Українські народні казки

Підводне царство

Українська народна казка Бойківщини

Жив собі цар. Захтів він поїхати на полювання. Зібрав своє військо і пішов на полювання на цілий рік. Ходив місяць, два, три, ходив сім місяців. І коли було гаряче, захотів він води. Надибав кирничку, зігнувся воду пити, напився, хоче вставати — його їмило щось за бороду. Їмило й держить. І говорить з кирниці:

— Розпишись на тото, що ти за нього не знаєш.

«Що це? — думає він. — Я про все знаю. Розпишусь». Взяв та й розписався. Той його пустив, і він пішов. А через місяць з царства прийшов посол і сказав йому, що його жінка вродила хлопця. Він сильно потішився, але подумав: «Ага! Зле я зробив. Розписався за хлопця, а через дванадцять років прийде по хлопця підводний цар. Але що зробиш? Інакше вже не буде».

Вернувся цар з військом додому. Хлопець його росте, як той хліб на дріжджах. Цар тішиться, але не дуже. Думає про те, що буде за дванадцять років. Але нічого не зробиш.

Пішов цар одного разу на полювання і взяв хлопця з собою. А хлопець каже:

— Хочу води пити. Так хочу, що вмираю. Надибали кирницю. Хлопець і каже:

— Тату, є кирниця. А цар йому:

— Синку, не мож пити тоту воду. Бо так і так було зі мною.

І розказав цар йому, що він зробив, хоч і важко йому було розказувати. Хлопець задумався та й каже:

— Тату, коли ти за мене розписався і мене продав, я йду вже від тебе геть.

Батько просить, але нічого не помагає. І дав він синови багато грошей, хлопець зібрався й пішов. Іде й сам не знає, де. Йде шукати підводного царя. Їде він дорогами, лісами, горами. І нічого не надибає. Нарешті надибав у лісі хатину. В ті хатині жиє старенька жінка. Приймила його і каже:

— Синку, куди ти йдеш?

— Іду шукати підводного царя. А ви не знаєте, бабцю, де він є?

— Ні, не знаю, синку. Я маю тіко сто років. Будеш іти завтра цілий день, там буде моя сестра жити. Вона має двіста років. Може, вона знає.

Переночував він, рано збирається. А бабця каже:

— Синку, як будеш вертатися, то знай, що в мене перед хати є закопаний котел з грішми. А я буду мертва. Аби ти мене погріб, а той котел з грішми забрав собі.

— Добре.

Пішов хлопець. Іде, йде цілий день. Ввечір надибає хатину, заходить і проситься на ніч. Прийняла його жінка. І питається:

— Куди ти, синку?

— Іду шукати підводного царя.

— А ти знаєш, де він є?

— Не знаю. Може, ви, бабцю, знаєте?

— Та нє, не знаю. Але будеш іти далі, там моя сестра жиє, має триста років. Може, вона знає.

Переночував він там, а рано жінка йому розказує:

— Синку, як будеш вертатися, викопаєш яму перед хати і що там знайдеш, тото собі забереш. Я буду мертва, мене би-с погріб.

— Добре.

Подався хлопець, іде, іде цілий день. На вечір заходить до третьої хатини. Зайшов і проситься на ніч. Баба ’му каже:

— Прийму тебе, синку. А де ти йдеш?

— Та йду шукати підводного царя.

— А знаєш, де він?

— Ні, не знаю.

— Як не знаєш, то я тобі розкажу.

Переночував хлопець в неї, рано збирається. Жінка ’му розказує:

— Будеш іти цілий день. Недалеко того царя буде став. На той став прийдуть дванадцять дівок і будуть купатися. Розберуться всі дівки і поробляться качками. Котра дівка буде послідня розбиратися, аби ти взяв її убрання і заховав. Тоді вона буде тобі до помочи.

Дійшов він до того ставу, запхався в корч, сів і сидить. За який час прийшли дванадцять дівок, порозбиралися, поробилися качками і пішли на став купатися. А одна помаленьку розібралася і поклала вбрання збоку. І купається, ніби качка. Він то убрання взяв і заховав коло себе в корч. Качки покупалися, вийшли з води, поробилися дівками, взяли вбрання і позбиралися. А тота одна шукає вбрання — нема. Дівки її не чекають, пішли. А він тоді їй каже:

— На, вбирайся.

Вона вбралася й питає його:

— Де ти йдеш?

— Та йду шукати підводного царя.

— Йой, — каже, — не йди до него, бо ти довго жити не будеш — він тобі таку роботу задасть, що пропадеш. Але як будеш вірний мені, то я тобі буду до помочи.

І дав він клятву, що буде їй вірним. Забралися вони й пішли. Вона йому показала, де жиє цар. Він заходить до царя, а цар його питає:

— Що ти за їден?

— Я такий і такий. Мій тато за мене розписався. Цар подивився та й каже:

— Ні. То треба, щоби ти коло свого царя ще два роки був. Я по тебе мав приїхати.

А він йому:

— Яка різниця. Нащо ви маєте піднімати труд? Я сам до вас прийшов.

— То добре, — каже, — відпочивай. Я тобі на вечір дам роботу. А на вечір дав йому цар вбрання, дав матерії і каже:

— Маєш пошити для мого війська все вбрання, і щоб воно не було ні велике, ні мале, а підходяще.

А як той хлопець буде шити, як він не видів машини і в руках іглу не мав? Сів і плаче. Тота дівчина прийшла, та, що мала йому помагати, і каже:

— Сідай і сиди. Рано аби ти встав, як буде сонце сходити. І аби послідній ґудзик пришивав, бо прийде цар подивитися, чи ти пошив. А все вбрання буде вже пошито.

Так він і зробив. З того страху сів і заснув. Рано пробуджується, уже розвидняється. Взяв іглу, пришиває ґудзик. Цар приходить, подивився — йо, зробив він.

— Но, — каже, — відпочивай, на вечір дам тобі другу роботу. А на вечір цар каже так:

— Перед мого дому має бути другий такий дім, як мій. Не буде — голову тобі відрубаю.

А де хлопець таке зробить? Він навіть не видів, як будують. Сів і плаче. Думає: «Добре мені було б жити ще хоть два роки коло тата. А тут уже приходить таке, що мушу загинути». Плаче хлопець.

Приходи дівка та й каже йому:

— Не плач. Будеш мені вірний, я тобі поможу. Сідай. Вбирай робоче вбрання й сиди. Рано, як буде сонце сходити, аби ти на другім поверху послідню завісу до дверей прибивав. Бо цар прийде подивитися.

Так він і зробив. Сів і сидить. Рано встає — йой, такий дім! Іде він на другий поверх, дивиться, котрі двері без завіси, прибиває послідню завісу. Іде цар.

— Зробив?

— Зробив.

— То відпочивай. Ще дам тобі, — каже, — на ніч послідню роботу. Як зробиш, будеш женитися з моєю донькою.

— Добре, як зможу, то зроблю, — каже хлопець. А цар йому:

— Прийдеш вечір до мене, де мої палати, і поробиш для мого війська черевики.

А дівка перед вечір приходить т’хлопцю та й каже:

— Но, що тобі задав?

— Казав твій тато прийти до него і зробити черевики для його війська.

Вона йому:

— Все. Я тобі не поможу. Якби він дав то в другі кімнати, то я би тобі помогла, а там не поможу.

Але каже:

— Знаєш що? Бери того й того коня зі стайні, осідлай його у два сідла — будем тікати. І не загинеш.

Він пішов до стайні, осідлав коня у два сідла, вона прийшла, посідали обоє. Покрутила пальцем і сказала коневи:

— Піднімайся в повітря.

Кінь піднявся в повітря, і вони втекли.

Цар чекає — хлопця нема. Він до тої кімнати — хлопця нема. Ага, втекли. Тоді цар виправив солдата доганяти їх. Доганяє, а дівчина каже:

— Вже нас цар доганяє. Сідаймо. Ти будеш фірманом, а я буду пшеницю жати.

— Добре.

Солдат над’їхав, а вони вже пшеницю збирають. Той солдат їх питається:

— Ви не виділи, аби двоє їхали на кони? А вона в’яже снопи та й каже:

— Та виділа. Тоді ішли двоє на кони, як ми на тоту пшеницю орали.

— А, — каже солдат, — то не тоти. Вертаюся я. Вернувся він, а цар питається:

— Ти надибав їх?

— Я видів двох, що пшеницю жали. Казали вони мені: «Тоді ішли двоє на кони, як ми на тоту пшеницю орали».

— Тото вони, — каже. — Вони переробилися на женців. Доганяй їх. І знов доганяє їх солдат. Вони знову кажуть:

— Вже нас доганяє. Сідай на землю.

Робить вона коня церквою, себе паламарем, а його — ксьондзом. І відправляють у церкві. Він приходить, той солдат, і питається:

— Чи не виділи ви отаких і таких, що двоє на однім кони їхали?

— Ні, — каже, — ми тепер не виділи, а виділи тоді, як цю церкву будували.

— Е, то не вони.

І вернувся він. Вернувся і каже цареви. А цар йому:

— Та де! То вони переробилися. Вже все, вже ти їх не доженеш. Ішли вони і прийшли до тої жінки, що мала триста років. Погребли вони її і забрали там золото. Тоді погребли другу жінку, ту, що мала двіста років. І теж викопали й забрали золото. Умерла й третя жінка, та, що мала сто років. Погребли вони і її, забрали золото та й їдуть далі. І не много, тіко три дни їдуть. Але вона знала, що він її зрадить.

Вже вони голодні, не мають що попоїсти. Уже вечір, дивляться — далеко-далеко видко світло. Їдуть вони на тото світло. Зійшли з коня і ведуть його. Каже він їй:

— Ти зачекай, а я піду до хати і напру там кусок хліба. Заходить він до тої хати, а там якраз дівку сватають. І він собі сподобав ту дівку. Та й забув за тоту дівчину, що лишив на подвір’ю. Тоді тота дівчина виправила коня назад до підводного царя, а сама пішла в село, де він хотів женитися, і наймилася служницею. Вона готує їсти, а він хоче женитися з другою.

Як уже йшли вони до церкви вінчатися, вона перейшла дорогу і каже йому:

— Де твоя клятва? Ти ж заклявся, що мене не покинеш. А ти з другою.

Тоді він тоту покинув, а з нею звінчався, І жили вони й жили, поки їм не пірвалися жили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
18 липня 1994 року
Оповідач: Лучканич Василь Павлович (1916 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.