Українські народні казки

Про щастя

Українська народна казка Закарпаття

Жили два брати. Один був багатий, а другий — бідний, такий бідний, що нічого було їсти. Багач був бездітний, а бідний мав двох синів. Багатий жив так як би в Кушниці, а бідний — так як би в Керецьках. Бідний ходив до багатого брата і просив якоїсь їжі. Багач каже:

— Знаєш, що, брате? Переберися ти до мене. Що будеш по світу бідити. У мене будеш робити, помагати мені в корчмі. Жона твоя буде нам їсти варити. Хлопці будуть худобу годувати. Так всі собі заробите їжу.

— Добре. Пораджуся з жоною. Прийшов бідний додому і каже жоні:

— Небого, брат нас кличе до себе.

— Я не йду. Ґаздуватиму дома. У другу неділю звідує багач:

— Та чи говорив ти дома з жоною?

— Говорив. Айбо жона не згодна зі мною.

— Коли так, то я тобі більше нічого не дам. Живіть, як знаєте.

Повернувся бідний додому і каже:

— Брат не хоче, аби я більше приходив до нього. Більше він нам нічого не дасть.

Що було робити? Мусили йти у робітники до багатого брата. Пішли на нього ґаздувати, аби ще більшим ґаздою був. Жона бідного брата варить їсти. Айбо їх у хижі шестеро, а газда каже варити для сімох челядин. «Ба хто ото сьомий?» — думає собі жона. А сьому порцію вона носила у світлицю, в якій ніхто не жив. Каже вона чоловікові:

— Ану запрячся в світлиці і подивися, хто там буде їсти сьому порцію.

Спрятався бідний чоловік під постіль і чекає. Жона занесла їдіння і поставила на стіл. Коли жона вийшла, з’явився дідо. Сів за стіл і їсть. Чоловік виліз з-під постелі і зазвідав:

— Що ти за душа?

— Я братова серенча.

— Ой прошу вас, дідику, чи не скажете, де моя серенча?

— Є у тебе серенча, — сказав дідо і виписав на папері адресу.

А то було так далеко, як звідси до Москви. І зібрався чоловік із жоною і дітьми шукати свою серенчу. Пішли пішо. Давно машин не було. Шість місяців йшли із села в село, звідаючи дорогу. Прийшли у те місто, яке написав дідик — багатого брата серенча. А там магазин, який залізом торгує.

— Найміть нас заліззя перебирати, почистити і поскладувати.

Їх найняли. Перебрали все залізо, доки під якоюсь сковорідкою не знайшли щось маленьке, чорне, як піч.

— Я ваша серенча.

— Ой довго ми тебе шукали! — каже чоловік. — Та що нам порадиш зробити?

— За ті гроші, що ви заробили у сьому магазині, купіть завтра першу курку, яку увидите на п’яцу.

Пішли вранці на п’яц, увиділи курку і купили. Зарізали курку і найшли в ній діамант. Курку зварили, наїлися і серенчі дали їсти. А далі звідують серенчу:

— Що тепер робити?

— Продай діамант і ті гроші, що за нього дістанеш, розділи на три частини. Одну частину роздай бідним, за другу частину купи собі хижу, коней, корову, а з третьою частиною рівно через рік прийди на той п’яц, де ти купив курку. Там увидиш старого-престарого діда. Він буде продавати книжку. Скільки запросить грошей, стільки йому заплати.

Чоловік так зробив, як порадила йому серенча. Одну частину грошей роздав жебракам, за другу купив собі ґаздівство, а третю відклав. Хлопців дав до школи, аби училися.

Пройшов рік. Іде чоловік на п’яц. Видать: сидить старий-престарий дідо, продає книжку товсту, як «Євангеліє».

— Дідику, що просите за книжку?

— Сто тисяч!

У чоловіка якраз було стільки грошей. Узяв книжку і приніс додому.

— Ану, хлопці, подивіться, що се за книжка.

Подивилися хлопці на книжку, а то така книжка, у котрій є про все на світі. Такі книжки мають лише чорнокнижники.

Чоловік з жоною ґаздують, а хлопці вчаться і ту чарівну книжку читають. Пройшли роки — хлопці стали легінями.

В той час цар дав у газети, що у нього біда: донька заспала, і не можуть її розбудити. Цар кличе лікарів, котрі би розбудили його доньку. Обіцяє великі гроші.

Читають хлопці чарівну книжку і вичитали, що треба царівні дати понюхати пахнюче яблуко, і вона пробудиться. Айбо такі яблука родяться лише в Індії, і вартує їх велет.

Зібралися хлопці в дорогу. Ішли цілий рік і прийшли в Індію. Найшли сад, в якому родилися пахнючі яблука.

— Звідки й куди? — звідує їх велет.

— Ходимо по світу, новини розносимо.

— Та яку новину несете тепер?

— Жили два брати, один мав серенчу, а другий — не мав, — почав розповідати старший леґінь, — Один із братів був бідним, а другий багатий.

— Ой так буває, що один бідний, а другий багатий, — каже велет.

— Пішов бідний брат свою серенчу шукати. Ішов півроку і знайшов свою серенчу в одному магазині. Каже серенча бідному братові: «Іди на п’яц і купи курку». Пішов чоловік, купив курку і зарізав — а в курці був великий діамант...

Велет заслухався і забув вартувати сад. А молодший брат зайшов у сад і зірвав яблуко та сховав у ташку, у якій носив їдіння. Доки він се зробив, старший брат уже розповідав, як чоловік купив чарівну книжку, у якій про все на світі написано.

— А про мене? — зазвідав велет.

— Може, й про тебе, — сказав молодший брат. — Як вернемося, то подивимо.

І вернулися оба у свою державу. Пішли відразу у царський палац.

— Хто ви такі? — звідує стража.

— Лікарі. Ми можемо розбудити царівну.

Завели їх у кімнату, де спала царівна. Вони наказали всім вийти, вийняли яблуко і дали понюхати царівні. Вона чихнула і проснулася. Кличуть легіні царя й царицю:

— Несіть для доньки парадну одежу, хай встає і йде між людей.

Цар звідує:

— Що просите, що ви вилікували мою дівку?

А дівка файна, як намальована. Впала в око старшому братові. Каже він:

— Хочу вашу доньку собі за жону.

Менший брат не став перечити старшому. Звичай такий, що жениться спершу старший брат. А цар був дуже радий, тому також не перечив. І зразу посвадьбували. Цар передав зятю царство, а зятевого брата зробив головним міністром.

Не встигли гості розійтися, а сусідній цар виголосив сьому цареві війну. Чому? Бо забули сусіднього царя покликати на свадьбу.

— Що тут робити? Беруть брати чарівну книжку і читають.

А там написано: «Цар з царем у мирі живуть, коли вони — родичі». Каже молодший брат:

— Йду я до сусіднього царя доньку сватати.

Посідали на вози, взяли з собою музикантів і поїхали в сусідню державу.

— Хто ви такі — звідує цар сусідньої держави.

— Сватачі.

Подивився цар: леґінь файний. Думає собі: «Нічого доньці в дівках засиджуватися». Айбо каже:

— Та в мене донька ще мала, нерозумна.

— Виведіть її, най подивимося на неї, чи можна їй віддаватися.

Вивели найменшу сестру відданиці.

— Ой, сій ще рано віддаватися! Най ще до школи ходить.

Покликав цар стару кухарку:

— То хіба вам сесю віддам?

— Ся би нам придалася діти бавити. А нам таку треба, що може дітей родити.

Тут вибігла відданиця:

— Няньку, доста вже мене прятати.

Подивився леґінь на дівку — файна. А вона ще скорше увиділа через вікно, що сватач файний. І заручилися, посвадьбували.

Каже цар:

— То тепер підеш з моїм військом на сусіднього царя.

— Та хіба то можна воювати з рідним братом?

Зробили мир між державами і почали мудро царювати, як учила братів чарівна книжка.

Походження та примітки

Про щастя. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 735. Друкується вперше. Варіанти цього сюжету у інших казкарів даної збірки не записано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Про щастя

Українська народна казка Полтавщини

Жило щастя у пуп’янку квітки на великій луці. Багато людей приходило до тієї квітки і просили, щоб квітка розкрилася, бо всім хотілося бути щасливими. Та квітка була «мертва». Ішли до неї і злидарі і багаті, хворі і здорові, чесні і брехуни, ті люди, які мали все, і ті, які не мали нічого. Але квітка ні перед ким не розкрилася. Нічого не могли вдіяти люди з квіткою і здавалося їм, що вони нещасливі. Деякі хотіли примусити квітку розкритися хитрощами: несли їй дари, ворожили біля неї, колдували, але все марно.

От одного разу ішла тією лукою заморена натруджена жінка і вела за руку свого маленького синочка. Вона чула про квітку щастя і їй так кортіло на неї бодай подивитися, адже вона була така нещасна по життю. Підійшли з сином до квітки і раптом хлопчикові стало смішно, і він голосно і радісно розсміявся.

В цю ж мить квітка щастя розкрилася. А жінка зрозуміла, що вона щаслива, адже у неї хороший здоровий хлопчик, та й сама має здоров’я працювати, хоч і дуже стомлена. А ще син її любить. А коли людина почувається здоровою і комусь потрібною — це і є щастя. І по-справжньому може бути щасливою лише дитина, бо радіє безкорисливо кожному дню. Тому дитині квітка і розкрилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

277 (5051). Про щастя. СУС —, новотвір. Записано 2008 року. Павлик Катерина Іванівна (1949). Полтавська область, Семенівський район, Жовтневе

Про щастя

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно це було. Було, коли землею правили князі. Мав князь трьох синів-красенів. Всього в князівстві було вдосталь, але кожен син хотів мати своє місце під сонцем, знайти своє щастя. І пішли вони у світ.

Журилися князь із княгинею за дітьми, та що ж, виросли вони, вилетіли із батьківського гнізда. Найстарший хотів знайти скарб, середній — пізнати світ, а найменший — знайти щастя.

Довго княжичі блукали світами. Повернувся до батьків найпершим найстарший син. Він знайшов скарб і приправив до князівства кораблі із золотом, сріблом, оксамитами і шовками, і був щасливий, бо збагатив князівство батька, а значить і міць держави. Другим повернувся середній син. Він побачив стільки див світу, що його розповідей досить на сто літ. І тільки меншого все не було і не було.

А він шукав щастя. Не було щастя в квітах, і не було у ясних зорях, і не було в дорогих замках. Аж ось натрапив у лісі на озеро, небесно-голубе, поросле вербами, вкрите ніжним лататтям. Тиша, спокій, благодать. І так гарно було тут, і на душі легко.

Раптом на воді з’явилася біла птаха, сніжно-біла. З тонкою вигнутою шийкою, маленькою голівкою з короною, горда, ніжна, красива. Не відвести очей. Хлопець провів день на озері, другий… І раптом, підпливши до берега, птаха ударила крильми і перетворилася на дівчину. Що за краса! Очей не відірвати. Дівчина милувалася квітами, гладила листочки, говорила із бджолами, метеликами. Сонячний промінчик гладив дівчину по біленькому личку, торкався розкішного золотавого волосся, заглядав у голубі, як безоднє небо, очі. Хлопець наважився вийти зі схованки і запитати прекрасну незнайомку, хто вона? Голубоока лісовичка стрепенулася і відповіла:

— Я — Лебіда.

— Чому ти тут? Звідки ти?

— Я жила межи людьми. Але їхній світ жорстокий, корисливий, підступний. Вони часом не бачать навколо себе нічого і нікого. Я була самотня з ними.

— А зараз ти ж сама на все озеро, на весь ліс!

— Ні тут я щаслива, мене любить ліс, озеро, метелики. Я люблю прекрасне, і сама хотіла бути прекрасною. І стала Лебідою.

Дівчина махнула рукою і стала дивною птахою. Княжич не міг піти з цього місця. Щось щемке і солодке розлилося коло серця. Світ став світлішим, яскравішим. Поглядом він обіймав Лебіду, серцем був біля неї. Проходив час. Що робити? Юнак ступив у воду і … став птахом, сніжно-білим, красивим, гордим, щасливим. Він підплив до Лебіди, і закружляли закохані у чарівному танку. Дивлячись в очі одне одному, обіймалися крилами. Здається, світ став добрішим, сонце — ніжнішим, вітерець — легеньким, хмари — диво-скарбом, земля — радістю. Вони були щасливі!

…Проходив час. А вони були щасливими. Народилися в них діти. Люди приходили до озера і милувалися Лебедями, дивувалися з їхньої краси, захоплювалися їхньою вірністю, училися любити у них, у Лебедів.

І світ ставав добрішим, і люди ставали щедрішими, і бентежні серця сповнювалися радістю, любов’ю. Князі чекали сина, та коли дізналися, де він і який він, щиро раділи за нього. Бо золото і срібло тьмяніє, з пам’яті стирається минуле, а любов — вічна. На ній стоїть світ, нею живе людина. Любові і вірності люди навчилися у Лебедів і до цього часу вчаться.

Ось і казці кінець, а хто слухав — молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

25 (7174). Про щастя. СУС —, новотвір. Записала Молодан Любов 2009 року. Молодан Олена Никанорівна (1939). Дніпропетровська область, Царичанський район, Ляшківка

Про щастя

Українська народна казка Поділля

Жив один чоловік. Мав він жінку, сина та наймита, до якого дуже добре ставився. Наймит був одного віку з сином, і хлопці дуже товаришували. Все, що б не робили по господарству, робили разом: і в стайні, і на городі, і в садку. Завжди хлопці працювали добре, допомагаючи один одному, і завжди все в них виходило дуже гарно. Господарство давало непогані прибутки. А господарство було величезне: нива, садок, два воли, свині, кури, гуси, корова та багато реманенту, який постійно потребував догляду. І у всьому господарстві завжди був лад тому, що сім’я була працьовита.

Дуже часто чоловік замислювався:

— Як гарно ми живемо: і жінка у мене хороша, і хлопці гарні, не ледачі, і здорова вся сім’я, і господарство велике і гарне. Хіба так може бути завжди? У всіх людей трапляються якісь біди. Он у сусіда хлів згорів у спеку, а в кума — воли виздихали, а у вуйка, ще гірше — дитина хворіє тяжко, а в мене вже скільки років немає ніякого горя. Не може так бути. Ой чує моє серденько, що прийде нещастя і до мене. Тільки про одне Господа Бога молю: хай те нещастя хлопців моїх та жінку обмине, а з іншим вже що буде.

І не давали спокою такі думки чоловікові ні в день ні в ночі. І хмурилось чоло господаря від таких важких думок, а час минав...

Ось одного разу взимку відправив чоловік своїх хлопців у сусіднє село до вуйка по сіно. Хлопцям не новина їхати так далеко. Запрягли вони волів, одягнулись у кожухи, взулись у валянки та й поїхали. Дорога була не близькою, але хлопці добре її знали.

Коли відчували, що замерзли, то вставали з саней та й вганяли навипередки кругом волів, так і грілися. У вуйка хлопці пополуднували, набрали сіна та й поїхали до дому. Вже смеркало, тому вони вирішили зрізати трохи шляху і поїхали через замерзлий ставок, по кризі. Коли важкі сани з сіном були якраз посередині ставка, хлопці почули потріскування, вони кинулись підганяти волів, щоб швидше проїхати це місце, але було вже пізно. Крига проломилась від такого вантажу і воли, і сани з сіном, і хлопці потрапили у крижану пастку.

Вода була дуже холодна, валянки стали важкими і тягнули до дна. Але наймитові пощастило вибратись з води. Тоді він зняв пояс, яким був підперезаний кожух, ліг на кригу та кинув пасок своєму товаришу. Син господаря ледь встиг вчепитися закоцюблими руками за рятівний пояс. Наймит доклав всю свою силу та витяг хлопця з крижаної води. Воли з саньми потонули у круговерті води з льодом. До села залишилось недалечко, але йти хлопцям було дуже тяжко. Одяг був важким, а мороз все дужче заковував мокре взуття, але хлопці вперто долали шлях до дому. Вони знали, що дома їм буде непереливки, що батько висварить їх за воли і сани з сіном, та дітись було нікуди .

Батько з матір’ю, чекаючи синів, вже тривожились. Мати постійно виглядала у вікно, а батько лише тремтячими вустами шепотів молитву. Коли хлопці ввійшли, у двір господар зустрічав їх з радісною посмішкою на обличчі. Після того, як «мандрівники» переодягнулись і зігрілись, вони розповіли свою пригоду і, похнюпивши голову, чекали покарання, але батько підняв руки догори і промовив:

— Дякую тобі, Господи, що біда, яка сталась з моєю родиною, така незначна, дякую тобі, що ти врятував моїх синів, а воли, сіно і сани — це добро наживне, аби люди були живі та здорові.

Хлопці одразу повеселішали, і родина дружно обнялася. В цей час на вулиці загавкав собака, і почулись дивні звуки . Все сімейство виглянуло на подвір’я, а там стояли їхні воли з саньми. Всі дуже зраділи, і сім’я далі зажила дружно і щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

115 (7825). Про щастя. СУС —. Записала Коваль О. В. 2010 року. Коваль Віталій Іванович. Хмельницька область, Віньковецький район, Подоляни

Про щастя

Українська народна казка Чернігівщини

Пишно вбралося однієї неділі щастя, бо вирішило одвідати людей. Постукало в перші ворота.

— Хто там? — запитав господар.

— Щастя, — відповіло воно.

— Чудово! Йди-но сюди, я тебе з’їм!

З’їв чоловік щастя і став щасливий. Постукало щастя у другі ворота.

— Хто там? — запитав господар.

— Щастя, — відповіло щастя.

— Чудово! Йди-но сюди, я тебе вип’ю!

Випив його чоловік і став щасливий. Постукало щастя в треті ворота.

— Хто там? — запитав господар.

— Щастя, — відповіло воно.

— Чудово! Йди-но сюди, я тебе подарую!

Подарував чоловік щастя своєму приятелеві і став сам щасливий.

Від цього і щастя стало радісне, і далі подорожувало по світу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

166 (4304). Про щастя. СУС —. Записано 2008 року. Лихошерст Варвара Ониківна (1910). Чернігівська область, Бахмацький район, Осіч