліба, щоб прожити. Поки був малий, то люде йому ще давали, жаліли, що малий хлопчик. Але коли підріс і мав дванадцять років, кожний говорив:

— Ти вже великий хлопчик. Ти можеш щось робити, а не помежи хати ходити та хліба просити.

І він зачав питати:

— Де мені роботу знайти? Ніхто мене не бере. А одна жінка зустріла його, та й каже:

— Хлопчику, я тобі пораджу. Іди, — каже, — в місто. Там є заводи, фабрики. Знайдеш собі роботу і будеш працювати.

А йти з села до міста треба було степом. Дуже далеко. Він ішов до міста через степ, зарослий травами, де й стежки не було, бо на тих степах колись бої були. Села були попалені, ліси попалені — все попалене було. Це було, коли турки й татари на Україну нападали. Все нищили, все палили, нічого по собі не лишали.

Хлопчик проходив степом, де були викопані великі ями, щоб у ті ями падали коні турків і татарів. Вони були широкі та глибокі, ті ями. І хлопчик попадав у таку яму. Вона була по краях заросла травою, і він її не видів. Упав і з тої ями ніяк не може вибратися. Посидів там, поплакав, поплакав. І все думав, як з тої ями вилізти.

Він почав дивитися по тій ямі — там було багато костей з коней. Раптом дивиться, а між кістками зміюка. Глянув на ню, а вона на нього — і кинулася до нього, хотіла вкусити. Він почав бігати від неї по тій ямі сюди-туди і так заморився, що вже ніг не чув. Гадюка прилізла і хотіла ’го вкусити, а він скочив набік, ухопив її за хвіст і викинув з тої ями на берег. Він викинув її на берег, і з неї зробилася прекрасна дівчина. Нахилилася вона над тою ямою і каже:

— Хлопчику, що хочеш за те, що ти мене врятував? Я була царська дочка, і відьма мене зачарувала в гадюку, кинула в цю яму і промовила так: «Тоді перекинешся ти на таку саму дівчину, коли знайдеться на світі людина, котра би тебе пожаліла і визволила з ями». Що ти, хлопчику, хочеш за те, що ти мене визволив, що я стала така, як була коло своїх батьків? А він їй:

— Нічого я не хочу, дівчинко. Визволив я тебе з ями, то визволи з ями й мене.

Вона намикала трави і подала йому один кінець у яму. Він вчепився за ту траву, і вона його витягнула. Виліз з тої ями, підійшов до неї, об’яв її й сказав:

— Дякую, дівчинко, що ти мене визволила. А вона каже:

— Не треба нам розходитися, бо відтепер ти маєш бути моїм рідним братом, а я твоєю рідною сестрою. Або ти моїм чоловіком, а я твоєю жоною.

Він то почув і собі подумав: «Жінкою моєю стати? Та ж вона змією була. Як з нею жити? А сестрою? Сестрою може бути». І каже:

— Краще я буду твоїм рідним братом, а ти будеш моєю сестрою. Як він то сказав, вона йому:

— Подай мені руку.

Він подав їй праву руку. Подумав, що вона хоче вітатися. А вона взяла його руку до рота, ніби хотіла цілувати. Взяла в рот мізильний палець і вкусила. Коли зачала текти кров, зачала тоту кров ссати.

— Тепер, — каже, — твоя кров є вже в мені. Я буду твоя рідна сестра. А ти став моїм рідним братом. Вкуси й мій мізильний палець і сси мою кров.

Він то зробив.

— Тепер ми вже рідні брат і сестра. Тепер я тебе не повинна оставити. Підем разом обидвоє до мого батька. Мій батько цар, а про його царство ніхто нічого не знає.

Повела вона його степами, степами. І зайшли вони до лісу. А в тому лісі була полянка. На ті полянці був прекрасний царський замок. Коли вони зайшли до того замку, то вже батька й мами її не було, обоє повмирали. Тільки були сестри, старенькі-старенькі, вже сиві. І всього було їх дев’ять сестер, а вона — десята. Зайшла до замку й познайомила його з сестрами. Каже:

— Ви рідні мої сестри, а цей хлопець — рідний мій брат. Його кров у мені, а моя в ньому. Нам невільно женитися, хіба жити в мирі. Нема батька, і він буде в нас замість батька. Буде господарем. І що скаже, будеме його слухати, а він — нас.

І так вони в мирі жили, поки йому не сповнилося двадцять два роки. Він став уже дорослою людиною і сказав усім сестрам, щоби зійшлися докупи. Коли всі зійшлися, промовив:

— Дорогі мої сестри, тепер я повинен вас покинути. Я вже хлопець дорослий, хотів би женитися, іти від вас у світ. А про вас не буду забувати, в гості буду приїжджати.

А вони йому відповіли:

— Щоб ти від нас відійшов і про нас забув? Як добре тобі буде чи погано, не забувай за нас. Ми тобі на пам’ятку сорочку зшиємо.

І зачали вони шити й вишивати. Всі десять сестер шили, вишивали, ласкаві слова промовляли. І людську силу зашивали. Та сорочка мала десять квіток, кожна квітку вишивала. А в кожній квітці людська сила зашита була. Коли одягне ту сорочку на себе, буде сильний, як десять чоловік. І вага така, в десять разів більша. Коли дали йому ту сорочку, він одів її і почувся дуже сильним і важким, аж земля гнулася під ним. А сестри йому сказали:

— Сорочка, що ми тобі подарували, пристала до твого тіла, її не видно на тобі, в шкіру перекинулася — людським оком ніхто не розпізнає, що на тобі є сорочка. Але ти про цю сорочку ніколи в житті не розказуй. І тепер, коли відходиш від нас, ми повинні тобі все батькове майно віддати. І коня, і упряж його, і зброю, і форму його царську. Але ти мусиш то все сам знайти, бо ми не знаєм, де його одежа, де зброя і упряж — про це тільки сам батько знав. Ні мама, ні ми, дочки його, не знали.

Вони повели його і показали батькові коні. Вони, тоти коні, були всі загороджені. Їх було сто штук, тих коней. Коли він зайшов там, у то стадо коней, то підходив до кожного коня і клав руку йому на хребет. Чи витримає його, коли буде їхати? На котрого не поклав руку, кожний кінь вигинався, ніби йому хребет ламався. Усі красиві були коні, але кожний не витримував його. Виходило, що це царських слуг були коні.

Аж дивиться він, єден кінь стоїть у самому куті, по коліна в землю вгруз, нечесаний, немитий. Він підійшов до нього, до того коня, поклав на нього руку, а кінь і не здригнувся. Він натискає, натискає, а кінь нічого й не чує. Тоді він вискочив на нього і сів. І аж тоді він зрозумів, що на цьому коні сам цар їздив, їх батько.

Відвів він того коня до стайні, дав йому їсти й пити. І зайшов до стодоли, брав усі сідла, які там були, клав на того коня, а вони не підходили. Аж нарешті побачив єдно, що лежало в стайні, в гноях у куті. Він тото сідло підняв, обчистив, помив, поставив на коня. І те сідло якраз підійшло до нього.

Тоді він пішов глядати вуздечки. Дев’ятдесят дев’ять вуздечок перепробував і ні одна не підходила, а єден такий цуравий-цуравий кантар валявся в смітті. Коли він узяв його і надів на коня, кінь зразу заіржав і промовив:

— Царю, тепер ти мій господар. Що скажеш, то буду робити. Кінь покращав, тучний став, грива на два боки. Не той кінь, що його видів перший раз. Він сів на коня і хотів уже прощатися з сестрами. Але сестри кажуть:

— Ти не від’їжджай від нас, бо ти ще не все батькове забрав. Це кінь батьків, ми його спізнали. А треба ще найти батьків мундур і батькову зброю.

Він пішов глядати по коморах, по складах, де зброя й мундури були. І знайшов він царську одежу, корону і зброю. А зброя була така: меч та щит. Щит був такий, що людина не могла від землі підняти. А він брав його легенько, як перо.

Коли убрав на себе царську одежу і сів на коня, то сестри зразу побачили, що він такий молодий, красивий і сильний, як колись їх рідний батько був. Їм здавалося, що то їх батько в молодості. Дали вони йому на дорогу торбу хліба і попрощалися з ним. Та й сказали:

— Будеш живий, то приїжджай до нас кожний рік у гості. Бо як тебе до року не буде, то ми будем знати, що ти вже неживий. А як тобі щось у житті станеться, якийсь випадок буде, то скажеш коневи, щоб нам вістку приніс.

Попрощався він з сестрами і поїхав у світ.

Їздив по цілому світі, з країни в країну, глядав собі жону до пари. І не якусь просту, а тільки царську дочку. Трафлялися йому всякі, але були вони або застарі для нього, або замолоді, або просто не подобалися йому.

Нарешті заїхав він у єдно царство і взнав, що в царя є дочка. Приїхав він у столицю, де жив цар з дочкою, і побачив, що весь город у траурі. Чорні прапори. Він їде дорогою до царського замку, а по дорозі йде колона людей. Несуть труну і всі начорно одіті. Кого би він не питався, хто помер, ніхто йому не відповідав. Він зупинив коня і зачав чекати, поки тоті люде пройдуть, і побачив, що в труні несуть дівчину молоденьку. Красива, начорно одіта. І жива. А за труною йшов цар з царицею. Він підійшов до царя і спитався:

— Де ж ви провадите живу дівчину?

А цар подивився, що до нього царевич говорить, поклонився до нього і заплакав,

— Мав-им дочку-одиначку і сьогодні мушу її хоронити. Але не до гробу, а живою змійови дати. Бо сьогодні підійшла черга до мене.

А за тим городом була гора. На ті горі жив змій. Він кожного дня з’їдав пару живих волів і одну живу молоду людину. Як підійшла черга до царя, мусів він і свою дочку віддати. А коли б не дати йому те, що хотів, змій виходив з печери, ревів, аж земля дрижала, нападав на город, нищив будинки, і багато людей ставали жертвами.

Тоді каже царевич:

— Ви вертайте свою дочку додому, а я піду з ним воювати. Цар йому:

— Нема в світі такої сили, щоб його перемогти. Я давав тисячі війська, озброєного списами й шаблями — все він знищував, той змій, і нападав на город, і жертви робив. Так що я дочку свою мушу віддати.

Коли цар то сказав, він відповів:

— Ні. Але коли ви не вірите, що я змія переможу, то несіть її на гору, до тої печери.

А то якраз у полуднє, о дванадцятій годині повинна була бути жертва людська.

Коли поставили коло тої печери труну з царською дочкою, царевич підійшов до неї, взяв її за руку і сказав:

— Ти йди додому, а я ляжу в труну і стану жертвою замість тебе. Вона пішла, а він ліг у труну. А як вона відійшла, устав з труни і сів на свого коня, бо вже наближалася дванадцята година дня. Рівно-рівно о дванадцятій годині вилазить змій здоровенний, вигляд — як у крокодила: довгий, паща велика, а хвіст довгий, як він сам. Коли побачив змій царевича на кони, зразу зрозумів, що буде межи ними бій. Він знав, що прийде колись цар, який його переможе. І той час уже прийшов. І промовив до нього змій:

— Царевичу, ліпше не будемо воювати, а будемо миритися. А царевич каже:

— Ні, я з тобою прийшов не миритися, а воювати. Прийшов пімсту зробити за народ, яким ти збиткувався дотепер.

А змій йому:

— Раз так, то будем боротися. Хто кого переможе.

Тоді розняв змій пащу і почав дути на нього вогнем, та він підставив щит, щоб його огень не попік, і підступив з конем до змія. Але змій вхопив у пащу цілого коня. А кінь став задніми ногами на нижню щелепу змія, а передніми уперся в верхню, щоб змій не міг закрити рота. Тоді змій своїм хвостом зсадив царевича з коня — хотів підняти його високо хвостом і кинути до землі. Але царевич ударив мечем своїм змія по голові, і голова розпалася, розкололася на дві частини. Із змія потекла, як потічок, червона кров. Змій зарикав і згинув.

Тоді сів він на коня і приїхав до царя. Та й каже:

— Я вже змія вбив. А цар йому:

— Що ти хочеш за це? Півцарства мого? А він:

— Я не хочу у вас нічого, тільки дочку вашу, бо вона мені суджена. І я її врятував від смерти.

Цар здивувався, цар аж не вірив, що такий царевич, красний-прекрасний і сильний-пресильний, хоче взяти його дочку. А той каже:

— Я її врятував, і вона повинна бути моя. І сказав цар:

— Зятьок мій дорогенький! Я дуже радий. Та й поцілував його.

—...Даю не тільки дочку за тебе, а й своє царство тобі даю. І як сказав цар, так і зробив. Привів дочку і каже їй:

— Цей царевич буде тобі мужем, а ти — його жінкою. Зробили вони дуже гарне весілля, поженилися. Але що? Він до жінки говорить, а вона все сумна. Питається він:

— Чого ти сумуєш? Чи ти хвора, чи що? А вона все каже:

— Нічого мене не болить, я весела. То тобі так здається.

Але він бачив, що вона ставиться до нього не як жінка до чоловіка, а як до чужого.

Одного разу він почав її питати й питати. І допитався. Вона йому сказала:

— Хочеш, щоб я тобі була вірна жона? Він каже:

— Хочу.

— То скажи мені єдну правду. Звідки в тебе така сила, що ти змія переміг? Бо ти, — каже, — не звичайна людина, як таку силу маєш.

А він їй:

— Я такий вродився.

— Це неправда, — каже вона. — Я чула про такого царя, що весь світ може перемогти. Як ти мені це про себе скажеш, то буду тобі вірною жоною, а ти — моїм мужем.

І він жінки послухав. І всю правду розказав, що він має на собі чародійну сорочку, яку йому сестри подарували. Вона це почула і сказала:

— Тепер я твоєю жоною буду. Але щоб я стала з тобою жити, ти мусиш піти в лазню і скупатися. Бо ж треба в чисте ліжко лягати, і треба випрати твою сорочку.

А він каже:

— Моя сорочка, поки мого життя, ніколи не забрудниться, а все буде чиста, бо вона, — каже, — невидимка.

Вона зачала його просити, і він її послухав. Пішов до лазні, роздівся догола, скинув з себе сорочку і дав їй попрати. Вона взяла її і каже:

— Поки ти помиєшся, я її виперу і висушу.

Поки він купався, вона взяла ту сорочку і наділа її на другого хлопця — він почувся таким сильним, таким міцним, як царевич. Убрав він ту сорочку, відкриває лазню і каже:

— Тепер, царю, проси собі смерти, яку собі вибереш. За те, що ти мою наречену за жінку взяв.

А він каже:

— Я безсилий. Яка буде моя смерть, така най буде. Одного прошу: щоб мій кінь про це нічого не знав. Випустіть його з стайні, нехай іде в світ за очі. А той каже:

— Раз так, то я навпаки зроблю. Закрию його до стайні на замок, щоб білого світу не бачив.

Коли вони про це розмовляли у ванні, під дверми царська служниця стояла. І все вона тото чула. Коли його вбили, то порубали мечем на шматки, м’ясо з нього в ящик зложили і водою змили, щоб і сліду не було. А ящик з тілом вночі під вікнами в землю закопали. А коли ранком прокинулися, то побачили, що там, де був той ящик закопаний, виріс високий-високий ясінь. Зелений та стрункий. А жінка сказала:

— Ти бачиш, яке чудо сталося? Ясінь виріс за рік. А він каже:

— Бачу, бачу. Ну то й що, що виріс?

— Виріс він на наше горе, на нашу біду.

Що вони розмовляли, служниця в сінях все підслухувала. Каже царівна:

— Треба цей ясінь зрубати, спалити, а попіл по степу розсіяти. Що сказала, то й зробила. Взяла слуги, пішла рубати. Але в той час, як вони рубали, служниця підбігла до його коня і зачала плакати.

— Конику, конику, ти не знаєш, що твого пана же на світі нема. А кінь промовив до неї:

— А що з ним сталося? Вона відповіла:

— Вчора ввечері твого пана вбили. Тіло його похоронили між вікнами коло замку. А ранком там, де він похований, виріс ясень, високий та зелений. А тепер, — каже, — царівна сказала, щоб той ясінь зрубати і спалити.

А кінь каже до неї:

— То добре, що ти до мене підійшла і все розповіла. Піди між ті слуги, що будуть рубати, і будеш ся дивити. Коли вони будуть різати, то буде тільки трачина, а коли будуть сокирою рубати, то як рубнуть, тріска відпаде, другий раз рубнуть — друга тріска відпаде. А коли третій раз рубнуть, то багато трісок буде. Одна з них полетить угору і буде довго літати, як метелик. І ніхто її не буде видіти, тільки ти. Біжи бігом до тих слуг, поки вони ще не зрубали.

Служниця прибігла, а там стоять царівна з царем, своїм чоловіком. Той уже вбрав чародійну сорочку і зробився точно такий, як царевич. І старий цар не міг розпізнати, що то не його зять.

І розказує царівна слугам:

— Підстеліть хустку під трачину, щоб трачина на землю не впала. Слуги так і робили. Різали дерево і хустку на трачину підставляли.

Зарізали на капу і зачали сокирами капувати. Раз рубнули — тріска відпала, другий раз рубнули — друга тріска відпала. А коли рубнули третій раз, тріски, мов пір’я, посипалися. Зачали слуги збирати тоті трісочки та на купку складати, як вона повеліла. А одна трісочка високо-високо піднялась і зачала, як метелик, літати. Політала, політала і далеко на землю впала. І ніхто того не бачив, хіба та служниця. Підійшла вона, так, щоб її ніхто не побачив, підняла тоту тріску, пішла до коня і йому показала. А кінь до неї промовив:

— Як тріска в твоїх руках, то він буде жити. Кинь її в ставок і най пливає.

Вона підійшла до ставка і кинула трісочку у воду. І трісочка потонула. Служниця підійшла до коня і сказала, що трісочка потонула. А кінь їй відповів:

— Раз трісочка потонула, то його сестри вже знають, що він неживий. Ти мене, — каже, — вночі пустиш на подвір’я, а на ранок я прийду і мене знов замкнеш у стайні.

Вона так зробила. Коли зробилася ніч, вона його відпустила, і він побіг до сестер свого вбитого господаря. І розповів усе сестрам. Сестри сказали, що він оживе рівно через рік. На рано кінь повернувся, служниця його закрила і пішла до замку.

А слуги то дерево зрубали, все порубали, зложили докупи і спалили. І навіть коріння повиривали з землі і все спалили. А попіл по степу розвіяли, щоб і сліду його не було. Бо так повеліла царівна.

І стали собі спокійно жити-поживати царівна із своїм мужем. Жили, балювали, веселилися. Тільки одна служниця знала про все і сумувала, та коня царевичевого доглядала. Годувала, поїла, чесала і все плакала, царевича споминала.

А старий цар про це нічого не знав. Живе дочка його з царевичем та й добре. А він з царицею собі в замку.

Жиють вони так цілий рік. А рівно в рік, на його день смерти, була чудова погода, сонячний і гарний день. Вийшла царівна на балкон, на свіже повітря, глянула на ставок і захотілось їй скупатися. Сказала до свого мужа:

— Підем покупаємося. Такий гарний сонячний день.

Вийшли вони обидвоє з замку, пішли до ставу, розділись і стали купатись. Раптом побачили у воді золоту качечку. Качечка то нуряє, то випливає, то нуряє, то випливає. То до царівни, то до її чоловіка наближається. Їмали вони її обидвоє, їмали і ніяк не могли поїмати. Аж заморилися. І каже він до неї:

— Я би її сам поїмав, тільки ця сорочка заважає. Вона йому:

— То скинь її і поклади на березі, та поможи злапати качечку. Виплив він на берег, скинув сорочку і нурнув у воду за качечкою. А качечка то зануряє, то випливає. І вже чуть-чуть він її не спіймає, а качечка все далі від берега відпливає. Коли «царевич» і царівна зробилися серед ставка, качечка пурхнула з води і сіла на березі. Підійшла до сорочки, наділа на себе сорочку і зразу перемінилася на царевича, на того, що був. Коли царівна і її муж то побачили, то мало з страху не потопились. Але він обізвався з берега, що їм нічого не буде. Тільки рідний батько її осудить. Вони обидвоє вийшли з води, і вона вбралась у свою одежу, а він роздітий остався.

Завів їх царевич до старого царя і все розказав про його дочку. Розказав, що вона з ним зробила. Цар сказав, щоб він її за все покарав. А він каже:

— Ні, ви батько її, ви повинні самі осудити. Батько на то:

— То я їх обох осуджу. Йому смерть за те буде, що він тобі зробив, а мою дочку живцем поховати.

А царевич каже:

— Ні, так не буде, а буде так, як я сказав. Нехай вони жиють собі як чоловік з жінкою. Бо вона й так не моя. А моя жінка, яка мені суджена навіки, служниця її.

Сів він на свого коня, взяв до себе на коня дівчину-служницю, відклонився цареви і поїхав до сестер, до своїх рідних. І де вони жиють тепер, ніхто не знає. Листів вони не пишуть.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Турківського району, Львівської області
12 листопада 1989 року
Оповідач: Малетич Михайло Ілярович (1927)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також