Українські народні казки

Про щастя

Українська народна казка Закарпаття

Жили два брати. Один був багатий, а другий — бідний, такий бідний, що нічого було їсти. Багач був бездітний, а бідний мав двох синів. Багатий жив так як би в Кушниці, а бідний — так як би в Керецьках. Бідний ходив до багатого брата і просив якоїсь їжі. Багач каже:

— Знаєш, що, брате? Переберися ти до мене. Що будеш по світу бідити. У мене будеш робити, помагати мені в корчмі. Жона твоя буде нам їсти варити. Хлопці будуть худобу годувати. Так всі собі заробите їжу.

— Добре. Пораджуся з жоною. Прийшов бідний додому і каже жоні:

— Небого, брат нас кличе до себе.

— Я не йду. Ґаздуватиму дома. У другу неділю звідує багач:

— Та чи говорив ти дома з жоною?

— Говорив. Айбо жона не згодна зі мною.

— Коли так, то я тобі більше нічого не дам. Живіть, як знаєте.

Повернувся бідний додому і каже:

— Брат не хоче, аби я більше приходив до нього. Більше він нам нічого не дасть.

Що було робити? Мусили йти у робітники до багатого брата. Пішли на нього ґаздувати, аби ще більшим ґаздою був. Жона бідного брата варить їсти. Айбо їх у хижі шестеро, а газда каже варити для сімох челядин. «Ба хто ото сьомий?» — думає собі жона. А сьому порцію вона носила у світлицю, в якій ніхто не жив. Каже вона чоловікові:

— Ану запрячся в світлиці і подивися, хто там буде їсти сьому порцію.

Спрятався бідний чоловік під постіль і чекає. Жона занесла їдіння і поставила на стіл. Коли жона вийшла, з’явився дідо. Сів за стіл і їсть. Чоловік виліз з-під постелі і зазвідав:

— Що ти за душа?

— Я братова серенча.

— Ой прошу вас, дідику, чи не скажете, де моя серенча?

— Є у тебе серенча, — сказав дідо і виписав на папері адресу.

А то було так далеко, як звідси до Москви. І зібрався чоловік із жоною і дітьми шукати свою серенчу. Пішли пішо. Давно машин не було. Шість місяців йшли із села в село, звідаючи дорогу. Прийшли у те місто, яке написав дідик — багатого брата серенча. А там магазин, який залізом торгує.

— Найміть нас заліззя перебирати, почистити і поскладувати.

Їх найняли. Перебрали все залізо, доки під якоюсь сковорідкою не знайшли щось маленьке, чорне, як піч.

— Я ваша серенча.

— Ой довго ми тебе шукали! — каже чоловік. — Та що нам порадиш зробити?

— За ті гроші, що ви заробили у сьому магазині, купіть завтра першу курку, яку увидите на п’яцу.

Пішли вранці на п’яц, увиділи курку і купили. Зарізали курку і найшли в ній діамант. Курку зварили, наїлися і серенчі дали їсти. А далі звідують серенчу:

— Що тепер робити?

— Продай діамант і ті гроші, що за нього дістанеш, розділи на три частини. Одну частину роздай бідним, за другу частину купи собі хижу, коней, корову, а з третьою частиною рівно через рік прийди на той п’яц, де ти купив курку. Там увидиш старого-престарого діда. Він буде продавати книжку. Скільки запросить грошей, стільки йому заплати.

Чоловік так зробив, як порадила йому серенча. Одну частину грошей роздав жебракам, за другу купив собі ґаздівство, а третю відклав. Хлопців дав до школи, аби училися.

Пройшов рік. Іде чоловік на п’яц. Видать: сидить старий-престарий дідо, продає книжку товсту, як «Євангеліє».

— Дідику, що просите за книжку?

— Сто тисяч!

У чоловіка якраз було стільки грошей. Узяв книжку і приніс додому.

— Ану, хлопці, подивіться, що се за книжка.

Подивилися хлопці на книжку, а то така книжка, у котрій є про все на світі. Такі книжки мають лише чорнокнижники.

Чоловік з жоною ґаздують, а хлопці вчаться і ту чарівну книжку читають. Пройшли роки — хлопці стали легінями.

В той час цар дав у газети, що у нього біда: донька заспала, і не можуть її розбудити. Цар кличе лікарів, котрі би розбудили його доньку. Обіцяє великі гроші.

Читають хлопці чарівну книжку і вичитали, що треба царівні дати понюхати пахнюче яблуко, і вона пробудиться. Айбо такі яблука родяться лише в Індії, і вартує їх велет.

Зібралися хлопці в дорогу. Ішли цілий рік і прийшли в Індію. Найшли сад, в якому родилися пахнючі яблука.

— Звідки й куди? — звідує їх велет.

— Ходимо по світу, новини розносимо.

— Та яку новину несете тепер?

— Жили два брати, один мав серенчу, а другий — не мав, — почав розповідати старший леґінь, — Один із братів був бідним, а другий багатий.

— Ой так буває, що один бідний, а другий багатий, — каже велет.

— Пішов бідний брат свою серенчу шукати. Ішов півроку і знайшов свою серенчу в одному магазині. Каже серенча бідному братові: «Іди на п’яц і купи курку». Пішов чоловік, купив курку і зарізав — а в курці був великий діамант...

Велет заслухався і забув вартувати сад. А молодший брат зайшов у сад і зірвав яблуко та сховав у ташку, у якій носив їдіння. Доки він се зробив, старший брат уже розповідав, як чоловік купив чарівну книжку, у якій про все на світі написано.

— А про мене? — зазвідав велет.

— Може, й про тебе, — сказав молодший брат. — Як вернемося, то подивимо.

І вернулися оба у свою державу. Пішли відразу у царський палац.

— Хто ви такі? — звідує стража.

— Лікарі. Ми можемо розбудити царівну.

Завели їх у кімнату, де спала царівна. Вони наказали всім вийти, вийняли яблуко і дали понюхати царівні. Вона чихнула і проснулася. Кличуть легіні царя й царицю:

— Несіть для доньки парадну одежу, хай встає і йде між людей.

Цар звідує:

— Що просите, що ви вилікували мою дівку?

А дівка файна, як намальована. Впала в око старшому братові. Каже він:

— Хочу вашу доньку собі за жону.

Менший брат не став перечити старшому. Звичай такий, що жениться спершу старший брат. А цар був дуже радий, тому також не перечив. І зразу посвадьбували. Цар передав зятю царство, а зятевого брата зробив головним міністром.

Не встигли гості розійтися, а сусідній цар виголосив сьому цареві війну. Чому? Бо забули сусіднього царя покликати на свадьбу.

— Що тут робити? Беруть брати чарівну книжку і читають.

А там написано: «Цар з царем у мирі живуть, коли вони — родичі». Каже молодший брат:

— Йду я до сусіднього царя доньку сватати.

Посідали на вози, взяли з собою музикантів і поїхали в сусідню державу.

— Хто ви такі — звідує цар сусідньої держави.

— Сватачі.

Подивився цар: леґінь файний. Думає собі: «Нічого доньці в дівках засиджуватися». Айбо каже:

— Та в мене донька ще мала, нерозумна.

— Виведіть її, най подивимося на неї, чи можна їй віддаватися.

Вивели найменшу сестру відданиці.

— Ой, сій ще рано віддаватися! Най ще до школи ходить.

Покликав цар стару кухарку:

— То хіба вам сесю віддам?

— Ся би нам придалася діти бавити. А нам таку треба, що може дітей родити.

Тут вибігла відданиця:

— Няньку, доста вже мене прятати.

Подивився леґінь на дівку — файна. А вона ще скорше увиділа через вікно, що сватач файний. І заручилися, посвадьбували.

Каже цар:

— То тепер підеш з моїм військом на сусіднього царя.

— Та хіба то можна воювати з рідним братом?

Зробили мир між державами і почали мудро царювати, як учила братів чарівна книжка.

Походження та примітки

Про щастя. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 735. Друкується вперше. Варіанти цього сюжету у інших казкарів даної збірки не записано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Про щастя

Українська народна казка Полтавщини

Жило щастя у пуп’янку квітки на великій луці. Багато людей приходило до тієї квітки і просили, щоб квітка розкрилася, бо всім хотілося бути щасливими. Та квітка була «мертва». Ішли до неї і злидарі і багаті, хворі і здорові, чесні і брехуни, ті люди, які мали все, і ті, які не мали нічого. Але квітка ні перед ким не розкрилася. Нічого не могли вдіяти люди з квіткою і здавалося їм, що вони нещасливі. Деякі хотіли примусити квітку розкритися хитрощами: несли їй дари, ворожили біля неї, колдували, але все марно.

От одного разу ішла тією лукою заморена натруджена жінка і вела за руку свого маленького синочка. Вона чула про квітку щастя і їй так кортіло на неї бодай подивитися, адже вона була така нещасна по життю. Підійшли з сином до квітки і раптом хлопчикові стало смішно, і він голосно і радісно розсміявся.

В цю ж мить квітка щастя розкрилася. А жінка зрозуміла, що вона щаслива, адже у неї хороший здоровий хлопчик, та й сама має здоров’я працювати, хоч і дуже стомлена. А ще син її любить. А коли людина почувається здоровою і комусь потрібною — це і є щастя. І по-справжньому може бути щасливою лише дитина, бо радіє безкорисливо кожному дню. Тому дитині квітка і розкрилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

277 (5051). Про щастя. СУС —, новотвір. Записано 2008 року.
Оповідач: Павлик Катерина Іванівна (1949 року народження), Жовтневе, Семенівський район, Полтавська область

Про щастя

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно це було. Було, коли землею правили князі. Мав князь трьох синів-красенів. Всього в князівстві було вдосталь, але кожен син хотів мати своє місце під сонцем, знайти своє щастя. І пішли вони у світ.

Журилися князь із княгинею за дітьми, та що ж, виросли вони, вилетіли із батьківського гнізда. Найстарший хотів знайти скарб, середній — пізнати світ, а найменший — знайти щастя.

Довго княжичі блукали світами. Повернувся до батьків найпершим найстарший син. Він знайшов скарб і приправив до князівства кораблі із золотом, сріблом, оксамитами і шовками, і був щасливий, бо збагатив князівство батька, а значить і міць держави. Другим повернувся середній син. Він побачив стільки див світу, що його розповідей досить на сто літ. І тільки меншого все не було і не було.

А він шукав щастя. Не було щастя в квітах, і не було у ясних зорях, і не було в дорогих замках. Аж ось натрапив у лісі на озеро, небесно-голубе, поросле вербами, вкрите ніжним лататтям. Тиша, спокій, благодать. І так гарно було тут, і на душі легко.

Раптом на воді з’явилася біла птаха, сніжно-біла. З тонкою вигнутою шийкою, маленькою голівкою з короною, горда, ніжна, красива. Не відвести очей. Хлопець провів день на озері, другий… І раптом, підпливши до берега, птаха ударила крильми і перетворилася на дівчину. Що за краса! Очей не відірвати. Дівчина милувалася квітами, гладила листочки, говорила із бджолами, метеликами. Сонячний промінчик гладив дівчину по біленькому личку, торкався розкішного золотавого волосся, заглядав у голубі, як безоднє небо, очі. Хлопець наважився вийти зі схованки і запитати прекрасну незнайомку, хто вона? Голубоока лісовичка стрепенулася і відповіла:

— Я — Лебіда.

— Чому ти тут? Звідки ти?

— Я жила межи людьми. Але їхній світ жорстокий, корисливий, підступний. Вони часом не бачать навколо себе нічого і нікого. Я була самотня з ними.

— А зараз ти ж сама на все озеро, на весь ліс!

— Ні тут я щаслива, мене любить ліс, озеро, метелики. Я люблю прекрасне, і сама хотіла бути прекрасною. І стала Лебідою.

Дівчина махнула рукою і стала дивною птахою. Княжич не міг піти з цього місця. Щось щемке і солодке розлилося коло серця. Світ став світлішим, яскравішим. Поглядом він обіймав Лебіду, серцем був біля неї. Проходив час. Що робити? Юнак ступив у воду і … став птахом, сніжно-білим, красивим, гордим, щасливим. Він підплив до Лебіди, і закружляли закохані у чарівному танку. Дивлячись в очі одне одному, обіймалися крилами. Здається, світ став добрішим, сонце — ніжнішим, вітерець — легеньким, хмари — диво-скарбом, земля — радістю. Вони були щасливі!

…Проходив час. А вони були щасливими. Народилися в них діти. Люди приходили до озера і милувалися Лебедями, дивувалися з їхньої краси, захоплювалися їхньою вірністю, училися любити у них, у Лебедів.

І світ ставав добрішим, і люди ставали щедрішими, і бентежні серця сповнювалися радістю, любов’ю. Князі чекали сина, та коли дізналися, де він і який він, щиро раділи за нього. Бо золото і срібло тьмяніє, з пам’яті стирається минуле, а любов — вічна. На ній стоїть світ, нею живе людина. Любові і вірності люди навчилися у Лебедів і до цього часу вчаться.

Ось і казці кінець, а хто слухав — молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

25 (7174). Про щастя. СУС —, новотвір. Записала Молодан Любов 2009 року. Молодан Олена Никанорівна (1939). Дніпропетровська область, Царичанський район, Ляшківка