☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Піп і в могилі не має спокою
Українська народна казка Закарпаття

Був де не був один хлопчик. Він нічого на світі не боявся. Чув про всяке страхіття, а сам його ніколи не бачив, І каже він одного разу:

— Що то за страхіття? Що то за нечисте? Я хотів би його хоч раз увидіти.

І рушив він у світ шукати нечисте.

Ішов, ішов довго, нарешті прибув у таке село, де у церкві було неспокійно. Кожної ночі тут вартували нечисте, та завжди вранці знаходили мертвого, а довідатися про страхіття не могли. Хлопець прийшов на фару, зустрівся з кураторами, дяками. Саме говорили про нечисту силу, від якої терпить все село. І питають вони хлопця:

— Звідки ти, куди і в якому ділі йдеш?

— Я хочу увидіти нечисте, бо хотів би хоч раз настрашитися.

— А ти нічого не боїшся?

— Я — ні.

Думають собі люди: цей міг би побути у нашій церкві на варті. І кажуть йому:

— Наша церква нечиста, ти не побув би в ній одну ніч?

— А чого ні?

Привели хлопця до церкви; добре перед тим погодували, щоб не вартував голодний. А ввечері, коли почало сутеніти, повів хлопця піп на самий крилас і залишив.

Сидить хлопчик на криласі й чекає. Раз лишень опівночі ввійшов до церкви якийсь чоловік. Зайшов тихо, не гупаючи дверима. Хлопець навіть не помітив, відчинялися вони чи ні. Чоловік у церкві почав палити свічки. Незабаром з’явився й дяк. Піп одягнув ризи, дяк узяв книжки й почали вершити молитву.

Дивиться хлопець, чи не той це піп, що завів його на крилас. Та ні. Той був ще молодий, а цей старий-старий. Хлопець слухає відправу, б’є поклони, та нічого не боїться.

Закінчилася відправа, почали гаснути свічки. Почали піп і дяк виходити з церкви. «А що це за одні?» — думає хлопець і йде за ними. Дивиться, куди підуть. А ті селом, селом, а далі на цвинтар повернули. Хлопець за ними. Дивиться, а тут дві могили повідкривані. Піп тільки хотів спуститися в землю, як хлопець його — за полу й не пускав. Піп просить:

— Пусти мене до ями, бо мій час уже минув. Я мушу до труни...

Хлопець все одно не пускає.

— Я дам тобі, що тільки хочеш!

— Дай мені свою реверенду.

Піп кинув свою реверенду хлопцеві, скочив до ями, земля за ним закрилася.

Поспішають вранці куратори до церкви, бо думають, що хлопець давно мертвий, що треба і його ховати, як інших ховали. Дивляться, а хлопець живий. А свічки палені, книжки святі не на своїм місці, попівська одежа поперекидана. Не можуть надивуватись, як воно все сталося.

— Ти живий, хлопчику?

— Живий.

— Чи з тобою нічого не скоїлося?

— Ні.

— Хто тут був уночі?

— Ходіть на фару, про все вам скажу.

Прийшли на фару до попа. Пан великоможний аж очі витріщив.

— Ти живий?

— Як видите.

— Кажи, хто був уночі в церкві?

— Хочете знати, хто був? Були такі злодії, як і ви. Ось вам і реверенда одного з них. На цім світі здираєте з бідних людей гроші, горнете маєток, п’єте, об’їдаєтесь, а на тім світі не маєте спокою. Бо й земля вас не приймає, мусите молитву правити та гріхи свої відмолювати і після смерті.

Піп і в могилі не має спокою. У «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» не вказана. Подається за: «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 186 — 188. У інших казкарів збірки сюжет не зафіксовано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).