Українські народні казки

Про що кобила іржала

Українська народна казка Закарпаття

Були собі чоловік і жона, жили чесно. Єдного разу чоловік вибрався на поле, позирає, а там горить огень. А на огні гадина. Він узяв бегар, прискочив і гадину з огня шмарив вон. Питає його гадина: — Що ти, чоловіче, за тото хочеш, що ти мені життя дарував?

А він як учув, же гадина говорить по-людськи, та й повів їй:

— Я нич не хочу, лем то знати, що звірі говорять. Вона обіцяє:

— Я тобі тото зроблю, але кеть ти нікому не скажеш тото, що будеш чути од звірів. Бо кеть скажеш, то вмреш одразу.

Він присягає:

— Я не повім нікому. Тоді каже гадина:

— Притули свій язик до мого язика.

Чоловік так зробив, притулив свій язик до язика гадини й пішов.

Іде він і вже розуміє все, що говорять звірі, птахи й навіть мухи.

Так він жив довгий час. А потому в єден красний день зобрався з жоною мало походити. Попозирати своє поле, прогулятися. І посідали на коні. Він сів на коня, а жона на кобилу. Йдуть вони, йдуть, а кінь із ним все вперед утікає, а кобила ззаду їрже, коби її дочекав. Догонила вона його та заїржала: «Не поспішай так, бо ви двоє, а ми четверо». І тоді чоловік весело засміявся. І жона то увиділа. Він засміявся, що кобила жеребна, а жона тяжка.

Жону то дуже зацікавило. Чого він сміявся? І стала йому надоїдати, би-сь повів, з чого він сміявся. А він не хотів їй повісти. Відповідає:

— Тобі то неслободно знати.

А жона стала так надоїдати йому, що він одного разу сказав:

— Но, кеть хочеш, я тобі повім, але зроби мені ослін, бо я одразу умру.

Зацікавило то її, так зацікавило, що й зробила вона ослін. Доки вона робила ослін, чоловік сів на лавку напроти облака, підперся на руку та зажурився. А тим часом надворі кугут дуже співав, веселився, по курках скакав з єдної на другу. А пес так зажурився, же аж сльози йому капали, же його ґазда мусить умирати. Каже пес когутови:

— Слухай, який ти безсовісний! Наш ґазда має вмерти, а ти такий веселий.

А когут повідає псові:

— А чого наш ґазда такий дурний? У мене десять курок, і я всіма командую. Я раз крякну — і вони ховаються. А він не може покомандувати одною жоною. Кеть він мудрий, най візьме мотуз, намочить у воду, най задере їй догори спідницю, єдною рукою держить за спідницю, а другою най мотузом по заду пошмигає. І як її налупить добре, най пустить і скаже: «Із-за того я сміявся». І жона буде слухняна. А ґазда то все слухав, що когут казав. Тоді каже жона:

— Но, ослін готовий. А чоловік їй:

— Чекай, я ще йду до стайні, хочу увидіти перед смертю худобу. Пішов чоловік вон, взяв мотуз, намочив у воді, ввійшов до хижі, жоні все шаття задер, а другою рукою добре направ жону мотузом. Тоді каже:

— Би-сь знала, я із того сміявся.

І од того часу жона більше не питалася його, з чого він сміявся. І жили вони далі добре.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Зарічево, Перечинського району, Закарпатської області
12 липня 1988 року
Оповідач: Трянчич Іван Васильович (1921 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.