Українські народні казки

Про щирого пса

Українська народна казка Закарпаття

У одного ґазди був старий щирий пес. Як дуже постарів, почали’го відбивати від хижі, голодом мучити.

Молодого песика честують, молоком поять, а старого б’ють, женуть геть, не дадуть ані шкоринки хліба.

Старому дуже жаль, аж сльози з очей спадають.

Раз чоловік і жона копали на полю картоплю, а мала дитина спала в колисці.

Вовк вибіг з лісу, увидів старого пса. Звідає:

— Чому ти такий смутний?

— Так і так... Доки я був молодий, мене честували, годували, а тепер відганяють від хижі, голодом морять, бо-м старий, нікому не потрібний.

Пошкодував вовк старого і каже:

— Я тобі пораджу, що маєш робити. Ще тя будуть честувати. Ой-йой!.. Но, лягни собі збоку, недалеко колиски. Я вхоплю дитину й понесу... Отець і мати зачнуть ревати, кричати. Ти мене догониш і одбереш дитину. Зрозумів?

— Айно.

Так і було. Вовк вхопив із колиски дитину і біжить. Мати втямила:

— Йой, люди! Йой... Вовк нашу дитину вхопив! Зачали всі гойкати, гнатися за вовком.

Тоді старий пес вискочив із корча і — за вовком! Догонив’го, дитинку одібрав, приніс жоні. Тепер газдиня’го дуже полюбила:

— Тарку, наш Тарку. Ти щирий, вірний слуга... Ти врятував нашого хлопчика від смерті.

І старого пса честували, молоком поїли.

Через пару днів пес зустрівся в лісі з вовком.

— Дякую, вовчику, за добре діло.

— Но, ци люблять тя тепер? — звідає вовк.

— Люблять, честують...

— Знаєш що? Ци є у ґазди дівка на віддавання?

— Є...

— Но, коли буде весілля, поклич мене. Погостиш ня.

— Покличу, покличу, вовчику...

Но, нич. Видить пес: в хижі тісто місять, напалили піч, калачі печуть, багато м’яса принесли. Значить, гостина буде. Побіг у ліс старий пес:

— Вовчику, в нашій хижі весілля буде. Я тебе прикличу й погощу...

— Добре, добре...

І в той день, коли було весілля, в дворі зібралася силитва людей. І гудаки прийшли. Хлопці й дівчата танцюють. Пес одразу дав знати вовкові.

Вовк садами, межами і притягся в газдів двір. Старий пес приніс ’му м’яса, кісток, калача... Словом добре ’го погостив...

Як вовк наївся, посмілішав і зайшов до комори. Тут ще попоїв і почав співати-вити...

Люди вчули. Збіглися до комори.

— Гей, вовк! Бийте вовка! — І погостили вовка палицями, вилами так, що ледь живий зостався.

Зустрілися пес і вовк у лісі.

— Чом ти мене лишив? Мало ня не забили!

— В коморі я тебе не міг всокотити. І мене би забили. Лежить побитий вовк під копицею і крекче.

Раз біжить лисиця. Мокра, попереверталася в паздірю, страшна.

— Відки ти, лисичко, втікаєш?

— Йой... йой... не звідай ня... Побили на весіллю. Пошкодував вовк лисицю.

— Но, сідай на мене, я тя понесу.

Вовк приніс лисицю в густий ліс, а як ся виздоровів, то одразу справили весілля. А за старосту покликали щирого пса.

Походження та примітки

Про щирого пса. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 178. Подається за: «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 18 — 19; Варіанти: Калин — Архів П. В. Лінтура.; Королович — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).