Українські народні казки

Про яйце райце і чарівну дівчину

Українська народна казка Покуття

Миш виповіла комареви війну. Комар скликав усю птицю, а миш — усю звір. Воювали вони, довго билися. Миш війну програла, а комар виграв. Миші розгнівалися на птицю і підгризли найстаршому птахови — крукови — крила. Крук не міг вилетіти нагору, бо мав знищені крила. Сидів він на дереві. Прийшов побережник і хотів його убити з рушниці. А крук проситься в него:

— Не бий мене, я тобі стану в пригоді.

Чоловік подумав: «Та в якій пригоді він мені стане? Стріляю». І знов виміряє стріляти з рушниці. А крук знов проситься:

— Не стріляй у мене, я тобі стану в пригоді.

Але чоловік того не слухає і таки вже виміряє. От зараз стрілить. А крук знов проситься:

— Не стріляй мене, озми мене додому. Я тобі стану в пригоді. Тоді чоловік поліз на дерево, здоймив крука і забрав його додому.

А крук йому й каже:

— Ти мене підгодуй трохи, а я тобі стану в пригоді. — Чоловік думає: «Та в якій пригоді він мені стане?» Але в него дітей не було, в того чоловіка, а худоби було багато. І каже крук:

— Ріж мені телицю.

Чоловік зарізав телицю, і крук їсть. А жінка свариться з чоловіком:

— Що ти робиш?!

Крук з’їв телицю та й каже:

— Пусти мене надвір. Я трошки політаю та й вернуся.

Чоловік узяв та й пустив його. Крук політав трошки, політав низенько та й назад до хати вернувся.

— Ріж мені другу телицю.

Чоловік зарізав. Крук з’їв другу телицю і каже:

— Пусти мене надвір, най я трошки політаю.

Чоловік пустив. Крук політав, політав, так високо-високо, і назад вернувся до хати. Та й каже чоловікови:

— Ріж третю телицю. Але щонайбільшу і щонайситнішу. Чоловік так і зробив. Крук з’їв третю телицю і каже:

— Пусти мене надвір.

Він пустив. Крук як полетів, так полетів. І довго не вертався. А жінка знов зачала сваритися з чоловіком.

Потому, на другий день, крук вернувся додому. І тоді каже до чоловіка:

— Ходім надвір, я тебе трошки озму на крила і піднесу вгору. Вийшли на подвір’я, і крук каже:

— Сідай мені на крила.

Чоловік не хотів, боявся, але таки сів. Крук підлетів з ним не дуже високо і пустив його згори на землю. Чоловік летить до землі, а крук за ним. Ще два метри до землі, і крук бере його на крила. Сіли на землю і спочивають. Знов каже крук:

— Сідай ще раз, ще раз полетимо.

А чоловік уже не хоче, боїться. Але сів. Як полетів з ним крук, то полетів аж під хмари. І відти пустив його крук на землю. Чоловік летить униз, а крук за ним. Як долітав чоловік до землі, то думав, що аж тепер йому конець буде. А крук попід него, злапав його на крила і сіли вони на землю. Відпочили, крук каже:

— Сідай ще раз, ще раз полетимо.

А чоловік знов не хоче. Але потому сів. А крук як поніс його, так поніс аж за хмари. І відти крук пустив його надолину. Чоловік летить і думає, що тепер уже смерть йому буде. А крук летів за ним. До землі було ще пару метрів, і крук узяв його на крила, і вони сіли на землю. Тоді крук каже:

— А як тобі здавалося сих три рази, як я тебе пускав на землю?

— Ну, та як здавалося? Здавалося, що зараз загину, і все. А крук каже:

— Такий самий страх я мав тоді, коли ти хотів у мене стріляти. Тоді зайшли вони до хати, пообідали, і крук каже:

— Збирайся, полетимо до моїх родичів.

Чоловік зібрався. Жінка не пускає, плаче, але він таки хоче летіти. Сів на крука, і полетіли вони.

Летить крук, минає гори, минає море, минає ліси. Прилітає у величезний густий ліс, сідає на таку велику плиту. І каже:

— Я ховаюся, а ти постукаєш у сисю плиту. Відти вилізе велика змія, буде вона мати шість голів. Аби-с її не боявся, бо се буде моя мама. Як вона буде тебе питати, чи ти не здибав її сина, то ти скажеш, що «я видів і вам його приведу». А за то, що ти мене не вбив і відгодував, моя мама буде тобі давати срібло-злото. А ти би не брав. Скажеш мамі, най дасть тобі яйце-райце.

Крук сховався, а чоловік постукав у плиту. Вилізає змія і каже:

— Хто тебе сюди заніс? Сюди ворон кости не заносить. А чоловік каже:

— Я світовий чоловік. Ходжу світом та й сюди зайшов. А змія його й питає:

— Як ти ходиш світом, може, ти де видів мого сина-крука або чув про него? Уже три роки, як він пішов на війну і не вертається.

Чоловік каже:

— Я вашого сина знаю, і він зараз буде в хаті.

Тоді крук підходить до свої мами, і дуже радіє мама, що уздріла свого сина. Зайшли вони в глибоку печеру. Там була хата, а в хаті все золотом сіяє. Дала змія їм пообідати, і крук розказує мамі, як чоловік врятував йому життя. Та й питає змія:

— Що тобі за се дати? Чоловік каже:

— Дайте мені яйце-райце.

Дає йому змія яйце-райце. Дає і каже:

— Бери його в пазуху і сідай на мене. Я відвезу тебе на чисту дорогу.

Сів чоловік на змію, летять вони лісами, і все її боїться і розлітається. Вивезла чоловіка на чисту дорогу і каже йому:

— Прийдеш додому, зробиш велику загороду і тоді розіб’єш у загороді се яйце.

Подякувала змія чоловікови за те, що вигодував її сина, і вернулася, а чоловік пішов додому.

Ішов чоловік, і дуже схотілося йому пити води. Найшов керничку, зігнувся пити. А яйце з пазухи викачалося і дуже скоро покачалося в ліс. Чоловік сів та й плаче. «Що мені жінка скаже!» Але прилітає до него та сама змія і питає:

— Чого ти плачеш? А він каже:

— Від мене яйце-райце утекло. Змія каже:

— Я зловлю тобі яйце-райце, але поміни мені то, за що ти дома не знаєш. На два роки його поміни.

Чоловік подумав: «За жінку знаю, за худобу знаю — за все знаю». Та й каже:

— Ну то най то, що я за него не знаю, буде твоє.

Змія скочила в ліс, зловила яйце, принесла його та й дала чоловікови. І полетіла. А чоловік пішов далі. Прийшов додому, дивиться, а в него уродився хлопчик. А він про се не знав.

Але нічого. Городить чоловік ґражду. Загородив і розбив там яйце-райце. Посипався з него порох, а з того пороху постала худоба. І корови, і бички, і коні — багато худоби. Худоба росте здорова, і хлопчик росте, а чоловік дуже задуманий тим, що помінив хлопчика змії. Підріс він і питає тата:

— Тату, чого ви такі сумні? У нас же все є, нічо’ нам не бракує. А тато каже:

— За се все майно ти підеш до змії на два роки служити.

— Не журіться, тату, — каже хлопчик, — я два роки відбуду та й прийду.

Як сповнилося хлопцеви вісімнадцять років, змія прийшла і забрала його. І сказала йому:

— Я тобі завдам три роботи. Зробиш їх — підеш додому, а не зробиш, то за першою роботою угинеш.

Привела його змія до великого-великого озера та й каже йому:

— Видиш осе море? До ранку аби тут води не було і ся земля була засіяна пшеницею, ту пшеницю зібрати, змолотити, змолоти. І спечи мені свіжу паляницю, і принести до хати. Виконаєш — підеш додому, а не виконаєш, то смерть тобі буде.

Хлопець іде та й плаче, бо знає, що не годен то виконати. А в тих краях жила чарівна дівчина. Уздріла вона сего хлопця і дуже собі його сподобала. Питає його:

— Чого ти плачеш? А він їй:

— Я молодий, жити хочу. А змія дала мені таку роботу, що мушу загинути, бо не виконаю се.

Вона питає:

— Скажи, яку роботу.

Він їй розказав. Вона йому:

— Не плач, іди лягай спати. А як буде розвидатися, аби-с прийшов до мене. Я дам тобі свіжу паляницю з тої муки — понесеш змії.

Хлопець пішов спати, а дівчина як свиснула у два пальці, то злетілося чортів з цілого світу. І питають:

— Що тобі потрібно, чарівна дівчино? Вона їм каже:

— Видите осе море? До ранку аби тут лишилася лиш стерня. Ту пшеницю, що тут посієте, зжати, змолотити, змолоти, спечи з неї паляницю і мені принести.

Чорти з того озера воду спустили. Одні зачали орати, другі сіяти.

І до ранку свіжу паляницю з тої пшениці принесли. Хлопець прийшов, дівчина дала йому ту паляницю, і він поніс змії. Змія паляницю взяла і подумала, що тут хтось помагає. Каже йому:

— Вже одну роботу ти виконав, лишилося дві. Видиш сей ліс? Треба його зорати, засіяти пшеницею, зжати, змолотити, змолоти, спечи з тої муки паляницю і мені принести.

Хлопець знов іде д’тій дівчині та й плаче. Дівчина питає:

— А що казала робити?

Він розказав, а вона йому й каже:

— Йди лягай спати, а рано прийдеш за паляницею.

Він ліг, а дівчина вийшла та як свиснула. І злетілися всі чорти.

— Що тобі треба, чарівна дівчино? Вона їм:

— Видите сей ліс? До ранку тут має лишитися стерня. А з посіяної тут пшениці до ранку має знов бути свіжа паляниця.

Чорти се все зробили, принесли й подали їй свіжу паляницю.

Рано хлопець прийшов, дівчина дала йому паляницю. Він поніс її змії. Змія взяла паляницю і знов подумала: «Хтось йому помагає». І каже тоді хлопцеви:

— Є для тебе ще одна робота. Виконаєш її і вже йдеш додому. Не виконаєш — смерть. Маєш мені принести золотого зайця. Принесеш — будеш свобідний.

Пішов хлопець до чарівної дівчини. А дівчина питається:

— А що вона казала?

— Казала принести золотого зайця. Дівчина каже:

— Ой, се трудна справа. Але нічого. Я перекидаюся на золотого зайця, а ти бери мене на руки і неси до неї. Принесеш, покладеш на стіл і скажеш: «Бувай здорова, я своє скінчив». Будеш виходити з хати, би-с за собою не запер двері, аби-с лишив утворені і я могла утечи.

Дівчина перекинулася на зайця, хлопець узяв її на руки і поніс до змії. Поклав на стіл і каже:

— Будьте здорові, я своє скінчив.

Скоро вийшов надвір, двері лишив відчинені, а заєць за ним. Перемінилися вони на два птахи і зачали утікати. Змія здогадалася, що се йому допомагала чарівна дівчина, і посилає свого чоловіка.

— Поганяй їх, і що по дорозі здибаєш, аби-с знищив, бо се будуть вони обидвоє.

Летить змій за ними, а дівчина каже:

— Ой, летить за нами старий. Буде лихо. Я перекидаюся на старий монастир, а ти на старого монаха. Як буде тебе змій питати, чи ти не видів хлопця й дівчину, котрі втікали, то скажеш: «Я видів їх, як сей монастир будували».

Прилетів змій і питає монаха:

— Чи ти видів, аби сюди бігли хлопець і дівчина? Монах каже:

— Бігли тоді, як будувався сей монастир.

Змій вертається додому, а вони перекидаються на птахів і тікають далі. Старий приходить додому, а змія питає:

— А що здибав по дорозі? Він:

— Був старий монастир та й монах. Я питав, коли бігли туди хлопець і дівчина. То монах сказав, що бігли, як той монастир будувався.

Змія каже:

— Ти дурню! Се вони обидвоє були. Чому ти не знищив їх? Лети ще раз. Що здибаєш, то то би знищив, бо се вони.

Старий летить знов. А дівчина каже:

— О, старий летить знов. Я перекидаюся в лан пшениці дозрілої, а ти в польового. Як буде змій питати, чи не бігли хлопець і дівчина, ти скажеш, що бігли тоді, як сю пшеницю сіяли.

Прилітає змій і питає «польового»:

— Чи не видів, як сюди бігли хлопець і дівчина? «Польовий» каже:

— Бігли. Тоді, як сіяли сю пшеницю.

І старий знов вернувся додому. А вони обоє перекинулися на птахів і тікають. Прилітає старий додому, а змія питає:

— Кого ти видів?

— Здибав лан пшениці й польового. Я питав його, чи не бігли хлопець і дівчина. А польовий сказав, що бігли тоді, як сіяли ту пшеницю.

— Ти дурний! Та се вони були, треба було їх знищити. Лечу я сама. Каже дівчина до хлопця:

— Отепер ми можем пропасти, бо стара летить. Я перекидаюся на море, а ти на рибу.

Стара прилітає і зачинає в тому морі воду пити. Вона знає, що се вони. П’є і п’є. Риба вже не має де бути, вже у намулі вона. Але змія нарешті пукає, і вода розливається. Тоді дівчина каже:

— Ми свобідні, бо стара пукла!

І вже вони йдуть собі, як звичайно, — хлопець і дівчина. Не перемінюються на птахів. Приходять у те село, де він родився, і вона каже йому, хлопцеви:

— Ти йди додому і скажи родичам про мене, а я лишуся на дорозі й буду на тебе чекати. А ти як прийдеш додому, би-с усіх цілував у хаті, а маленьку дитину би-с не цілував. Бо як поцілуєш, то забудеш за мене.

Він прийшов додому, родичі дуже зраділи, і зачав усіх у хаті цілувати. Та й поцілував маленьку дитину і за дівчину забув. Лишився він вдома, а дівчина чекала на дорозі й чекала. А його не було. Тоді вона пішла до ксьондза і наймилася там служити.

А почерез рік хлопець уже хоче женитися. Та й вже роблять коровай. Тота дівчина приходить на коровай, дівчата зайшли за стіл увивати квітками деревце. Дівчина зробила з паперу голуба й голубку і поклала на деревце. Дівчата відспівали весільні пісні і затихли. Чують, голубка вуркотить до голуба і каже:

— Ти забув, як змія завдала тобі три роботи? Море сушити, і пшеницю сіяти, і печи їй паляницю...

А голуб каже:

— Забув, забув.

— Ти забув, як змія тобі казала золотого зайця принести? Я перекинулася на зайця, і ти мене ніс до змії.

А голуб каже:

— Забув, забув.

— Ти забув, як ми перемінювалися на птахів, як тікали обидвоє? А голуб каже:

— Забув, забув.

— Ти забув, як ми прийшли додому, як я казала тобі не цілувати маленьку дитину, бо за мене забудеш? Забув?

А голуб:

— Забув, забув. І каже голубка:

— Пригадай, мій милий. Я тут, недалеко тебе.

Хлопець усе пригадав і її за столом пізнав. І сказав до дівчини:

— Я тепер все пригадав, і завтра ми обидвоє беремо шлюб.

На другий день взяли вони шлюб, а та друга дівчина лишилася.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
4 вересня 1987 року
Оповідач: Гринюк Євдокія Михайлівна (1917 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.