Українські народні казки

Підземне царство

Українська народна казка Бойківщини

Жили собі чоловік і жінка. Були вони дуже бідні. І в них довго не було дітей. Ходили вони до церкви, молилися, і народився в них синочок. Дуже гарна була та дитина. Але через деякий час померла мама. Батько залишився з синочком, і дуже йому було прикро, — боявся він, щоб дитина в нього не померла. Виховував він, вигодовував сина, як міг.

Нарешті пішов до ворожки, яка все могла сказати наперед. Прийшов і просить:

— Ворожко, скажи мені, будь ласка, чи буде жити мій син. Вона йому:

— Я тобі скажу, але послухай мене добре і зроби все, та як я тобі розкажу. Твій син буде жити в тому разі, коли ти в сім років відведеш його в ліс і залишиш там. Він прийде до тебе через двадцять років. А якщо ти його не відведеш у ліс і не залишиш, то він у сім років помре.

Батько дуже любив свого сина, і шкода йому було віддавати його, відвести в ліс назовсім, щоб повернувся аж через двадцять років. Йому здавалося, що він не зможе дожити до того часу. Але він зробив, як сказала ворожка. Хоч і дуже важко йому було розпрощатися з своїм сином, він гарно його вбрав, взяв за ручку і повів у ліс. Іде й плаче, але так, щоб синок не помітив. І каже:

— Синочку, не обижайся на мене. Я надіюся, що ми ще з тобою зустрінемося.

Веде він його лісом, і вже далі нікуди йти. Зупинився коло кринички та й каже:

— Отут я тебе й залишу.

І, не обертаючись, швидко пішов додому. І не прощався із своїм сином.

Він пішов, а синочок сів під кущем і сидить. Чекає, що то має статися. Нарешті з тої кринички виходять красиві дівчата, шість дівчаток. І всі однакові. Познімали свої платтячка і почали в криничці купатися. А він рішився взяти плаття одної дівчинки. Взяв, заховав під кущем і сидить. Дівчата повиходили з води, всі вбрали свої платтячка, а одна сидить і плаче — немає платтячка.

Всі дівчатка пірнули в криничку і нема їх. Лишилася одна дівчинка. Він підходить до тої дівчинки й питає:

— Чого ти плачеш?

— Як мені не плакати, як нема мого платтячка. Він каже:

— Я заховав твоє платтячко.

І розказав усе про себе. Дівчина каже йому:

— Напевно, така наша доля. Я тебе заберу в підземне царство, для того, щоб ти врятував моє життя, і твої двадцять років пройшли.

Вбрала вона своє плаття, взяла хлопця на спинку і пірнули вони в ту воду. Запливли в підземне царство. Пройшли тунелем, заходять, а там їх уже чекає підземний цар, дуже страшний. В нього руки й ноги, як у ведмедя. Став сварити дівчину. Де вона стільки часу була? Всі разом прийшли, а її не було. Але дівчинка плакала й просила. І сказала:

— Я привела хлопця, який буде твоїм слугою. Тоді він покликав хлопця і сказав:

— Хлопчику, будеш виконувати мої завдання. Якщо ти виконаєш три мої завдання, то я тебе не дам з’їсти моїм свиням, а якщо не виконаєш — кину тебе свиням, щоб вони тебе розірвали.

Хлопчикови було страшно, але він вирішив усе виконувати. А цар каже:

— От на тобі зернинку, і щоб ти мені за ніч з цієї зернинки спік хліб.

Хлопчик зайшов у свою темницю й думає: «Як я можу за ніч зробити з цієї зернинки хліб?» Сів і плаче. А десь біля другої години ночі стукає до нього дівчинка і каже:

— Відкрий, хлопчику.

Він впустив її, вона зайшла й каже:

— Не плач, я тобі в цьому всьому допоможу. На тобі цей хлібець і даш його моєму вітцеви цареви. І скажеш, що ти виконав його завдання.

Хлопчик узяв хлібець, і коли почало світати, цар сильно постукав у двері. Хлопчик відчинив.

— Ну показуй, хлопчику, чи виконав ти моє завдання.

І цар дуже здивувався, що хлопчик дійсно виконав його завдання.

— Добре, тепер ти мені другу річ виконаєш. А якщо не виконаєш, то я таки тебе кину свиням.

І дав йому цар одну деревинку. З тої деревинки він повинен був збудувати великий палац. Хлопчик подумав: «Добре, дівчинка дала мені хлібчик, а не зробить же вона мені палац».

Сів він уночі і гірко плаче. Та й думає: «Нарешті буде мені вже тут кінець». А в другій годині дівчинка постукала і каже:

— Не плач, я тобі в цьому можу допомогти. От на тобі сокиру. Вночі вилізеш через вікно, а на вулиці вже буде палац. Ти прийдеш і будеш цією сокирою уже ніби двері прибивати.

Так він і зробив, як вона сказала, і все добре вийшло. І нарешті дав цар третє завдання. Сказав:

— Якщо ти це виконаєш, то будеш моїм добрим слугою. На тобі шматочок шкіри і зроби мені з нього чоботи. Та щоб вони були вільні і пасовні до моїх ніг.

От він і думає: «Вже, напевно, вона мені допоможе в цьому, як допомогла збудувати такий палац». І вже спокійно сидить. Стукає в другій годині дівчинка і каже:

— Ну, яке тобі завдання дав?

— Дав мені шматочок шкіри і сказав, щоб я зробив чоботи. Щоб якраз були на нього.

А дівчинка йому:

— Знаєш що? Я тобі в цьому не можу допомогти, бо в нього нога, як у ведмедя. Коли він буде ті чоботи взувати, можуть бути йому тісні, а можуть бути завеликі. Я не можу знати розмір його ведмедячої ноги і не можу зробити чоботи. Нам треба тікати, інакше він завтра може кинути тебе своїм свиням.

І вони вирішили тікати. І тікали вони, і щораз далі й далі були, і вже половина ночі пробігла. Приклала вона вухо до землі і почула, що за ними вже хтось біжить. А то вже підземний цар зібрав своє військо і хотів рушати в похід, а коли побачив, що хлопця нема, то післав за ним свої слуги. Біжать вони удвох, біжать, і дівчинка каже:

— Вони зараз нас доженуть. Ми зробимся зайчиками і сядем під це деревце — вони нас не помітять.

І перетворилися вони на зайчики. Над’їхали три слуги на конях і проїхали мимо того деревця, де паслися зайчики. І не звернули на них уваги. А земля кругла, оббігли вони кругом землі і тих дітей не знайшли. Вернулись без дітей, цар дуже розізлився і зразу кинув їх свиням. І ліпших слугів послав, щоб знайшли тих дітей.

Взяли вони найкращі коні, і сказав їм підземний цар:

— Якщо ви їх не знайдете, додому не повертайтеся.

Сіли слуги на коні і почали бігти. Дівчинка приклала вухо до землі і почула, що за ними знов погоня. Коли вони стали наближатися, дівчина каже:

— Нам треба щось придумати. Я стану річкою, а ти — мостом. Вони прибіжать і не помітять, що тут якась зміна.

І вони так перетворилися. Ті пробігли й нічого не помітили. Пролетіли на конях весь світ і знов зупинилися на подвір’ї підземного царя. Цар каже:

— От і ви мені без них вернулися!

— Ми бігли і не бачили нічого, ніяких змін. Тільки була річка, якої ми не знаємо. Річка і через неї міст.

— Ну чого ж ви?! — крикнув цар. — Вам треба було взяти з моста дерев’яшку і з річки водички. І вони би вже тут були.

Та й кинув тих слугів своїм свиням.

Нарешті сам цар узяв найкращого коня і женеться за ними. Біжить, біжить. Дівчинка почула, що підземний цар біжить, бо почала вся земля дрижати. Каже вона:

— Знаєш, він чарівник, як і ми всі. Як ми перемінимось на щось, він усі зміни побачить. Ми тепер зробимо так, щоб він не міг нас взяти, ніякої частинки від нас. Я стану церквою, а ти священиком. Як він підійде і захоче зайти в церкву, ти ні в якому разі не повинен його пропустити. Ти возьми собі свячену воду та кропило. І будеш кропилом кропити, щоб він ніяк не міг пройти до тої церкви.

Він її послухав, як завжди слухав. Перетворилася вона в церкву, а він у священика і став коло церкви з кропилом. Як буде цар заходити, має його кропити.

Приїжджає цар, такий злий. Коня прив’язав до дерева, а сам біжить до церкви.

— Вони тут! — крикнув він. — Тут такої церкви не було. Зараз ви будете в моїх руках!

Підбігає він до церкви, а той його свяченою водою кропить і кропить. А підземний цар каже:

— Не кропи мені по очах. Я віддам тобі половину багатства. А він його все кропить і кропить. І не пускає. Цар каже:

— Я тобі віддам усе своє багатство. Ти будеш царем, тільки запусти мене до цієї церкви.

А він так його й не пустив. Цар розізлився і повернувся. І ніколи вже більше не біг за тими дітьми.

За той час, коли мандрували по тім підземнім царстві, вони стали дорослі. Хлопцеви сповнюється двадцять років. Дівчина й каже:

— А згадай, як твоєму батькови ворожка говорила, що через двадцять років ти прийдеш до батька. Ми покинемо те царство, щоб принести радість батькови, як і було нам приречено.

Вона вбралася в то саме платтячко, в якому тоді випливала з кринички, взяла хлопця на спину, і вони випірнули через криничку, на землю. Ідуть, а то така краса природи, така зелень. Підходять, а батькова хата вже старенька. Батько так переживав за своїм синочком, що й не брився. Йому нічого не миле було. Він тільки все молився, щоб побачити свого синочка. Нарешті відкривають вони двері й заходять. І каже хлопець:

— Батьку, це я, твій синок.

Так вони зустрілися. Він познайомив батька з своєю дівчиною і все розказав про свої пригоди за двадцять років. Попросив він у батька дозволу женитися з тою дівчиною. Справили весілля, і радісне життя почалося в тій хатині.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Буковинка, Турківського району, Львівської області
18 серпня 1990 року
Оповідач: Фридер Марія Вікторівна (1928)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.