Українські народні казки

Про яблуньку

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись давно в одному селі жила собі сім’я: чоловік, дружина та дочка-красуня. Чоловік був добрий і роботящий, жінка — вміла господиня. А дочка вдалася характером у батька, господиня вправна, як мати, а красою, мабуть, у ті квіти, що так любила вирощувати попідвіконню. Жили вони дружно, мирно, в достатку і любові.

Та прийшла біда, занедужала мати, скоро і померла. Гірко тужив чоловік за нею. Та треба було якось жити, дочку ростити. Ось і одружився з однією вдовицею з сусіднього села. А в неї була своя дочка. Недоброю виявилась мачуха для сирітки. Свою дитину голубить, а її тільки кляне та штурхає: і сяка, і така, і ледащиця, і невміла, і невдатна, і незугарна. Жодного слова ласкавого не чула дівчинка від неї. А роботу всю домашню на її плечі переклала, ні хвилинки спокою не дає дівчинці. Своя дочка спить, поки сонце під обід підніметься, їсти-пити має вволю, вбрання всяке, прикраси, а про сирітку ніхто не думає. І батька швидко так обкрутила, що він боїться слова сказати.

А дівчинка тим часом росла-росла і виросла на славу. Хоч і старе на ній вбрання, та все одно усі парубки на неї задивляються, усі матері хочуть таку невістку. І роботяща, і вродлива, і ласкава та привітна. А на мачушину дочку хто гляне — усякий сплюне: негарна, злюща-презлюща, ні їсти зварити, ні хазяйство доглянути. Кому така потрібна?

Ще більше мачуха сирітку незлюбила, ще більше їй роботи дає, ще більше б’є, лає. А дівчинка все терпить. Тільки, як видасться хоч хвилинка, іде в садочок на мамину могилку і там під яблунькою, що виросла після маминої смерті, виплаче свою образу, щоб ніхто не чув і не бачив. А яблунька, наче все розуміє, нахилить гілочки низенько, листочками своїми зашелестить тихенько і легше стає дівчині.

Якось на недільну службу у церкву приїхав незнайомий парубок із своїми друзями. Видно, дуже багатий, бо кінь у нього вороний такий баский, що аж земля під ним двигтить, одежа шовкова, розшита золотими та срібними нитками. Сам гарний, молодий, справжній молодець.

— Наречену шукає, — пішло між людьми.

Дівчата одна поперед однієї красуються та пишаються. І сирітка між ними тихенько в куточку стоїть у благенькому своєму одязі. Сподобався їй парубок дуже, та не сміє і очей підвести. Як виходили із церкви, впустила дівчина хусточку гаптовану, ту, що місячними ночами потайки вишивала, а хлопець підібрав.

«От рукодільниця», — подумав.

Прийшли додому. Мачушина дочка все про молодця заїжджого цокоче: і такий, і гарний, і так на неї задивлявся. Мачуха і собі дума, як би його за зятя мати. А сирітка, попоравшись, пішла до матері на могилку і там із сльозами розказала матусі свої таємні думки:

— Він на мене і дивитися не схоче, там такі багачки одна поперед одної перед ним красуються.

І тут зашелестіла листочками яблунька, гілля вгору підняла. Дивиться дівчина, а там вбрання барвисте, та таке, що й панській дочці до лиця.

— Дякую, мамо, — прошепотіла.

І ось наступної неділі знову усі чимшвидше до церкви поспішають. Дівчата гадають, чи буде той красень, матері й собі про зятя мислі мають. А сирітка до яблуньки, там переодяглась і така гарна стала, що й не впізнати. Прийшла до церкви, люди розступаються. «Хто така?» — думають. Впала в око краса дівчини парубкові, всю службу потай на неї поглядав. Як тільки служба скінчилася, сирітка швиденько додому, вбралась у звичайне і жде свою рідню на порозі.

Мачушина дочка не нахвалиться, що парубок той тільки на неї дивився. А мачуха все гадає, хто ж та панночка, що до церкви приходила? Сирітка слухає, та мовчить. Знов прийшла неділя, знову всі дівчата наввипередки до церкви на парубка дивитися, а хлопці і собі. Думають, чи буде та дівчина?

Сирітка дочекалася, поки рідня з двору вийде, та до матері на могилку. А яблунька, наче ждала дівчину. Гілля підняла, листочками затріпотіла. Глядь, а там вбрання, ніби королівське. Одяглася сирітка, а з яблуньки три червонобоких яблучка впали і враз постала трійка коней, запряжених у добру карету.

Зайшла дівчина до церкви, всі аж повернулися до неї.

— Хто така? — одне одного питають.

А парубок чи не найпершим у той день приїхав, і всю службу очей не відводив. Дівчина вийшла з церкви, сіла у карету і чимдуж поїхала додому. Там карета хтозна де ділася. Дівчина знову чекає своїх на порозі.

Мачушина дочка все цокоче про парубка-красеня та про царівну. А мачуха вогнем дише, відчуває, що не бачити її дочці такого жениха, причарувала його гарна незнайомка. Ось сіли обідати, а сирітку мачуха порати худобу послала, навіть не дала поїсти. Не дають спокою думки, хто ж її некрасиву ледащицю заміж візьме?

А сирітка тим часом воду брала із криниці, щоб худобу напувати. Аж тут проїжджає парубок той повз двір, а кінь його так і затанцював на місці. Глянув хлопець, дуже гарна дівчина, тільки одягнена вбого, а очі сині-сині. Ті, в які у церкві вдивлявся, брови, як шнурочок, що йому щоночі сняться. Попросив води коня напоїти. Дівчина подала. Хлопець дивується, яка вправна та моторна. Так сподобалася дівчина, що забув і про ту царівну, про вбрання пишне, коней баских.

Того ж дня по обіді заслав сватів. Мачуха свою дочку нарядила, поставила піч колупати. А сирітку в дрантя одягла, ще гірше, ніж та завжди носила, і з очей геть прогнала. Стала мачушина дочка гостей частувати, геть миски перебила, їжею та напоями всіх облила. Дивляться свати, погана ледащиця, яка ж з неї дружина буде? Ось і питає старший сват, чи ще дівчата у дворі є? Мачуха каже, що немає, та батько погукав свою дівчину. Зайшла сирітка у дранті, та так спритно на стіл частування подала, так привітно посміхнулась, що зовсім забули гості про її бідне вбрання.

— Оце моя наречена, — сказав парубок.

А як подала вона рушники та хустку шовкову, вишиту різними барвами, впізнав хлопець, чию хустинку підібрав коло церкви. Та ось вибігла з хати дівчина, пішла в садочок до маминої могилки поділитись радістю. Дивиться, а яблуньки немає, на її місці скрині, добром наповнені, троє коней, як змії, запряжені у карету, копитами землю б’ють. Впізнав хлопець свою панночку, свою королівну.

Справили вони весілля, зажили щасливо і батька до себе забрали, а мачуха з дочкою мусили все самі робити. Та нічого не вміли і люди з них сміялися. Ніхто ту дочку-ледарку заміж не взяв.

Як народилася у молодої сім’ї дитинка, де не взялась під вікном яблунька, та вже велика, з листям і плодами. То мамина душа до своєї дитини прилетіла. І не раз та яблунька ставала у пригоді.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Шаповал Валентина Кузьмівна (1952 року народження), Дніпропетровська область, Магдалинівський район, Поливанівка
47 (7198). Про яблуньку. СУС 510А. Записала Шаповал Анжела 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.